Рік "Слуги народу" – було б весело, якби...
Українська політична дійсність цього року безумовно збагатилася новими несподіваними явищами і подіями. Перед усім Україна подарувала світові черговий політичний феномен – переконливу перемогу популярного актора Володимира Зеленського на виборах Президента, закріплену створенням його партією "Слуга народу" безпрецедентної монопольної більшості у Верховній Раді, внаслідок дочасних парламентських виборів.
Вперше в Україні виникла ситуація, коли Президент цілком контролює парламент, а через нього також Уряд і правоохоронну систему. Парламентська опозиція, стратегічно поділена на два середовища – патріотичне, проєвропейське (євроатлантичне) і проросійське, тим не менш демонструє здатність опиратися подальшій узурпації влади.
Президент, тим часом, зробив також і традиційні кроки, до яких вдавалися і його попередники, щоб поставити під свій контроль органи самоврядування – мова про конституційну ініціативу Володимира Зеленського щодо запровадження пресловутого інституту префектів в областях, округах та місті Києві, за умови, що виконавча влада на місцях все одно буде здійснюватися територіальними органами установ центральної виконавчої влади.
Починаючи з Леоніда Кучми, всі президенти України прагнули максимально поставити собі під контроль національні та місцеві ресурси шляхом збільшення обсягу своїх формальних і неформальних повноважень. Опір цим замахам, як з боку справжнього громадянського суспільства, так і з боку олігархів, а також закордонних центрів впливу, регулярно призводив до епічних акцій протесту, передусім таких, як два Українські Майдани. Однак їхнім результатом, за формальної зміні президентів та урядів, не стала зміна системи перерозподілу національного багатства – відтак і політична система в Україні лишалася старою – олігархічною, спроможною до утилізації, а не до розвитку вітчизняної економіки.
Володимир Зеленський, за наявності унікального політичного ресурсу, не демонструє політичної волі для трансформації системи стосунків держави Україна з країною Україна, у відповідності до сучасного рівня розвитку цивілізованих суспільств. Навпаки, цілий ряд системних кроків, сформованої ним цього року влади, свідчать про намір законсервувати соціально-політичні взаємини в Україні, стрижнем яких є безупинне збагачення нечисленного кола родин та їхньої клієнтели за рахунок усіх досяжних ресурсів країни, включно із "торгівлею на крові".
Перед усім до таких кроків влади слід віднести намагання запровадити ринок сільськогосподарської землі. Пропоновані відповідним законопроектом, умови його функціонування вкрай ускладнять, або унеможливлять доступ до придбання землі тим, хто на ній справді працює – малим і середнім фермерам. Обезземелення селянства на користь латифундистів дає одразу кілька негативних для українського суспільства, але вигідних для, зрощеного з владою великого капіталу, результатів. По-перше, це – повне зникнення більшості сіл внаслідок втрати робочих місць, через великий рівень механізації та автоматизації крупнотоварного сільгоспвиробництва. Люди: або переїздитимуть до населених пунктів, які визначено центрами об'єднаних громад – ближче до шансу знайти роботу, до опорної школи, дитсадка, лікарні, крамниць, вузлів транспортного сполучення тощо; або – виїздитимуть на роботу за кордон, назавжди. Зі зникненням сільської поселенського мережі кардинально полегшуються можливості варварської експлуатації не лише земельних ресурсів, але і надр, лісів, водойм. Наявність мережі самодостатніх поселень є не лише соціальним, але і оюоронним ресурсом країни. Іншими словами: щільно заселену країну окупувати набагато складніше, ніж ту, яка складається з кількох десятків мегаполісів.
Паралельно із наступом на сільський уклад життя, влада почала утиски і міського середнього класу – самозайнятих громадян-підприємців. Ускладнення податкових процедур та зростання фіскального тиску на них також призводить до посилення еміграційних настроїв, або до переходу їхньої діяльності на нелегальне становище. Тіньове підприємництво лише посилює рівень корупції, збільшуючи рівень недовіри між суспільством і владою.
"Турборежим", застосований до процесу приватизації залишків промисловості, включно зі стратегічними оборонними підприємствами, атомними електростанціями, залізницею, портами, трубопроводами та іншими життєво важливими об'єктами для підтримки функціональної зв'язності та безпеки країни, також свідчить радше про намір утилізувати національне багатство, а не використовувати його з користю для суспільного розвитку.
Ще одним ласим шматком для привласнення залишаються накопичення громадян "на чорний день". Мова про кошти, які люди заощаджували на екстрені потреби – лікування, навчання дітей, придбання житла тощо. Від початку дев'яностих, ці заощадження намагалися виманити у громадян численні шахраї, у найрізноманітніші способи – фінансові піраміди, псевдорелігійні секти, несумлінні забудовники тощо. Пізніше настав час пройдисвітів, наділених владою. Мова про обвальну ліквідацію банківської системи України у 2014-2018 роках. З одного боку, у ліквідованих банках пропали мільярди гривень заощаджень, а з іншого – державні, вийняті з кишень платників податків, кошти, які спрямовувалися на порятунок цих банків також здебільшого вивітрювалися у невідомих лондонських чи пуерто-ріканських напрямках.
