Чому Москва вчепилася мертвою хваткою за українську Церкву? Версія Клари Гудзик

Я хотів би продовжити дискусію, що виникла навколо відзначення 1020-річчя Хрещення України та міжконфесійної ситуації в державі. Протягом найближчих тижнів планую чимало записів на цю тему, однак перш за все хотів навести коментар, оприлюднений газетою "День". По-перше, тому, що це видання давно, професійно, глибинно переймається цією тематикою. По-друге, коментар вийшов з-під пера Клари Гудзик, яку я поважаю, вважаю і рекомендую як найбільш глибокого серед журналістів знавця церковного життя в Україні. Відтак, сподіваюсь, ані "День", ані пані Клара не матимуть до мене претензій щодо цитування.

"Одні бажають, – пише Клара Гудзик, – залишатися парафіянами Московської патріархії, інші – мати Українську незалежну автокефальну православну церкву. Тим більше, що така незалежна церква в нас уже є – це Київський патріархат, за якого, як говорять статистики, – стабільно виступає більша частина українських православних.

Не варто заперечувати, що церковне життя нашої країни вельми пожвавилося екстраординарною обставиною, рідкісною в історії України, – приїздом православного Вселенського патріарха Варфоломея I, "першого за честю" серед 14-ти визнаних православних церков світу. (РПЦ посідає в цьому списку-диптиху п'яте місце; загальна чисельність православних у світі становить, за приблизними розрахунками, максимум максиморум 350 мільйонів землян).

Як відомо, значна частина українських православних і сьогодні підлягає Москві – це парафіяни Української православної церкви Московського патріархату. Ця обставина призводить до небезпечного для державності України двовладдя – мільйони українців перебувають під подвійним різно-полярним управлінням: з одного боку, вони є громадянами України, а з іншого – покірними парафіянами політизованої Російської Православної церкви; вірніше її філії – Української православної церкви (УПЦ МП).

Варто ще нагадати, що число всіх православних України майже дорівнює числу православних на території Росії (не враховуючи зарубіжних церков РПЦ). Тому світська та церковна влада нашої сусідки твердою рукою тримається за українських православних. Москва так стурбована можливістю втратити УПЦ МП, що готова на все. Один приклад: коли в Україну приїхав патріарх Варфоломей, Російський МЗС звернувся до уряду Туреччини з вимогою відкликати патріарха з України (як підданого країни). Взагалі, в ті дні, коли в нас перебував високий гість, деякі московські політики просто-напросто голови втратили – протести, образи (в тому числі, грубі образи нашого високого гостя – ми ж звикли!), політичні погрози переповнювали ЗМІ. Хоча Константинопольський патріарх – потрібно віддати йому належне – не допустив найменших відхилень як від православних канонів, так і міжнародних протоколів.

Гості приїжджають і від'їжджають. Який же сенс приїзду патріарха Варфоломея для нас із вами? Почнімо з негатива. Великою несправедливістю є те, що за кадром описуваних вище подій залишилися, начебто такі, що "не були взагалі", православні віруючі Київського патріархату, яким керує патріарх Філарет. Іншими словами, від обговорення доль майбутньої Української автокефальної православної церкви були відрізані мільйони віруючих. Хіба вони не громадяни цієї країни, хіба не православні? Звичайно, у церковників свої дуже жорсткі правила, але для світської влади України всі громадяни мають бути рівними, тим більше в такому питанні, як свобода совісті. Їх не можна замикати в "гетто" та примушувати мовчати під час приїзду Константинопольського патріарха.

До позитиву візиту можна віднести серйозні спроби Президента Ющенка об'єднати українське православ'я за допомогою високого гостя. Це благородне й дуже актуальне завдання! Ще раз підкреслимо – Президент зробив можливим неможливе, тобто візит до України Константинопольського патріарха. Але в патріарха Варфоломея – своя, патріарша – логіка, коріння якої йде в глибини тисячоліть.

Бентежить також стратегія Президента – вийшло так, що він "воює" за Помісну церкву майже без "військ", спираючись лише на своїх найближчих урядовців: УПЦ МП все ще перебуває під омофором Московської патріархії, а Київський патріархат – у "підземеллі й мовчанні". Тому не дивно, що результат описуваної тут події для суспільства поки що невидимий. Адже всім відомо, що патріарх Варфоломей покинув Україну ввечері 27 липня, так і не підписавши ніякого документа про початок процесу об'єднання "гілок" українського православ'я (найпрекрасніші слова, які подають надію, залишаються лише словами!).

Проте за всіх обставин і недомовленостей не потрібно забувати, що сьогодні всі ми – вперше в новітній історії України та Української церкви – самостійно відсвяткували хрещення Русі. Не в Москві, як це там планувалося, а в Києві – в тих місцях, де колись і відбулася ця епохальна подія. (Історики стверджують, що близько 988 року хрестилися кияни і мешканці навколишніх селищ, а також тієї території, яка називалася Київською Руссю. Це нинішня Київська, Чернігівська, Житомирська і деякі інші землі. Москви тоді ще не було "на світі").

Тому 1020-річчя хрещення Русі можна вважати – при всьому розчаруванні – знаковою подією в історії незалежної України; будемо вірити, що воно принесе далекосяжні наслідки для народу України".

Повна версія статті Клари Гудзик – http://www.day.kiev.ua/205106/

Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.