А може ну його той політичний інфантилізм? Україна – цивілізаційний лідер, усе ж...
Щодня проминаю до десятка пунктів обміну валют. З них нещодавно зачинилося троє. Моє "оціночне судження": це прямо пов'язано із забороною Національним банком повідомлень про обмінний курс на табло біля місць обміну. Клієнти не зазирають до закапелків у крамницях, де розміщуються обмінники, тому вони зникають, разом із робочими місцями та обігом коштів. Наразі це найпоказовіший приклад безвідповідальності і некомпетентності фінансової влади. Не єдиний, далеко.
Нацбанк тим часом прогнозує падіння ВВП цього року на 35%. В цьому падінні є лепта і тих зачинених пунктів. Зростання ВВП на наступний рік прогнозується у межах 5%. Враховуючи низьку порівняльну базу, ці 5% означає радше реальний спад. При цьому відсоткова ставка, яку встановлює Нацбанк, становитиме 25%. Тобто кредитні кошти будуть недоступними реальним підприємцям – гроші відокремлюються від економіки. Підприємства зачиняться і у ближчій перспективі кредитувати буде просто нікого.
За рахунок чого і кого будемо відновлювати країну після війни?
Західні інвестори та донори не прийдуть у країну з такою економічною політикою. Наразі, кожен третій українець сьогодні цілковито безробітний, інші ж часто зайняті неповний день. Перспектив вирівнювання ситуації влада не пропонує. За твердженням економіста Олексія Куща є всі ознаки руйнації індустріального економічного ядра України, "монетарної контрреволюції". (Рекомендую переглянути його виступ повністю) Проблеми, пов'язані з цими явищами не зникнуть самі собою після перемоги. Уряд навіть не шукає шляхів переходу до воєнної економічної моделі, або бодай мобілізаційної.
Складається враження, що попри гучні повідомлення про розробку стратегії повоєнного відновлення України, направду цей процес пущено на самоплив народної ініціативи. Натомість маємо приклад синергії зусиль суспільства і держави, як в перші часи гарячої фази війни з Росією у 2014 році, так і на початку навали цього року.
Однак сьогодні не слід сподіватися на те, що волонтерська і добровольча ініціативи знову візьмуть на себе лідерство, цього разу у процесах відбудови країни. Тут, висловлюючись мовою бюрократії, "скликання" саме за державою, бо лише вона володіє всією повнотою інформації щодо реального стану економіки та її інфраструктурної складової, ієрархію суспільних потреб, перспективне місце України у системі світового розподілу праці. Лише держава може вести переговори про обсяги і характер донорської допомоги, репарацій і контрибуцій з Росії та Білорусі, реструктуризації боргів України, не згадуючи вже про регуляторні, фіскальні, безпекові та інші її функції.
Це не вперше у сучасній українській історії держава ігнорує свій обов'язок стратегічного планування. Проте сьогодні ми зіштовхуємося – з одного боку з чинником... цивілізаційного лідерства України, яка потужно б'ється зі знавіснілим і всесвітньо небезпечним агресором, а з іншого – з організаційною та інтелектуальною безпорадністю, агресивним інфантилізмом цілого загалу тих, хто наділений виборцями відповідальністю за прокладення і реалізацію курсу відновлення, розвитку та утвердження України як одного з цивілізаційних лідерів світу.
В демократичних країнах на те, зокрема, й існує інститут політичної опозиції, щоб заповнювати вакуум стратегічних рішень, якщо він раптом виникає. Відтак, відповідальні опозиційні політики мусять братися до цієї роботи. Звісно, що в умовах війни, у співпраці з компетентним і відповідальними представниками влади.
