БРАТИ ПО ГЕНОЦИДУ. За спиною ЗСУ малоросів знов потягнуло до росіян і їхньої killтури
Пересічні пані та добродії, я вас вітаю! Здається, ваша перемога вже відбулася. Бо час вашого щирого страху минув разом із вашим тимчасовим патріотизмом і (з переляку) ненавистю здорової людини до уzкіх. Завдяки загиблим і пораненим Героям вам уже не страшно, а лише страх, як виявилося, є джерелом вашоі любові до України. Любові, яка відтепер знову стоїть на паузі. Як то кажуть у х@йових родинах, любовь пройшла, й розпочалося життя. І якось вам більше не ріже вухо голосна російська в публічних закладах, ба більше – ви вже починаєте ставити/замовляти російську музику, яку "написали раніше, тож вона ні до чого". Відповідно, ви вже й толеруєте тих, хто висловлює онлайн чи офлайн свою "особисту думку" про війну. І вам це добре заходить, бо, знову ж таки – а яка різниця? Майже де завгодно яка-небудь людина вже може нахабно сказати тим, хто навколо: "Ну, я уzкій, і що ви мені зробите?". І дійсно – що?
Більшість тих, чия Перемога ще попереду, зараз або на фронті, або близько до нього, або волонтерять і ховаються від вас у найкращому випадку у своїх "ґетто", куди ви не заходите. А вся решта міста (будь-якого, здається) належить вам, за фактом ви встановлюєте в ньому правила. І я, наприклад (інші можуть сказати за себе), потрохи вже знову почуваюся "радикальным сумасшедшим русофобом" и "каким-то татарином, который хочет навсегда рассорить наши народы", а "у нас там родственники, с которыми мы не обсуждаем политику, чтобы не поссориться", "мне нравится Земфира, кто мне запретит её слушать?" и "всё равно нам рядом жить дальше", а "они же не все плохие". (Перепрошую, перекладу цього украінською не існує.) І я нібито знов чужій на вашому вічному святі пересічних.
Отже. Мені це геть не подобається, бо результат попередніх подібних експериментів з Україною є загальновідомим, тому я не обіцяю вам ставитися до такого й у цілому до вас спокійно. Нещодавно я (на жаль не за участю чемних хлопчиків на барі, яких геть не засмутили слова "я – рускій, а ти – нацист" на мою адресу), проводив уzкого гостя, якому дуже комфортно в Києві, з одного місцевого закладу не лише зневажливим поглядом, а й стільцем. І я обіцяю робити щось на кшталт цього щоразу, щойно я щось таке побачу. Бо це – моя країна, за яку ризикують життям і здоров'ям мої друзі, яким я як/чим можу допомагаю й робитиму це до справжньої Перемоги добра над злом, до якої ви не матимете жодного відношення, бо це війна росії з Україною, а не з малоросією.
Але. Єдине, що мене абсолютно влаштовує, – це діти. Мої й моїх друзів, які не толеруватимуть ані уzкіх, ані таких, як ви, відтепер і назавжди, тож підготуйтеся до нового життя, якого ви наразі не зрозуміли, але це не моя проблема.
Честь маю.
Ганьба меншовартим і малорослим. Зневага байдужим.
Слава Героям. Смерть ворогам.
