19 квітня 2021, 17:43

Пристосовуючись до Росії: як ЄС втрачає м'яку силу в регіоні

У лютому минулого року відбулась Мюнхенська конференція з питань безпеки. За результатами цієї Конференції було сформовано план дій "12 кроків для посилення безпеки в Україні та євроатлантичному регіоні".

Наступний рядок розпочинає цей документ: "Конфлікт в Україні та навколо неї", звужуючи таким чином російсько-українські бойові дії у східній частині України до суто українських внутрішніх сутичок.

Не дивно, що за подібного визначення довготриваючої російсько-української війни, кулуари та неформальні заходи Конференції були буквально пронизані аргументами про те, що тимчасова окупація територій у Донецькій та Луганській областях, як і спроба анексії Криму російськими військовими формуваннями та сепаратистами за підтримки РФ, – це прямий наслідок недалекоглядних дій української політичної еліти (якщо не провокацій). Спочатку Помаранчева революція 2004 року, а потім – Революція гідності 2013-2014 років, яка поклала край президентству Віктора Януковича.



Простіше кажучи, українцям поставили наступне запитання: коли ви заварювали всю цю халепу у Києві, що ви очікували Росія робитиме? Безумовно, не те, що вона просто сидітиме склавши руки й спокійно спостерігатиме за дрейфуванням власної зони впливу на захід.

У травні 2020 року російська політична верхівка, імовірно, поставила це ж питання і білорусам.

Враховуючи той факт, що BYPOL (об'єднання колишніх офіцерів-дисидентів з білоруських служб безпеки та кримінального судочинства) задокументував широке використання російської зброї та боєприпасів під час придушення урядовими силами нещодавніх протестів проти Лукашенка, Мінськ певне зрозумів, що якщо Кремль залишить право відповіді на вищезгадане питання за собою, то ця відповідь мало чим відрізнятиметься від тієї, наданої по Донбасу чи Криму.

ІСТОРИЧНІ АМБІЦІЇ

Втім, припущення того, що агресія Росії на її західних теренах є вимушеною мірою, продиктованою "внутрішніми суперечками" її сусідів, є, щонайменше, історично невірним.

Для прикладу, анексія Криму – це аж ніяк не спонтанне чи епізодичне рішення, і зовсім не акт помсти чи покарання за вигнання Януковича – відданого слуги інтересів Росії в Україні.

Це частина планомірної довготривалої стратегії, коріння якої сягає часів Російської імперії. Це було прагненням, певне, кожного російського царя чи імператора отримати доступ (а в ідеалі – контроль) як до холодних, так і до теплих морів європейського континенту: Балтійського та Середземноморського.

Тож, історично частиною державної стратегії Росії був щонайменше контроль над Стамбульськими протоками: Босфором, якщо не Дарданеллами – воротами між Середземним і Чорним морями.



Політичні лідери Росії пронесли цю стратегічну амбіцію крізь століття, і захоплення Криму стало їх першою величною історією успіху – справжньою кульмінацією з моменту поразки Російської імперії у Кримській війні 1856 року та розпаду Радянського Союзу у 1991 році, після якого Крим залишився частиною суверенної території України.

Ще одним елементом довготривалої зовнішньої політики Росії завжди було об'єднання слов'ян та створення всеосяжного "русского мира" – простору російської культури, мови та православного християнства від Камчатки аж до Балкан.

Розпад Радянського Союзу, тим не менш, завдав фатального удару зусиллям Москви в цьому напрямку, ставши натомість, миттю народження багатьох незалежних держав із власною мовою, культурою, вірою і, що найважливіше, – власною думкою щодо спільного минулого та майбутнього.

Тим не менше, Росія сьогодні як ніколи близька до відновлення цих двох цілей у власному зовнішньополітичному порядку денному.

У той час, як анексія Криму була зухвалим кроком на зустріч російських амбіцій у Середземному морі, потенційна військова інтервенція в Білорусі може призвести як до de facto, так і до de jure захоплення республіки Москвою (лишивши Лукашенка номінальним президентом на деякий час), має потенціал стати тріумфом самопроголошеної історичної місії Росії зібрати та "захистити" слов'янські землі від "ворожих" західних сусідів.

