Третя світова війна – історичний вимір
Зрозуміло, що ця тема не для однієї великої монографії, проте спробуємо викласти її короткими і неповними, даруйте, тезами.
Те, що українсько-російська війна є світовою випливає з переліку включених у неї країн і з того очевидного факту, що нинішній світ безпрецедентно глобальний. У недалекій перспективі третім аргументом на користь означення "світова війна" стануть її політичні, економічні, юридичні, культурні та інші її наслідки.
Росія вже втратила статус наддержави, "світового центру сили", країни з позицією якої вимушені рахуватися провідні учасники світового політичного процесу. Сталося це не 24 лютого цього року, а значно раніше. Почалося у 1991. Саме 31 рік занепаду, (з короткими періодами вуглеводневих ремісій), Росії призвів до її навали в Україні. Це наслідок деградації у Російській Федерації перед усім суспільствознавчих та історичних наукових дисциплін. Істориків та суспільствознавців підмінили кумедні "методологи", які свято вірять у власну здатність конструювати дійсність-реальність. Ці пройдисвіти та їхні вітчизняні послідовники паслися і в Україні, дехто з них навіть наше громадянство отримував, однак прагматичні українські політики їх швидко розкусили. як пройдисвітів, і витурили на маргінес.
Повернімося до історичного виміру війни. Вона довела правдивість тези українських націоналістів про неодмінне споконвічне прагнення росіян знищити Україну. Причина – заздрість до рівня життя, культури, розвитку, розуміння, що без України неможлива не лише Російська Імперія, а Росія загалом. Саме українці були провідною нацією, яка створювала Росію. Починаючи з назви, яку запропонував Єлеозарій Царейський, він же Феофан Прокопович і закінчуючи ракетами. Для росіян сам факт відмінної від їхньої української ідентичності є засадничо неприйнятним. Звідси марення про "адін народ", вилучення з підручників історії в Росії самого топоніму "Україна" і тому подібне.
24 лютого 2022 року таки стане офіційною датою початку Третьої світової, бо цього дня Росія незворотно перетнула межу, з-за якої немає вороття – ні для неї, ні для нас, ні для світу. До Бучі. Гостомеля, ... Маріуполя, Сіверодонецька, Херсону... ще був шанс на переговірно-санкційний шлях припинення війни. Тепер – ні.
Який би скепсис не викликала "альтернативна історія", однак уявімо собі хід подій, що раптом включив у себе: арешт у Росії в 2015 році і передачу Україні втікача Януковича з усіма його камазами, визнання перемоги Майдану Гідності, пропозицію Україні від Росії спільно рухатися до ЄС і НАТО, утворення і розвиток високотехнологічних ланцюгів, енергетичного, безпекового, освітнього та культурного простору... Як на мене, такий хід подій міг би призвести до повторного поглинення Росією не лише України, а і більшості країн колишнього СРСР. Слава Богу і ЗСУ тепер це цілковито неможливо. Путін і Лукашенко віддали перевагу збереженню особистої самодержавної влади перед перспективами цивілізаційного розвитку своїх країн. Туди й дорога.
Постає практичне питання викладання у школах та вишах України історії українсько-російських взаємин. 300 років байки про спільність історичної долі не минули без наслідків. Отож є потреба у підготовці об'єктивних програм для середньої та вищої шкіл. І то терміново. Є так само потреба у просвітницьких програмах для телебачення та інтернету, з обов'язковим поширенням на зарубіжну аудиторію.
Окремим розділом таких програм має стати російська навала ХХІ сторіччя, з аналізом давніх та сучасних її передумов, включно не лише з політичними та економічними, а і соціокультурними та інформаційними.
Одним з історичних наслідків цієї війни стане наша прискорена інтеграція у світовий цивілізаційний простір. І ми туди приходимо не з порожніми руками, а з цінним багажем навичок сучасної війни, виживання економіки та інфраструктури, самоорганізації, солідарності, даруйте за пафос – геройства. У цьому багажі має віднайтися і значуще місце викладання історії як способу формування національного імунітету від поглинання чужорідним паразитарним організмом.
