Втрапивши у власну пастку, Росія намагається затягти туди ж Україну
На медалі російського міністерства оборони, якою нагороджують за участь в окупації та анексії Криму викарбуване: "ЗА ВОЗВРАЩЕНИЕ / КРЫМА / 20.02.14 – 18.03.14". Перша дата фіксує початок спецоперації – точно напередодні втечі Януковича з Межигір'я. Державні інституції тоді були вкрай ослабленими та деморалізованими, а влада у Криму, сформована Партією регіонів квапилася втекти під Росію, аби зберегти джерела власного корупційного збагачення. Отож загарбання Криму відбулося порівняно легко.
Однак, після того як українське суспільство почало оговтуватися від трагічних подій на Майдані, а світова спільнота нарешті зрозуміла, що Росія являє собою державу-терориста, вона опинилися у міжнародній ізоляції, яка в купі з кризою внутрішнього виробництва, споживання та інфраструктури загрожує їй неподоланним відставанням від решти Світу. Це пряма загроза існуванню Федерації.
Розуміючи, що зарадити цій небезпеці за допомоги спецоперацій вже не вдасться, російське керівництво почало пошук виходу з пастки, у яку саме себе загнало. Йому потрібні союзники, точніше – спільники. Після катастрофи малайзійського Боїнга знайти їх у цивілізованому Світі неможливо. Але є резерв – Україна. Мова не про маргіналізованих залишенців від Партії регіонів, чи інших посіпак Януковича.
Домовлятися росіяни намагатимуться із новою владою. Аби схилити Україну до перемовин, ворог з одного боку не зупиняє ледь закамуфльованої агресії на Сході України, яка щодень приносить нові втрати серед військових і цивільних українських громадян, включно із дітьми, а з іншого – посилає сигнали про готовність домовитися на своїх умовах. У багато в кого не витримають нерви через щоденне горе, яке прийшло вже у тисячі українських родин.
Які ж умови припинення гарячої фази війни Росії проти України? Перед усім це мовчазне визнання загарбання Криму. Україна має припинити висловлення публічних претензій щодо окупації цієї своєї території. Тоді – два "улюблених" російським міністром закордонних справ пункти – державність в Україні російської мови та федералізація країни, аби згодом відірвати шматок за шматком українську територію за кримським сценарієм.
Водночас звучать публічні вимоги до керівництва країни про припинення військових дій на Сході, щоб на території контрольованій на сьогодні терористами створити хронічне джерело кримінальної напруженості, злиднів, заздрісної агресивності щодо решти регіонів країни. Мета – загальмувати соціальний поступ України. Це унеможливить її європейську та євро-атлантичну інтеграцію, залишаючи у зоні впливу Москви.
Та перелічені заміри є лише підґрунтям для досягнення стратегічної мети – отримання ресурсу, який може зберегти російську державність. Йдеться фактично про весь обсяг національного багатства України – від родючих земель до портів і залізниць. Головне ж – про людей. З наростанням міжнародної ізоляції Росії найближчим для неї ресурсом є Україна. Без неї про модернізацію російської державності не може бути навіть мови. Це завжди розуміли у Кремлі, тому із середини ХVII сторіччя тримали Україну у своїх самодержавних обіймах.
Окремий інтерес РФ в Україні становлять військові підприємства: ДП "Південмаш", концерн "Антонов", Харківський авіазавод (ХДАВП), ПАТ "Мотор Січ", НВКГ "Зоря-Машпроект" та ін. Перетворивши їх на частину свого ВПК, Росія отримає ряд замкнених циклів виробництва сучасної зброї. З нею світова ізоляція не виглядає настільки загрозливою.
Що може запропонувати Росія Україні в обмін на свободу? Нічого. А українським керманичам? Теж мало, хіба що "політичну" ціну на газ. На щастя час працює проти таких намірів. Мислячи категоріями підкупу, як це мало місце стосовно кримського зрадницького начальства, та інших типів спецоперацій, російське керівництво не просто відстало від світового соціального часу, воно рушило у протилежний бік.
Разом з тим за динамікою суспільних процесів не вдається встигати і українському керівництву. Маючи колосальний ресурс суспільної пасіонарності, відповідальності, героїзму, воно поринуло у створення нових політичних проектів, які покликані забезпечити скороминущу політичну перевагу на ближчих виборах парламенту. Ця метушня на тлі війни викликає розчарування та злість у найактивніших суспільних верствах і не знаходить розуміння в багатьох західних партнерів України.
Навіть Угоду про асоціацію з ЄС до сьогодні не подано президентом на ратифікацію до парламенту, а аргументи, що це пов'язано з внутрішніми урядовими процедурами не виглядають переконливими. Ну, не можна загравати з ворогом, який вдерся до хати. Пасіонарні громадяни цього не зрозуміють.