Більше того, якщо уявити, що Росія досягне успіху в подібному "аншлюсі" – чи ідея потенційного сухопутного коридору до Калінінградської області через Литву в перспективі десяти-двадцяти років здаватиметься такою ж немислимою, якою вона може здаватись сьогодні?

СТРАТЕГІЧНЕ ТЕРПІННЯ

Ці два приклади пріоритетів державної стратегії Росії демонструють, наскільки послідовною і довготерпеливою може бути Москва.

Незважаючи на економічні складнощі, ерозію демократії, погіршення іміджу й репутації на світовій арені, навіть незважаючи на міжнародні санкції, – Кремль має розкіш застосувати стратегію, яку мало яка країна західної демократії може собі дозволити – стратегічне терпіння.

З тотальним контролем держави над ЗМІ, всемогутньою служби безпеки, та всепроникаючою корупцією – не дивно, що Росія спроможна переконати не тільки власну еліту, а й своїх громадян потерпіти ще трошки, поки Кремль зміцнює свою владу та поширює свій вплив.

Контроль Москви над громадською думкою та "громадськими свободами" свого народу дає змогу ідентифікувати ще один аспект її зовнішньої політики: Росії не потрібно вирішувати жодних проблем.

Навпаки, Російська Федерація є відмінницею у створенні проблем – Придністров'я, Нагірний Карабах, Абхазія та Осетія, Крим і Донбас, Сирія, а зараз вже і Білорусь має всі шанси долучитись до цього переліку. Кремль, тим не менше, не має потреби, а тим більше, поспіху вирішувати ці проблеми.

Вирішення проблем (а також компроміси) Росія очікує як раз від інших країн та її міжнародних партнерів, які не мають привілею бути, за словами Владислава Суркова, "суверенною демократією", радше – звичайними західними демократіями, які є набагато чутливішими до вимог своїх громадян, бізнесу та міжнародної спільноти.

Тож, у той час, як громадяни й бізнес закликають до відповідних реакцій західні уряди, погрожуючи, в противному випадку, позбавити їх політичної підтримки, – Кремль може дозволити собі спочивати на лаврах, спостерігаючи за тим, як одна штучна криза, зрежисована російськими посередниками, переростає в іншу, зазвичай, внутрішньополітичну. Часто підігріту невдоволенням населення, на реакції керівництва країни саме на дії Москви.

ПОЛІТИКА ПРИСТОСУВАННЯ

Подібне невдоволення народило низку державних політик, які використовувались західними демократіями в різний час.

"Примирення" (appeasement), наприклад було політикою задобрення ворога.

"Зближення" (rapprochement) було спробою розпочати діалог і зробити противника менш ворожим.

"Розрядка" (detente) застосовувалась щоб послабити напруження та взяти паузу.

Сьогодні ж ми, натомість, є свідками того, що видається новим підходом європейської зовнішньої політики – політики пристосування (accomodation)

Раніше пристосування було частиною внутрішньої політики, яка зазвичай вирішувала етнічні, релігійні, гендерні чи навіть ідеологічні питання в межах певної країни. Сьогодні схоже, що провідні європейські демократії відкрито адаптують цей підхід вже і до своїх зовнішніх відносин, особливо – у своїх відносинах із Росією.

Пристосування доволі схоже на примирення. Проте, коли ви примирюєте когось, вам необов'язково змінювати власні внутрішні правила, умови та усталені принципи. А от коли ви пристосовуєтесь до когось – такі зміни обов'язкові.

Ви можете знехтувати своїми переконаннями, своїми цінностями та навіть власними традиціями, аби лише іншій стороні було з вами комфортно.

І, схоже, Москва була стратегічно терплячою достатньо довго, щоб західні демократії почали пристосовуватись до неї.

