Зі стандартної кризи – стандартний вихід
В Україні трапилося чергове загострення політичної кризи. Направду криза в нас хронічна, системна та багаторічна. Наше суспільство до кризи звичне. Вона є неодмінним чинником суспільного розвитку, який створює таке унікальне цивілізаційне явище як сучасний український соціум, де криза це норма, а її відсутність – навпаки – аномалія.
Криза породжує здатність суспільства заміщувати функції держави – від санітарії до безпеки і зовнішньої політики. Добровольчий і волонтерський рухи теж є "дітьми" хронічної інституційної кризи, як і два епічних Майдани. Україна утворила з кризою такий собі симбіоз.
Тоді чому ми так усі переймаємося клінчем у якому вкотре опинилися уряд, парламент і президент? Тому, що ресурс "симбіозу" вичерпується. Є функції держави без яких суспільство неспроможне існувати, наприклад, платіжна система. Тим часом влада, експлуатуючи, без відтворення, інституційні спроможності держави, вже переступила межу за якою настане розпад її суспільної зв'язності. Якби не російська агресія, то і ця загроза могла б лишатися не смертельною для нації. Проте метою нападу Росії на Україну є знищення української державності, а точніше – самої української національної і громадянської ідентичності. Відтак парламентсько-урядове загострення системної кризи сьогодні є завеликою розкішшю.
Власне, а що трапилося? Припинила існування правляча коаліція бо з неї вийшли як три з п'яти фракцій-засновників, так і народні депутати кожної з цих фракцій індивідуально та ряд депутатів з президентської партії і навіть один з партії прем'єра. Отож на сьогодні офіційно у коаліції менше, ніж необхідні 226 народних депутатів. З кінця минулого тижня почався відлік 30 днів, протягом яких має бути створено нову коаліцію. Якщо цього не станеться, президент отримає законні підстави оголосити позачергові вибори Верховної Ради. Це штатна ситуація для всіх демократій світу.
З неї є два стандартні виходи, однак "не з нашим щастям". По-перше, таки можна намагатися створити нову коаліцію, але якщо до неї увійдуть недобитки-регіонали, за якими плаче люстрація, то її суспільна легітимність буде близькою до легітимності парламентської більшості останніх місяців правління Януковича, а без "недобитків" назбирати 226 голосів не вийде. По-друге, більша частина БПП та НФ може відповісти на загравання фракції Радикальної партії та, віддавши її лідеру О. Ляшку крісло спікера парламенту, утворити коаліцію у складі цих трьох партій. Сміху буде!... Крізь сльози, щоправда.
Третій варіант. Зібравшись із силами, п'ятірці фракцій колишньої коаліції ухвалити новий виборчий закон, який передбачатиме винятково пропорційну виборчу системи, та спокійно йти на позачергові вибори парламенту. Це стандартний вихід з таких ситуацій.
Зрозуміло, що в Україні ситуація нестандартна, "бо війна", але зберігати такий уряд і такий парламент за цих умов ще небезпечніше, ніж змінити їх. І не треба говорити, що вибори це дорого, бо клептоманія влади обходиться нам дорожче на кілька порядків.
Припущення, що на виборах значний відсоток наберуть замасковані та неприховані проросійські сили – згадувані тут недобитки, так само не має під собою вагомих підстав. Наберуть звісно, але не критично, бо 75% українців виступають за вступ нашої країни до ЄС і 50% за вступ до НАТО. Українські громадяни більш євро-антлантично орієнтовані, ніж українські політики.
Вибори, навпаки, дадуть змогу очистити владу.
