Меркель, як і Саркозі, їде на Кавказ подивитися, що накоїла в Бухаресті. Знову про Мюнхен
Канцлер Німеччини Меркель, як і французський президент Саркозі, несе відповідальність за агресію Росії в Грузії. Це двійко вражених русофілією безвідповідальних європейських політиків на саміті НАТО в Бухаресті де-факто від імені Путіна наклали російське вето на ухвалення позитивного рішення щодо приєднання України та Грузії до Плану дій щодо членства в НАТО. Росія сприйняла це як слабкість альянсу та згоду Старої Європи на виконання Москвою поліцейських функцій на пострадянському просторі. Меркель і Саркозі розв'язали Путіну руки.
Цікаво, що між мюнхенською позицією Саркозі-Мекрель і нападом Росії на Грузію пройшло ще менше часу, ніж між мюнхенською ганьбою Чемберлена-Даладьє та розчленуванням Чехословаччини Гітлером.
Із архіву. Як гадалося, так і сталося
Ввечері Меркель багато думала про Путіна. Вночі їй снилися Мюнхен, Гітлер та Чемберлен з Даладьє
Чесно кажучи, це я так лише думаю, що від постійних думок про Путіна та про те, як догодити Москві у Бухаресті, пані Меркель так чи інакше просто таки мають примаритися британський та французькі прем'єри кінця 30-х років, відповідно Чемберлен та Даладьє. Погодившись залишити Чехословаччину сам на сам з реваншистською Німеччиною, ці двоє думали, що такий щедрий подарунок задовольнить реваншистські апетити Гітлера. Вони не хотіли його дратувати. так само, як тепер, пані Меркель, згідно повідомлень західної преси, не хоче нервувати Путіна.
Історія дуже швидко довела короткозорість Чемберлена та Даладьє. Вже за півтора роки після Мюнхену Париж розпластався під німцями (привіт і Вам, пане Саркозі, до речі), а на Лондон градом посипались німецькі бомби.
Я зовсім не хочу, упаси Господи, ототожнювати Путіна з Гітлером, а Росію з нацистською Німеччиною. Але деякі паралелі є очевидними. Росія, як і Німеччина, внаслідок геополітичного приниження переживає постверсальський синдром. В Росії, як і в Німеччині 30-х років, зазнала поразки демократія, і запроваджено хоча ще й не тоталітарний, але досить жорсткий авторитарний режим. Відбувається мілітаризація держави і суспільства, і я б радив нашим нейтралістам порівняти військовий бюджет Росії з державним бюджетом України і хоча б трошки "пораскинуть мозгами" над проблемою нашої національної безпеки. Нарешті, зовнішня політика Росії так само носить реваншистський характер, а російські політики в душі своїй вважають Україну таким же непорозумінням, як німецькі свого часу – Чехословаччину чи Австрію. І Росія виступає проти вступу України до НАТО не тому, що такий вступ загрожує її безпеці, а тому, що він носить глибоке символічне значення, бо ставить жирну крапку в реченні "Україна не Росія".
Відмовити Україні в ПДЧ – це значить, потурати російським апетитам. "Не дратувати Путіна" в даній ситуації – це значить дати йому сигнал, що Європа згодна з тим, що Україна залишається в сфері впливу Росії, і що Путін з Медведєвим – це такий собі наряд геополітичної поліції, яка тут за нами має наглядати. Така політика в історії дипломатії називається мюнхенською.
Сподіватися, що Путін за це віддячить Європі, що російська експансія зупиниться на західних кордонах України – це помилка, і сама Німеччина через це ще пошкодує, хоча можливо тоді там буде вже інший канцлер.
Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.
