Декриміналізація телерадіоефіру.
Скорочення квоти національного аудіовізуальний продукту в медіа, що має своїм підписом легітимізувати Янукович, лише узаконить те свавілля, яке на телебаченні й радіо розквітло буйним цвітом при нацдемах.
Закон про зниження квоти для національного аудіовізуального продукту з 50 до 25 відсотків, який Верховна Рада прийняла на минулому тижні, викликав цілком прогнозовану негативну реакцію українського суспільства. Нарешті заскреготіли зубами та зробили критичні заяви з приводу дискримінації та утисків щодо теле та радіо контенту вітчизняного виробництва політики демо-ліберального табору у Парламенті, так звана, українська інтелігенція та, що неймовірно при нинішній тенденції васально-лакейських взаємин з роботодавцями, журналісти електронних ЗМІ!
Подали голос невчасно, бо ліквідація української журналістики на телебаченні та радіо, витіснення українських музичних виконавців з нашого медіа простору, та системне викорінення з нього ж державної мови триває вже не один рік. І почалося воно навіть не тоді, коли до влади в країні дорвалася донецька кримінально-олігархічна зграя на чолі з Януковичем. Саботаж Закону про мову а також брутальне нехтування встановленої за прикладом більшості європейських країн, обов'язкової частки національного контенту почалося ще тоді, коли країною "рулила" нині полум'яна парламентська опозиція. Тоді ніхто не звертав уваги на порушення вимог чинного законодавства та не наважився позбавити саботажників ліцензії на мовлення. Гралися в толерантність та демократію...
Люб'язно заграючи з медіа-олігархами штибу Віктора Пінчука, міняючи лояльне ставлення їхніх телеканалів до своїх помилок, сумнівних газових угод та нікчемного стилю управління країною на присутність вірних кучмівському зятеві людей у своїх виборчих списках, команда Юлії Тимошенко відмовилася встановити точку неповернення у мовному питанні в електронних ЗМІ. Консервації проблеми, а не її вирішенню сприяла й нікчемна позиція президента Ющенка, який своїми напівкроками дратував українофобів, але не знищив у зародку комфортного середовища, де пройшов їхній інкубаційний період. Телеканал "Інтер", як і нині, кілька років тому заледве не 20 годин на добу використовував російську мову в ефірі, для української лишаючи нічний час. Потурали цьому всі ті ліберали, яким було ніяково встановлювати жорстке визначення що ж, власне, є "національним продуктом" – лише україномовне, чи все те, що виготовляється в Україні. Гигикаючи під жарти "квартальщиків" російською, насолоджуючись піснями на "общєпанятнам" усіляких Білик, Кароль та Потапів з Каменськими, упиваючись численними серіалами за участю російських акторів, знятими в Україні без жодного натяку на вітчизняне кіно, було створено велетенські шпарини для уникнення вимог квотування національного продукту.
Нахабніючи на очах горе-менеджери українських медіа зрештою почали згортати власне виробництво програм, замістивши їх в ефірі сумнівної якості та свіжості купованою російською продукцією. Нарівні з "Інтером" та ТРК "Україною", колись прогресивні у плані власного виробництва "Новий Канал", "СТБ", "ICTV" та 1+1 сьогодні зомбують українців серіалами зі змістом кремлівської пропаганди, чи просто без жодного змісту, засмічують глядацькі мізки нашимирашами, прожекторамиперісхілтон, великими різницями, тощо. І, навіть, здавалося б, у суто українських проектах "Ікс Фактор" або "Танцюють всі" маємо головно російськомовних чи російських експертів, російськомовних учасників та зрідка україномовних співведучих. Формально вони дають підстави зарахувати ці програми до українських, хоча, фактично, ніякого відношення до популяризації української мови та культури, захисту права українців у своїй країні на отримання інформації рідною мовою вони не мають.
