Начерк столичної програми
Законодавче упослідження Києва почалося у 1995 році, коли 28 червня між Верховною Радою та Президентом України було укладено Конституційну угоду. Стаття 46 цього документу запроваджувала посаду представника Президента, який очолював виконавчу владу в областях, Києві та Севастополі. У Київради відібрали право формувати власний виконком. Головами адміністрацій було призначено тодішніх голів відповідних рад.
За словами про необхідність забезпечити керованість столицею, крилася жадоба "молодої команди" Леоніда Кучми до ресурсів київської громади – землі, комунального майна, бюджетних грошей. Підпорядкований президенту голова адміністрації, він же голова ради Леонід Косаківський, втратив основні можливості опиратися забаганкам високопоставлених чиновників за безцінь відхопити ласі шматки комунального майна – переважно нерухомості у центрі міста та комунальних підприємств в чиєму користуванні були дуже вартісні ділянки землі. У цьому корупційному бенкеті вже майже два десятки років беруть участь судді, прокурори, есбеушники, міліціонери, депутати та інші впливові громадяни, їхні родичі та партнери.
Саме задля того, щоб вони могли безборонно розкрадати ресурси столиці і полягає практичний сенс чинного Закону Про столицю України – місто-герой Київ. Цей закон зробив мультимільйонерами десятки бариг.
Першорядним політичним кроком щодо Києва має бути ухвалення закону про столицю з одного речення: "Місцеве самоврядування у місті Києві здійснюється винятково на засадах, передбачених Законом України про місцеве самоврядування в Україні". Необхідність ухвалення такого дивного закону випливає зі ст. 140 чинної Констиуції. "Особливості здійснення місцевого самоврядування в містах Києві та Севастополі визначаються окремими законами України", – написано у ній.
Аналогічний закон має бути ухвалений і щодо Севастополя, попри його окупацію.
Після повернення столиці базових самоврядних прав, Київрада має ухвалити новий Статут міста. Його структура та зміст є темою окремих публікацій. Тут лишень слід зауважити, що фетишизована проблема районів у Києві не варта і виїденого яйця. Рудимент радянського способу територіальної організації влади, райони, з їхніми райрадами, райадміністраціями та іншими райустановами, справді є раєм для корупції.
Сьогодні неможливо навіть визначити функціональні адміністративні межі районів, бо, наприклад, шкільний округ може територіальн не збігатися з госпітальним, а той з округом юстиції чи податковим, рекреаційним, безпековим тощо. У районів немає і бути не може власної бюджетної бази, відтак і власних самоврядовних повноважень.
Натомість у Статуті слід закріпити права ОСББ. Перед усім це право на прибудинкові території та нежитлові приміщення у будинках. У місцях суцільної забудови взагалі не має бути розривів між прибудинковими ділянками. ОСББ самі мають давати дозволи на розміщення там кіосків, паркувальних майданчиків, чи розбивати сквери, звісно, що у відповідності до загальноміських правил впорядкування територій.
Там, де це доцільно, ОСББ також можуть об'єднуватися у квартальні комітети мікрорайонів. Таких територій – з визначеними межами – у Києві не так вже й багато. Прикладами можуть бути Березняки, Русанівка, Корчуватий. Так само ряд мікрорайонів приватного сектору. Діяльність квартальних комітетів переважно заводитиметься до впорядкування територій – прибирання та вивезення сміття, освітлення, догляду дитячих майданчиків, місць вигулу собак, стадіонів та берегів внутрішніх водойм. Гроші на ці справи програмовим чином слід спрямовувати з міського бюджету. Усі роботи виконувати лише на тендерній основі. Зрозуміло, що комунальні підприємства, наприклад, "Плесо" та ЖЕКи мають бути приватизованими і брати участь у тендерах на загальних засадах. Сьогодні ж вони отримують бюджетні гроші та успішно їх утилізують, усе одно беручи на супідряди приватні фірми, які переважно є афільованими зі згаданими "впливовими громадянами".
Довкола Києва сформувалася агломерація, тому у його Статуті мають бути передбачені способи кооперації з прилеглими територіальними громадами. З переходом до сплати податків за виборчою адресою громадянина доведеться шукати способів компенсувати навантаження на столичну інфраструктуру, що спричиняються мешканцями передмість, які працюють та навчаються у столиці. Сьогодні ситуація дзеркальна – ті, хто мешкає у прилеглих містах і селах, а податки сплачує у столиці, недофінансовує їхню інфраструктуру. На перспективу формулою співпраці Києва із "сусідами" може бути: "столичні послуги – в обмін на землю", аж до створення на асоціативних засадах нової територіальної одиниці – "Великого Києва".
