Леонід Капелюшний: ''Ю. В. демонструє, що сила духу – найважливіша зброя в захисті чести й гідности''
Це не мій текст. Це стаття Леоніда Капелюшного в одному із найсвіжіших чисел журналу "Сучасність". Вона доволі складна, напевно не для Інтернету, а для вдумливого читання. Хто не готовий витратити десять хвилин для осмислення, "смурфуйте" далі. Хто знайде час прочитати цей скорочений варіант, зрозуміє, що є над чим задуматись і чим поділитися з френдами
"У перший день слухання справи з "газових угод" у Печерському суді трапилася безпрецедентна історія. Думаю, вона й у світовій юридичній практиці безпрецедентна. Підсудна відмовилася вставати в суді й називати суддю "ваша честь"... Така
поведінка Леді Ю була викликом владі й системі, якого не знала Україна за свою історію. Це був не той випадок, коли людина викликає на себе гнів і силу системи за особисте. Тимошенко вийшла наперед, стала попереду всіх гнаних і принижених, не¬мов закликаючи: робіть, як я.
Все, що було потім – продовження протистояння владі й сис¬темі. Підлеглі ВІЯ так і не ризикнули надіти (спочатку на підсудну, а потім і ув'язнену) Тимошенко кайданки. Ми не бачили й не побачимо Тимошенко в тюремній робі – її для цього довелось би убити й перевдягнути мертву. Юлія Володимирівна перевернула уяву вільної й не вільної України про права людини в ув'язненні на охорону здоров'я. Це раніше посіпаки з пудовими кулаками нещадно лупцювали зеків і знали – нічого не буде. Тепер зна¬ють всі, що покарання невідворотне. Воно вже настало в осуді світової спільноти – для влади. І прийде час відповідальности конкретних виконавців, бо влада ВІЯ – до сходу сонця. А сонце ж таки зійде.
Юлія Володимирівна демонструє всій Україні, й робить це не вперше, між іншим, що сила духу – найважли¬віша зброя в захисті чести й гідности.
Новітня історія знає злочини й більш страшні, як ув'язнення Юлії Тимошенко. Але я не пригадую такого системного, плано¬мірного та послідовного переслідування людини, тиску на неї через сім'ю, через близьких чи наближених людей, як це чинила влада на Ю. Тимошенко. Так було за Кучми, за Ющенка, продовжується і за Януковича. Уже сама вона в тюрмі, чоло¬вік у еміграції, тесть у домовині – попередньо також відсидівши відміряне владою, уже ув'язнені її соратники з роботи в Кабінеті міністрів і політичні однодумці, а владі – все мало. Ось вже поважний телеканал взявся зазирати під спідницю дочці Юлії Володимирівни. І це свідчить – у них справи геть кепські.
Задумаємося – в чому ж така небезпека Юлії Тимошенко для чинної влади? Вона була й народним депутатом, і віце-прем'єром, і двічі прем'єр-міністром. Похитнулися основи? Стало менше корупції? Збідніли олігархи – окрім зятя Кучми? Спалахнуло патріотичне рушення? Зовсім ні. Більше того, в ті часи побіля Юлії Володимирівні звилося таке гніздо охочих до наживи че¬рез тендери, через маніпуляції з бюджетом, що й гадючий клу¬бок у порівнянні з ним видасться пухнастим зайчиком. І те, що вони порснули від неї ледь захмарилося – не виправдання. Але, переконаний, і не підстава для висновку – вони всі однакові. Не всі. Й не однакові.
Є таке просте і зрозуміле поняття, як потенційна небезпека. Звірине чуття на неї було в Леоніда Кучми, Будь-хто чи будь-що, людина чи явище, що мали для нього найменшу загрозу, кор¬чувалися безжально й нищівно. Без слідів. Очевидно, Другий Президент недооцінив тільки свою ж таки висуванку й землячку. Юлію Тимошенко. Я не вірю, що продовження списку жертв від Гонгадзе й Чорновола до Кирпи та Кравченка його настраши¬ло. Менше з тим, успішний бізнесмен Юлія Тимошенко зробила блискучу політичну кар'єру. Настільки успішну, що не без підстав претендувала очолити велику європейську країну, й судячи з ре¬акції світових лідерів, її визнавали за політика, який має на це справедливу амбіцію. Але й це не може бути причиною тиску й переслідувань, бо амбіції в політиці – річ звичайна і звична.
Отож причина, скоріш за все, в намірах Тимошенко не когось замінити, а замах на зміну країни. Ладу. Політичної системи. Суспільної моралі. Це колосально загрожує не тільки власни¬кам підприємств, які були у списку Тимошенко. Бо раптом вона за механізмами дії РОСУКРЕНЕРГО, за схемою привласнення Межигір'я забагне вивчати, наприклад, у добре їй знайомій сфе¬рі ПЕКу, як та за скільки придбані обленерго? Як поділений між олігархами сектор енергетики? Як сталося, що маючи серйоз¬ну сировинну базу вуглеців ми стали лідерами за ростом цін на моторне паливо та мастила? Має ж бути якесь пояснен¬ня й тому, чому в США, наприклад, де електростанції будували не народним коштом, а винятково за приватний капітал, елек¬троенергія ледь не удвічі дешевша. І ще багато чого у злиденній Україні дорожче, як у розвинених країнах Европи. Власне, йдеться про докорінну зміну економічної політики, господарювання. А це невідворотно тягне за собою й зміну правлячого класу...
