Декомунізація чи дерусифікація

У 1830 – 1848 роках у Франції панував режим, який дістав назву "Липнева монархія". Король Луї-Пилип та його уряд, поспіль складений з крупних банкірів, розглядали державний бюджет як джерело власного збагачення, грали на біржі (Його Величність – теж), спекулювали державними цінними паперами, привласнювали гроші платників податків через державні позики і субсидії. Що ж його було робити, коли офшорів та тарифів на комунальні послуги тоді ще не вигадали?

Зрозуміло, що таке правління швидко пошило у злидні громадян-підданців – "маленьких французів". Зневажали та ненавиділи вони того жадібного товстуна Луї-Пилипа. Аби трохи підправити свій рейтинг король вирішив позичити легітимності – довіри та поваги, себто у... небіжчика Наполеона І. Відрядив він по труну з прахом імператора на острів св. Олени свого сина принца Франсуа де Жуанвіля. З величезною пишнотою Наполеона перепоховали у соборі Дому Інвалідів на березі Сєни. Не попустило – за кілька років короля повалили. Він втік до маленького містечка Клермон у Англії. До Ростова-на-Дону з Парижу тоді було їхати довго, та й КАМАЗів ще не було.

В Україні сьогодні, як свідчать свіжі соціологічні опитування, з легітимністю влади так само геть кепсько. Отож за прикладом Луї-Пилипа влада поберається легітимністю у шанованих історичних персонажів. Ні, для них не створюють національних пантеонів – їхніми іменами наново наіменовують вулиці. Під приводом декомунізації. З тією ж метою змінюють назви міст, підприємств та інших об'єктів.

Змінювати їх правильно, так само як правильним було поховати Наполеона у Парижі. Обивателям до таких символічних кроків байдуже. Обивателі собі підсміюються навіть із козацької назви Горішні Плавні, на яку пропонується змінити найменування Комсомольська. Символізм потрібний тим, хто дбає про ідентичність своєї країни і нації, але влада звертається до символізму або з метою нав'язати власну ціннісну систему, або щоб сховатися за легітимними символами звитяги та героїзму, бажано – давніми символами.

Нажаль, та суспільна меншість, яка прагне викорінити з України радянську ідентичність діє поспіхом, інколи створюючи комічні казуси. Наприклад, у кількох містах тепер є вулиці на честь поета і солдата Василя Вишиваного, а в Одесі на честь цієї ж людини вулицю названо іменем Вільгельма Габсбурга, бо направду поет був австрійським ерцгерцогом, плануючи посісти королівський престол України, якби була обрана монархічна форма організації нашої держави.

Так само із назвою Дніпро. Справді це народна назва міста і цілком логічним було б її узаконити, але щоб перейменувати Дніпропетровську область у Раді не стане голосів. Отже направду "декомунізації" у цьому випадку не відбулося, бо коли залишено комуністичну назву області, то це не "декомунізація" наполовину, це її відсутність. Те саме може бути із назвою Кіровограда.

У ряді випадків комуністичні назви виглядали лаконічнішими і так би мовити "енергійнішим". Наприклад, Стаханов, який тепер змінив "стать", ставши Кадіївкою. Такі назви ще довго не приживатимуться у місцевого населення. А у випадку зміни назви Артемівська на історичний Бахмут або Свердловська – на Довжанськ все "у десятку".

Зрозуміло, що найправильнішим було б здійснювати декомунізацію, повертаючи топонімам їхні історичні назви. Не було б нічого страшного якби на українській мапі відтворилися Катеринослав і Єлисаветград або і Стніславів з Проскуровом. Не перейменовують, наприклад, французи свій Страсбург, названий на німецький лад, хоча в історії взаємини цих двох країн є не одна кровопролитна війна. Однак у випадку з назв, що походять із Російської Імперії така "історична справедливість" є неможливою. І то з вини росіян, а не українців. Росіяни, як у випадку із тією анекдотичною берізкою, оголошують своєю історичною батьківщиною усе, що бодай "за вуха" можна притягнути до Росії, а тоді росіяни нападають і вбивають. Тому замінити російські назви навіть важливіше, ніж радянські.

Інша річ, що при здійсненні такої заміни не слід зловживати іменами українських історичних осіб. Наприклад, була собі у Києві площа Луначарського. Про її існування не здогадувалися навіть, хто щодня там бував, бо це практично круг розв'язки неподалік станції метро Лівобережна. Тепер вона гордо зветься площею Пантелеймона Куліша. Про це так само майже ніхто не дізнається, але П. Куліш точно заслуговує більшого вшанування, а площу можна було б назвати її природним, народним іменем – Лівобережна. Так само не слід називати вулиці майже одразу після смерті, нехай і визначної людини. Давайте дамо трохи встоятися історичній пам'яті, бо щоб не вийшло так як із містами Ворошиловград чи Жданов. Коли наприкінці 80-х відкрили архівні документи щодо їхньої ролі у сталінських репресіях, сама комуністична влада СРСР поквапилася повернути цим містам історичні назви. Не замінити їх на імена "чистих" історичних персонажів, а саме повернути первісні топоніми.

Насамкінець: декомунізація купно з дерусифікацією навіть для обивателя не зможуть створити ілюзії наявності у держави системної гуманітарної, культурно-інформаційної політики. Те, як відбуваються ці процеси свідчить про її повну відсутність. Та хіба лише у цих питаннях?

P.S.

У Парижі є вулиця Волонтерів. Може і нам?...