Київська інфраструктура та міські фінанси "дихають на ладан". Без реституції, націоналізації, конфіскації та подібних "драконівських" заходів щодо, наприклад, "Київенергохолдингу" та багатьох інших приватизованих за Олександра Омельченка і Леоніда Чорновецького об'єктів комунальної власності, важко буде забезпечити нормальне функціонування комунального господарства. Процес повернення власності може бути відносно безболісним для нинішніх власників через те, що запровадження та виконання цивілізованих норм земле- та водокористування, правил забудови, пам'яткоохоронного та антимонопольного законодавства унеможливлять отримання надприбутків від цих активів.
Кияни являють собою консолідований та динамічний соціум. Найефективніший сучасний спосіб організації соціуму називається – соціальні мережі. Їхню роль у суспільному житті слід нарешті визнати нормативно. Замість Київського медіахолдингу, який бюджетним коштом неефективно і дорого піарить столичну владу усіх часів та політичних спрямувань, слід створити муніципальний інтернет-портал з функціями соціальної мережі та багатьма іншими можливостями, зокрема здійснення цифрових референдумів.
Також Києву не завадили б і власний мобільний оператор з пожиттєвим для киянина номером телефону. Пристрій, який забезпечував би зв'язок у мережі київського оператора, також слід спроектувати таким чином щоб він мав функції електронної картки киянина – кредитки, проїзного квитка, посвідчення особи, медичної картки. Ну, добре це вже "Остапа понесло".:)
Утім "Остап" не забув: про вайфай, який би покривав усе місто, місця "вільного простору" за таким типом у кожному мікрорайоні, розподілені спільноти киян, які на рівні з територіальними колективами мікрорайонів та ОСББ виступали б "суб'єктами" міської громади – йдеться, наприклад, про об'єднаних спільними інтересами асоціацію велосипедистів, чи захисників тварин.
Ще "по дрібницях". Реєстр ганебної власності – це переважно споруди, які спотворили столичні ландшафти, та/або збудовані у охоронних зонах історико-культурних пам'яток, на берегах водойм та у парках і скверах. Перший такий приклад – одороблик за адресою вул. Михайла Грушевського 9А. Ще потвора на площі Слави, хмарочос на Клові, вертолітний майданчик на схилах та безліч іншого. Володіння подібними спорудами або їх частинами, проживання у них слід публічно визнати фактом ганьби для юридичних та фізичних осіб, які у цьому помічені. Задля відновлення ландшафтно-архітектурної справедливості, одороблики мають бути демонтовані ближчими роками.
Музей історії Києва має повернутися до Кловськго палацу. Верховний суд, який його захопив, може переїхати до одного з новітніх офісних центрів. Усе одно їхнім власникам дедалі складніше буде знаходити орендарів, бо офісна робота перебирається безпосередньо до помешкань робітників.
З розвитком інтернет-торгівлі відпадатиме потреба у торгівельно-розважальних центрах. Уявляєте який гарний палац дитячої творчості вийде, наприклад, з "Океану-плаза" на Либідській площі?
Знову повернімося до реальності. Із завтрашнього дня столичні маршрутки подорожчають. Виростуть комунальні тарифи. Перш, ніж це робити слід оприлюднити формулу тарифоутворення, бо корупційна вертикаль нікуди не зникла – частина із сплачуваних коштів за муніципальні послуги тупо привласнюється посадовцями. Кияни із розумінням ставляться до зусиль нової влади щодо подолання наслідків правління мародерів і зрадників, однак довіра ґрунтується на знанні. Переш, ніж піднімати тарифи, слід провести публічний аудит підприємств, які названі послуги надають.
На сам кінець ще раз про програмовий алгоритм для політичних суб'єктів, які жадають влади у Києві:
закон про столицю з одного речення;
проект структури нового міського Статуту, як частина політичної програми;
перелік перетворень у вигляді технічних завдань на Стратегію розвитку Києва та його новий Генеральний план.
Чи є політична сила, або політичний лідер, який мислить такими категоріями? Ще не знаю. Та щойно побачимо програми основних претендентів на посаду міського голови й політичних партій, що прагнуть сформувати депутатський корпус столиці, легко зрозуміємо де примітивний популізм, яким прикривається некомпетентність та потяг до мародерства, а де реальне прагнення випереджаючої модернізації буття киян.