Європейські громадяни та бізнес, очевидно, настільки нестерпно тиснуть на свої уряди, що останні майже готові пробачити акти агресії, порушення міжнародного права, посягання на права людини, нехтування верховенством права та обмеження демократичних свобод.

Взяти хоча б останню репліку Федерального Президента Німеччини Франка-Вальтера Штайнмаєра, сказану позаминулого тижня в контексті німецько-російських відносин, де він захищав проект "Північний потік-2", – трубопроводу призначеного для доставки російського газу до Німеччини через Балтійське море, як "один з небагатьох мостів між Росією та Європою в умовах погіршення дипломатичного та безпекового клімату".

Армін Лашет, новий голова правлячої консервативної партії Німеччини Християнсько-демократичний союз, поділяє такі думки, явно підтримуючи завершення будівництва газопроводу "Північний потік-2", незважаючи на спротив США та інших європейських партнерів. Це – високопосадовці Німеччини, країни, яка постраждала від нападу російських хакерів, що у 2015 році зламали сервер Бундестагу та отримали несанкціонований доступ до електронної пошти тисяч німецьких посадовців, у тому числі – Ангели Меркель.

Минулорічний демарш європейської делегації (представниками якої є 24 держави-члена) в Державному департаменті США у зв'язку з рішенням Вашингтону розширити сфери санкцій у відповідь на будівництво газопроводу "Північний потік-2" під Балтійським морем, – можна назвати ще одним прикладом європейської політики пристосування до Москви.

Нарешті, зимова сесія Парламентської Асамблеї Ради Європи в 2020 році також може сприйматися як безпрецедентна демонстрація безумовної реінтеграції члена, раніше звинуваченого у дискредитації всіх основоположних принципів ПАРЄ: прав людини, демократії та верховенства права. Звичайно, це стосується Російської Федерації. Як зазначила Атлантична рада, "ПАРЄ ризикує стати сторожовим псом, який не кусає".

Усе це – доволі очевидні приклади того, як цінності та принципи можуть поступатися місцем прагматизму та утилітаризму (проте, найбільш інтригує те, що Україну зазвичай відмовляють від спроб застосовувати такі ж прагматичні та утилітарні підходи в наших процедурах державних закупівель або економічних стимулах ці ж самі західні партнери).

Втім, це не лише ознаки зсуву європейської зовнішньої політики в сторону пристосування. Це ще і чіткий сигнал того, що стратегічне терпіння Росії працює, а ось європейським демократіям бракує як терпіння, так і чіткого розуміння того, що робити з Москвою.

Ігнорування її – не може навіть обговорюватись. Пристосування до неї – тим паче. Адже, якщо ми вважаємо, що єдиний спосіб пристосуватись до верховенства сили – це принести в жертву верховенство права, то така логіка невдовзі може навести нас на думку пожертвувати суверенітетом щоб пристосуватись до агресії. Донбас і Крим мають бути гірким нагадуванням про це.

Росія є країною, яка "свідомо обирає конфронтацію, замість партнерства. І Європейський Союз – як столиці його держав-членів, так і його інституції, мусить це визнати".

Європа має знайти альтернативу пристосуванству пройдисвітам, перш ніж пройдисвіти самі стануть альтернативою пристосованій Європі.

_____________________

ЦЕЙ ДОПИС Є ПЕРЕКЛАДОМ СТАТТІ АВТОРА "By accommodating Russia, EU loses its soft power", ЯКА БУЛА ОПУБЛІКОВАНА 15 КВІТНЯ 2021 РОКУ ЗА ПОСИЛАННЯМ

powered by lun.ua

Смакує холодним. Перший крафтовий закон

29 квітня 2020 року був опублікований лист, під яким підписалися 29 крафтових пивоварень, із проханням скасувати акциз і ліцензію на виробництво пива через збитки від карантину...

Пристосовуючись до Росії: як ЄС втрачає м'яку силу в регіоні

У лютому минулого року відбулась Мюнхенська конференція з питань безпеки. За результатами цієї Конференції було сформовано план дій "12 кроків для посилення безпеки в Україні та євроатлантичному регіоні"...