У Юлії Тимошенко є значний негативний рейтинг. Кажуть, він більший за позитивний. Щоправда, вимір цих "за" і "краще смерть, як Вона", надто неточний. Більше емоційний, як прагма¬тичний. Як зважений. Доказовий. Скажімо, висміяна всіма реч¬никами Партії Регіонів і Третім Президентом "Юліна тисяча", ви¬тлумачена як нестримний "популізм". Як загроза інфляції. А ось "Вітіна тисяча" виявляється – в сучасних умовах – турботою про добробут людей. Ніхто не б'ється в істериці, що підвищення пенсій розбалансує бюджетну рівновагу чи народить інфляцію.
Запитаймо себе і спробуємо чесно відповісти – чи так багато важить для сучасної України одна-однісінька доля? Наприклад, доля Юлії Володимирівни Тимошенко. Чи справді її засудження, хай і сто разів несправедливе, інспіроване, за сфальшованим звинуваченням – камінь на дорозі України до безвізового пере¬сування Європою, суспільної злагоди чи єднання влади та опо¬зиції? Чи немає рації у пропозиціях оточення ВіЯ – винести питання Тимошенко за дужки, не тиснути на "незалежний суд", не змінювати "на догоду одній людині" законодавство, зрештою, не драматизувати "цю справу", бо леді Ю має за собою такий хвіст сумнівних оборудок, що як навіть її засудили несправед¬ливо за одним звинуваченням, то за кількома іншими – точно злодійка. Або й убивця.
Чи зайдемо з іншого боку. Чи так багато важить доля... Тут я пропоную поставити прізвище будь-кого з невинно засуджених, убитих чи покалічених, зґвалтованих, щоб накликати на всю країну, на мільйони чесних людей осуд світу? Щоб нас ставили у список країн-парій?
Ось як ми погодимося принести в жертву одну долю, не тіль¬ки відомого політика чи державного діяча, а легковажного ді¬вчиська – як Оксана Макар, тоді ми усі виродки й ганьба. Як накриємо вночі подушкою вухо, коли хтось кричить про допомо¬гу – виродки й ганьба. Якщо мовчимо, робимо вигляд, що нічого не відбувається, коли вершиться несправедливість – виродки й ганьба. Коли протиставляємо справжні чи ефемерні успіхи в економіці, суспільному житті, реформах і т.д. бодай одному життю – ми виродки й ганьба. Хай би як не ховалися кінці у воду з убивствами спочатку Георгія Гонгадзе, потім найважливішого свідка злочину Юрія Кравченка, потім так чи інакше причетних до справи великих і малих міліцейських чинів, все одно ця кров назавжди лишиться на руках прямих чи не прямих замовників злочину. Хай цю справу закривають, ховають, фальшують – вона все одно спливе.
Не знаю, як у кого, але після винесення вироку Юлії Володимирівні, я не можу позбавитися відчуття, що й моя свобода обмежена тими куцими метрами камери із заґрато¬ваним віконцем, про які вона писала на волю. її лист, власне, перегукується з аргументами її тюремників – не варто, пише леді Ю, ставити просування України в Європу в залежність від її долі. Це значить: якщо навіть наш Четвертий президент не ви-конає вимоги резолюції Європарламенту, а перегляд справи Тимошенко там умова необхідна, хай буде так. Бо втратити шанс, який випав на долю України щодо асоційованого членства в ЄС було б непоправною помилкою. Сказати це, сидячи під парасолею на Лазуровому побережжі, зовсім не те, що в тюремній камері. Для цього треба мати мужність. І звичайно ж – гідність.
Покладаючись у вирішенні будь-яких українських проблем – від корупції до Качанівської бранки – на міжнародну спільноту, ми прирікаємо себе на чергове розчарування. Бо ніхто й ніколи за нас не виконає домашньої роботи. Й це, мабуть, найголовніше з головного, з усього обширу pro domo. Людину ніхто не зробить вільною чи гордою – окрім неї самої. Наша несвобода сові¬сти чи слова, наші страхи та злидні, їстимуть нас рівно стільки часу, скільки ми це дозволятимемо. І поки не втямимо одної дуже важливої істини. Попри те, що гідність завжди індивідуаль¬на, що вона народжується в кожній окремо взятій душі, як і по¬чуття свободи, рушійною силою прогресу вони стають, коли опановують масою. Народом. Нацією. За відомою поетичною формулою, якщо рушиться в океан частина стрімчака чи берега, то меншою стає вся Земля. Так само й із гідністю та свободою. Якщо когось принижують, лупцюють на демонстрації кийками чи труять сльозогінним газом, якщо когось піддають тортурам міліціянти чи кидають за ґрати без вини, якщо в когось крадуть голоси на виборах чи крадуть під забудову парк, де виросли по¬коління ваших дітей і онуків, це принижують і обкрадають усіх нас. Одеських, вінницьких і донецьких, луганських і львівських. Зменшення свободи всього однієї людини насправді зменшує простір Свободи. І як давно сказано, дзвін б'є по тобі самому".
Із скороченням із статті Леоніда Капелюшного "PRO DOMO" в журналі "Сучасність", N10, 2012.
