Навіщо країні МінСтратегПром?
Мінстратегпром був великою надією цілої низки галузей економіки України, але через майже три роки свого існування став не менш великим розчаруванням.
Втім, ліквідація міністерства не стане рішенням проблем, для вирішення яких він створювався.
Навпаки, історія показує, що в умовах війни і в часи післявоєнної відбудови стратегічні галузі стають локомотивами економічної відбудови і наявність свого "законного лобіста" в уряді – сприяє цим процесам.
ПАДІННЯ ПРОМИСЛОВОСТІ, ПІДНЕСЕННЯ МІНІСТЕРСТВА
Міністерство з питань стратегічних галузей промисловості було створено влітку 2020 року. Певним чином це була відповідь на проблему занепаду цілої низки індустрій після 2014-2015 років. Оборонно-промисловий комплекс, авіабудування, важка промисловість хоч і оговтувалися поволі, але так і не вийшли на ті темпи, які хоча б якось могли показувати їх потенціал і говорити про них, як про фактори економічного росту в Україні.
Так, більшість з цих галузей лишались системними з точки зору кількості робочих місць, але "прибутковість" досі лишалась рожевою мрією для переважної їх частини. Загальний тренд був катастрофічний, а занепад галузей лякав своєю стрімкістю.
Загалом індекс виробництва за 2020 рік впав на 3,7%, у промисловості – на 5,2%, а по окремим напрямкам падіння індексу виробництва базових галузей вимірювався двозначними цифрами (пасажирооборот -53.9%, машинобудування -18.5%, вантажооборот -14.3%, добування вугілля -13.8%, металургія -10.1%).
До цього, всіма питаннями пов'язаними з промисловістю опікувався відповідний департамент Мінекономіки, яке вже тоді поєднало в собі стільки функцій, що його жартома називали "мономіністерство".
Міністерство, окрім іншого, несло на собі відповідальність за підприємництво, зовнішню торгівлю, технології та аграрний сектор, та на додачу – вимушено було ще й опікуватися промисловістю і космосом (у тому числі такими специфічними сферами, як оборонний комплекс). Тому, в створенні Мінстратегпрому проглядалася спроба нарешті сформувати комплексну державну промислову політику, про яку, здавалося б, до 2019 року говорили все менше і менше.
До неї додавалися і такі виклики, залишені минулими роками, як реформа державного оборонного замовлення, корпоратизація "Укроборонпрому", пошук ринків збуту товарів українського ОПК та формування адекватного внутрішнього замовлення.
Кладучи руку на серце, із багатьма з них міністерство не впоралося. Десь далися в знаки важкі обставини, а десь відвертий саботаж. Це породило популярні думки, що Мінстратегпром є нічим іншим, ніж архаїзмом, пережитком часу та відверто непотрібним міністерством.
Втім, зважаючи на всі проблеми, ліквідовувати його зарано. Принаймні зараз, принаймні в тих умовах, що ми маємо.
КОЛОС НА ГЛИНЯНИХ НОГАХ?
24 лютого вся країна прокинулася від ракетних ударів. Російські ракети летіли по авіабазах, військових частинах, об'єктах інфраструктури по всій країні. Крім цього, росіяни сконцентрували свої зусилля на знищенні українських підприємств. Ні для кого не секрет, що ворог знищив десятки цехів, які могли виробляти продукцію на потреби війська. Десь окупанти у прямому сенсі рівняли заводи із землею, щоб унеможливити будь-яке виробництво навіть у майбутньому.
В таких обставинах Мінстратегпром зустрів повномасштабну війну. До старих задач, на кшталт "відновити, посилити, зміцнити", додалася нова – зберегти. Якщо до 24 лютого Україна мала можливість будувати принаймні амбітні плани про експансію на іноземні ринки, то зараз конче стоїть потреба забезпечення хоча б частки внутрішніх потреб.
На превеликий подив (хоча...), багато хто навіть не усвідомлює про існування Мінстратегпрому (навіть серед моїх колег), не кажучи вже про його функції. Втім, саме під час війни міністерство мало б отримати нове життя, перебравши на себе найбільш кричущі потреби промисловості: від релокації підприємств до розгортання виробництва потрібної силам оборони номенклатури товарів.
На практиці, Мінстратегпром міг би стати своєрідною umbrella organization, що поєднувала б в собі інтереси різних галузей та навіть міністерств. Наприклад, для проекту "Армія дронів", яким офіційно опікується Міністерство цифрової трансформації, МСП міг би запропонувати існуючі лінії своїх підприємств чи створювати індустріальні парки на базі власних локацій на території України.
Для Міністерства оборони та Агенції оборонних закупівель, Мінстратегпром мав би стати надійним джерелом для due diligence потенційних підрядників, здійснюючи перевірку компаній на ринку та шукаючи альтернативні варіанти підрядників, тим самим зменшуючи й корупційну складову.
