19 березня 2011, 14:46

Вікно, яке світиться у Ліни Василівни Костенко

Інколи на душі стає світло лише од того, що згадуєш: в цей самий час, який ти проживаєш тут і зараз, десь недалеко, поруч – на одній Землі, на одному континенті чи навіть в одній країні живе людина, яка створює такі вібрації, які тобі ну дуже-дуже близькі і суголосні, в яких ти хочеш купатися – наче в хвилях літнього моря.

Колись Вона, ще студенткою ЛітІнституту, згадувала про Довженка – просто було приємно і світло, що десь він є на світі, що в нього – отак просто світиться вікно на дачі в Пєрєдєлкіні:

Ще нас в житті чекало що завгодно.

Стояли сосни в білих кімоно.

І це було так просто і природно -

що у Довженка світиться вікно...


І я сам зараз маю якісь дуже подібні почуття – що десь живе ця людина, і в неї, мабуть, теж світиться вікно в ночі – як і колись у Довженка.

Ліна Василівно, з Днем Народження!



І бажаю Вам (і нам усім теж) дожити до такої України, за яку б не було соромно (насамперед, перед Господом) і "мучітєльно больно" (перед сучасниками)!

Андр. Окара



P.S.

Шановні друзі, пропоную тут знизу писати Ваші побажання для Л.В. та згадувати свої улюблені вірші – з неї.

Мені зараз суголосне оце (улюблений рядок – "де щастя зіткане з прощань"):

У світі злому і холодному,

де щастя зіткане з прощань,

чи ми пробачим одне одному

цю несподівану печаль?



Чи будем вік себе картати?

Але за віщо, Боже мій!

За те, що серце калатати

посміло в ніжності німій?!



За ті передані привіти?

За тихий погляд, що п'янить?

Нехай це сонечко посвітить.

Нехай ця туга продзвенить.




(послухайте ще чудовий романс Ольги Богомолець на цей вірш)

(а також – на інші)



powered by lun.ua