Зрештою, маніпуляції з квотуванням на телебаченні та радіо торкнулися й тих, хто ніколи не переймався потребою володіти мовою країни в якій живе та працює, російськомовних журналістів. Школа української журналістики опинилася у глибокій стагнації, бо відпрацьований в Росії кадровий потенціал отримав у розпорядження українські ЗМІ для власної реінкарнації, тоді як нашим журналістам тепер здебільшого дістається роль ретрансляторів думки власників медіа та підставки під мікрофон. Самобутні журналісти з досвідом та ім'ям сьогодні виявились просто не потрібними. Ними складно керувати і задовольняти їхні творчі амбіції без власного виробництва неможливо. Саме тому середній вік репортерів у новинах на українському телебаченні сьогодні близько 25-28 років, тоді як в Європі чи Америці, де в ціні досвід та ім'я у новинах працюють ледь не до пенсійного віку. Жалюгідні клони російського телебачення й радіо, що ретранслюють використані програми та навперейми демонструють низькопробні серіали за визначенням не потребують свіжого струменя ідей та не слугують майданчиками для реалізації творчих планів амбітних і талановитих людей. Зросійщений та затиснений у залізних лещатах московської псевдо культурної експансії вітчизняний інформаційний простір практично втратив національний колорит, заразом перетворивши українського споживача на всеїдного совкового клона.
Чи задумувалися над тим, до чого приведе їхня програмна політика керівники та менеджери ЗМІ? Навряд чи. У погоні за рейтингами та мільярдними рекламними бюджетами суспільно вагома, якщо хочете, виховна функція їх хвилювала в останню чергу. Ніхто не збирався витрачати роки на здобуття свого глядача, прищеплення йому смаку та інтелекту за рахунок тимчасових недорахувань у рейтингу та прибутках. Медіа, як і будь-який інший бізнес олігархів, покликаний отримувати максимум прибутку за мінімальних затрат без урахування наслідків своєї діяльності.
Українське законодавство і вимога обов'язкової присутності в ефірі 50 відсотків вітчизняного продукту, яку саме зараз скоротили наполовину, могла стати стримуючим фактором перетворення наших ЗМІ на зливну канаву чужоземного виробництва. Це мало би дати імпульс розвитку української журналістики та стимулювало би розквіт українського шоу-бізнесу й естради. Проте, вимагати дотримання власноруч встановлених правил гри демо-ліберали не навчились. Олігархічна автократія Партії Регіонів, натомість, сьогодні прагне створити позірну видимість дотримання всіх законів. Звісно, квотування аудіовізуального продукту з явними преференціями українського виробника до планів команди Януковича не входить. Це те, чим маріонеткове керівництво з Банкової може безболісно поступатися Кремлю, який дуже наполегливо лобіює свої мовно-культурні інтереси в Україні. Тепер це спільні інтереси і українських медіа-магнатів, які перетворились на повноправних дистриб'юторів "Рускага міра" в Україні.
Насправді, нові правила гри на медіа-ринку, що встановлює новий Закон про квотування, суттєво не вплинуть на його контент. Вони просто легітимізують діяльність нашого телебачення та радіо, яка внаслідок саботажу попередніх вимог квотування була протизаконною.
Очільник медіа-холдингу Пінчука, україномовний галичанин Олександр Богуцький, намісниця телеімперії Фірташа, моя землячка з, дякувати Богові, недорусифікованої Сумщини Ганна Безлюдна, столичний інтелігент, який відповідає за інформресурси Коломойського Олександр Ткаченко, та інші, дрібніші менеджери теле-радіо ринку України відтепер можуть русифікувати й позбавляти останніх паростків схильності українського глядача до автентичності на цілком законних підставах. Дякувати авторці законопроекту Альоні БондарЄнко та її нестримному бажанню чути в радіоетері більше світових класичних зірок штибу, як вона сама колись зізналася на ток-шоу Шустера, – гурту "Зет Зет Топ" (насправді – Зі Зі Топ)! А ми все думали, що їй бракує Кіркорова й Пугачової. Добре, що вона "еС еС Кетч" (насправді – Сі Сі Кетч) не слухає, бо полум'яний антіфашист, колега по фракції Вадім КалЄснічЄнка після такої аргументації колишньої прес-секретарки Бориса Колеснікова за її законопроект би не проголосував.
Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.