Нинішня влада до справи привласнення активів, накопичених домогосподарствами "на чорний день", підійшла з притаманною для неї креативністю. На святого Миколая, 19 грудня, Президент підписав Закон України Про верифікацію та моніторинг державних виплат. "Верифікацією" Законом визначено так: "комплекс заходів щодо збору та перевірки достовірності інформації, що визначена законодавством для призначення, нарахування та/або здійснення державних виплат і впливає на визначення права на отримання та розмір таких виплат, а також виявлення невідповідності даних у автоматизованих інформаційних системах, реєстрах, базах даних". А до державних виплат віднесено "пенсії, допомоги, пільги, субсидії, соціальні стипендії, інші виплати, що здійснюються за рахунок коштів державного, місцевих бюджетів, фондів загальнообов'язкового державного соціального і пенсійного страхування".
З тексту закону випливає, що у разі встановлення якихось невідповідностей в інформації, поданої громадянином для отримання, наприклад, субсидії на комунальні послуги, то сума цієї субсидії, повністю, або частково, може бути стягненою з цього громадянина. Термін давності для проведення верифікації (стягнення вже виплачених субсидій, надання яких верефікаторами визнано безпідставним) встановлено у 3 роки.
Законом передбачено також ряд норм, які, зокрема, дають змогу Уряду самостійно визначати параметри, за якими нараховуються субсидії та інші соціальні виплати, фактично усуваючи від цих процедур парламент.
На тлі чергової комунальної війни влади і олігархів із власним населенням, триває війна справжня – Росії проти України.
Протягом минулого року лише бойові втрати України, за даними ЗМІ, склали 133, а цього року – 110 життів військових. Неможна стверджувати, що Президент і його влада не шукають шляхів до миру. Однак зустріч нормандської четвірки у Парижі, 9 грудня, своєю головною метою усе ж мала порятунок Російської Федерації як експортера газу до ЄС. Німеччина, Росія і Франція тут були вимушені врахувати інтереси України.
Другим значущим результатом зустрічі четвірки є дуже вірогідне, сьогодні-завтра, повернення українських військовополонених, в обмін на осіб, звинувачених в Україні у військових злочинах, державній зраді та ін. Дехто з наших військових і цивільних громадян перебуває у пекельних умовах полону ще із серпня 2014 року!
Сьогодні вже цілковито зрозуміло, що виконати Мінські домовленості, кінцевим результатом чого мало б стати повернення в Україну окупованих територій Донеччини та Луганщини, не видається можливим. Цей процес по-справжньому може розпочатись після радикальних суспільно-політичних трансформацій у Російській Федерації. Сьогодні ж ресурси України доречно витрачати на зміцнення безпеки населення у прифронтовій зоні та на її всебічний соціальний розвиток.
Завершення мінського процесу означає для України критичну необхідність ставити питання про скликання міжнародного саміту, за участі країн, які підписали Будапештський меморандум – України, Росії, Сполученого Королівства і Сполучених Штатів, а також Китаю та Франції, які надали Україні гарантії тотожні тим, що закріплені у Меморандумі. У цьому форматі мова неодмінно має йти не лише про окуповані території Донецької і Луганської областей, а перед усім про Автономну Республіку Крим і місто Севастополь. Якщо у питанні ОРДЛО, Росія вдає свою непричетність, то Крим і Севастополь вона безпосередньо окупувала і анексувала.
Дипломатичну і юридичну активність попередньої і нинішньої влади у питанні відновлення територіальної цілісності України, в її визнаних світом кордонах, жодним чином не можна назвати навіть мінімально достатньою. І за Петра Порошенка і за Володимира Зеленського більше приділяється уваги торгівлі з Росією і ОРДЛО, ніж деокупації. Хоча не можна не відзначити набрання чинності Законом, який прямо забороняє постачання електроенергії до Росії, чи її придбання. (Наприкінці шостого року війни.) Разом із тим Уряд за цим Законом має право призупиняти цю заборону для уникнення аварійних ситуацій в енергосистемі України. Може, замість того аби "в турборежимі" спускати під приватизацію атомну енергетику, Уряду час потурбуватися про модернізацію енергогенеруючих потужностей?
Утім, питання до цього Уряду, за який прямо несе відповідальність Президент, є радше риторичними. Рівень фаховості і сумління урядовців найкраще ілюструється недовиконанням державного бюджету. Нестача сягає 60 млрд. грн. Видатками в Кабінеті Міністрів нині управляють у ручному, непрозорому режимі. А так гарно все починалося – про державу у смартфоні вели мову, з біткоїнами забавлялися.
Відставка Уряду Олексія Гончарука наступного року виглядає практично неминучою. Втім, у Володимира Зеленського є достатній запас підтримки громадян для того щоб наступного року взятися до виправлення вже численних помилок. Українське суспільство налаштоване до нього цілком доброзичливо. Зовнішня підтримка, попри значні зусилля для її зламу, (чого варта лише публікація телефонної розмови Володимира Зеленського з Дональдом Трампом, де прозвучали зовсім не дипломатичні характеристики Ангели Меркель та Емманюеля Макрона), теж залишається на боці України.
Патріотична опозиція, яка справедливо критикує численні і системні вади влади, позатим демонструє готовність співпраці у стратегічно важливих питаннях для країни. Українське суспільство сьогодні значно менш розрізнене внутрішніми суперечностями, ніж протягом майже усієї історії незалежності. Така, нехай і відносна консолідація, це водночас – і ресурс влади, і виклик для неї.
У позачерговому посланні до щойно обраної Верховної Ради, наприкінці серпня, Володимир Зеленський сказав, що, як він вже знає, "розпускати Верховну Раду не так страшно". Український народ "алаверди" може відповісти, що з його народного досвіду вже відомо: усувати з посади Президента також не дуже лячно.