Зрештою, це безперервність технологічних процесів та адаптація ланцюгів постачання для виробництва критичних товарів. Наприклад, за різними оцінками сили оборони потребують на день від 4 до 6 тисяч артилерійських снарядів. Це вражаюча цифра, яку самостійно українська промисловість не може опанувати. Втім, у силах міністерства максимізувати виробництво через залучення українських підрядників до наповнення потреб західних компаній, або ж навпаки, збільшуючи імпорт компонентів для покриття дефіциту при власному виробництві.
Мало хто знає, але у Мінстратегпрому були вже готові механізми, які дозволяли б розуміти джерело походження кожної деталі, аж до гвинтика, в товарі оборонного призначення, а також формувати список альтернативних джерел, де його можна взяти. Це стосувалося всього, від танків до автівок, від літаків до гаубиць.
Втім, через пасивність керівництва міністерства у 2020-2021 роках реалізувати комплексно цю програму не вдалося, хоча ніщо не заважає це робити зараз. Уявіть, скільки це дозволить зекономити часу та ресурсів, які зараз конче потрібні.
Крім цього не варто забувати інший аспект: в Україні законодавчо визначено 17 стратегічних галузей промисловості, з яких найбільшою кількістю опікується Мінстратегпром – 5.
Це не тільки ОПК та авіакосмічний комплекс, а ще й машинобудування, металургія та хімічна промисловість. Навряд чи хтось в останні місяці чув про проблему металургії, хоча саме ця галузь втратила два найбільші підприємства в Україні, які до того ж були головними постачальниками сталі для підприємств ОПК та ремонту критичної інфраструктури.
На відміну від того ж аграрного сектору, металургія лишається закритою для світу, бо крім руйнувань та втрат від війни, наші підприємства не мають змогу експортувати звичними для себе морськими шляхами. Нехтування цим питанням не можна зрозуміти, адже згадані галузі були джерелом майже третини валютних надходжень в Україну.
НОВА СТРАТЕГІЯ ДЛЯ СТРАТЕГІЧНИХ ГАЛУЗЕЙ
Напевно всім би хотілося побачити українську продукцію у лідерах світу, тим паче у таких технологічних галузях, як ОПК чи авіабудування. Коли дивишся на Південну Корею, яка продає одній тільки Польщі танків та САУ на майже 6 млрд доларів, або ж Туреччина, що з 2022 експортувала відомий Bayraktar TB2 у 13 країн, то розумієш, що це цілком могли б бути ми.
Втім, їх успіх не є збігом, чи навпаки хронічною хворобою української промисловості. Все це – результат послідовної та довгої політики з модернізації виробництва, залучення інвестицій та роботі на іноземних ринках.
Наприклад, у тій самій Туреччині існує Міністерство промисловості та технологій, яке свого часу свідомо розділили з Міністерством економіки, відповідальним за торгівлю, а раніше ще й за аграрний комплекс. Воно опікується насамперед розробкою технічних регламентів, створенням промислових зон, індустріальних парків, безпекою стратегічних галузей та довготривалим плануванням розвитку виробництва.
Іншим чудовим прикладом є Пакистан. Чому він? – бо саме Пакистан був однією з головних точок експорту українського ОПК.
З 2004-го, коли там почало працювати окреме Міністерство оборонної промисловості, країна скоротила імпорт озброєння на 90%, при цьому не зменшуючи обсяги закупівель. У тому числі зарядки міжнародному співробітництву Пакистан вдало локалізував у себе виробництво винищувачів та РСЗВ радіусу дії 100+ км, які зараз знадобилися б в Україні.
Тож зрозуміло, що говорити у наших умовах про ліквідацію міністерства, цілком відповідального за промислову політику, – зарано.
Звісно, Мінстратегпром не має бути промисловим гігантом. Скоріше, це повинно бути компактне, але ефективне міністерство, яке, втім зможе гарантувати комплексний підхід по таких напрямках:
- нарощування технологічного виробництва в ОПК, через локалізацію критичних для України позицій та вдалу інвестиційну політику у тих сферах, де Україна за останній рік продемонструвала свою конкурентоспроможність;
- контроль за безпекою ланцюгів постачання;
- розробка і впровадження "відкритої стратегічної автономності" України і її синхронізація з вимогами ЄС;
- формування якісної промислової політики, у тому числі через створення відповідних промислових зон;
- підготовка до відбудови промислового сектору, а також його адаптація до майбутніх викликів, на кшталт "зеленого переходу" в металургії та хімічній промисловості.
В іншому випадку є всі ризики повторити помилки 2014 року, коли стратегічно важливі галузі нашої економіки, що дають сотні тисяч робочих місць та експортні надходження, просто опинилися поза межами уваги держави.
