ЦЕРКВА ЗА НАРОД ЧИ ЗА ДЕРЖАВУ? або Чи варто УГКЦ молитись за царя Ірода

Я все думав, коли задля розколу України бандюки почнуть використовувати церковну тему?

Дочекались – якраз на Меланку та Василя, на Новий Рік за Юліанським календарем – сакральним календарем для православних, що не перейшли на новий стиль, а також для греко-католиків: Міністерство культури почало погрожувати УГКЦ судовими позовами – бо їхні священики правлять молебні на Майдані.

Той факт, що претензії від влади (мабуть, бандюки думають, що саме Мінкульт є міністерством віросповідань, себто церковних культів) висунуто лише до УГКЦ, а до УПЦ КП – ні, схиляє до думки, що задумано розколювати суспільство на тих, хто за Майдан, і хто проти, а на "наших" (православних) і "бандер" (уніатів).

Хоча лякати судами чи відбором майна УГКЦ – церкву з 40-літнім досвідом катакомбного існування – справа невдячна. От вже її колишній голова Любомир Гузар нагадав про природнє право народу на озброєний спротив владі, яка застосовує надмірну силу. (Цікаво, що мусить відбутися, щоб таке саме повторили православні єпископи?)

Отже, вся ця ситуація, попри розкольницький задум організаторів, підкреслила надзвичайну важливу проблематику – місце церкви в структурі сучасного соціуму – між народом та державою. Де воно: разом з суспільством? Чи держава важливіша?

І тут всередині України відкривається новий і дуже важливий церковно-культурний кордон, який ділить країну не по Збручу – на православних та греко-католиків, не на вірних східного обряду та протестантів-сектантів, а трохи інакше – на людей різної церковної культури.

Одні відчувають тяглість християнської традиції, інші – відроджують її чи не з нуля. Для одних церква – це частина щоденного життя, для других – місце паломництва на Різдво, Великдень з пасками, на хрестини та відспівування. Для одних священик – це фігура з повсякдення, з якою можна радитись з практичних та духовних питань, для других – скоріше екзотична. Перші – живуть переважно на Західній Україні, другі – на Східній.

І тут первинною є аж ніяк не конфесійна належність – тип релігійності західноукраїнських греко-католиків, православних УПЦ МП, УПЦ КП та УАПЦ між собою принципово не відрізняється. (І Бандера та УПА тут ні до чого. Взагалі, чи не найбільші єпархії Московського патріархату – на Волині. І їхні прихожани – нащадки вояків УПА.)

Тут важливими є аспекти історичного досвіду.

По-перше, радянська боротьба з релігією 1920-1930-х, яка в Східній Україні, Росії та Білорусі знищила інтенсивну релігійність як масове явище. Слід визнати: східні українці, росіяни, білоруси – це народи зі зламаним внутрішнім стрижнем. Західні українці на цьому тлі – не такі безнадійні.

По-друге, специфічний досвід співіснування церкви та держави в Російській імперії та СРСР. Після знищення патріаршества за Петра I церква фактично перетворилась на державну інституцію (т.зв. Синодальний період), яка була позбавлена власної ролі в суспільному житті. Така церква апріорі не здатна вказувати владі на її гріхи, оцінювати її легітимність та рівень праведності чи неправедності вчинків державних мужів. Це митрополит Филип (Количев) насмілився вказувати Івану Грозному на богонеугодність опричнини та державного терору проти бояр та інших своїх підданих. За що і був задушений головним опричником Малютою Скуратовим у 1568 році.

Церква у Росії весь цей час намагалась вийти з-під опіки держави і подолати цезарепапізм, але все марно. От неможливо собі уявити, щоби патріарх Кирил або хтось з єпископів РПЦ прийшли б підтримати Болотну чи будь-який інший політичний антикремлівський протест в Росії. Навіть якби на нього вийшло не 70 і не 100 тисяч, як то бувало, а навіть 5 чи 10 мільйонів.

В релігійній ментальності, продукованій Російською імперією, потім – Радянським Союзом, тепер – Російською Федерацією, церква – опора держави. Якою б та держава не була. Відома декларація митрополита Сергія (Старогородського) (1927) про компроміс з богоборчеською радянською владою: "Мы хотим быть православными и в то же время сознавать Советский Союз нашей гражданской родиной, радости и успехи которой – наши радости и успехи, а неудачи – наши неудачи". Навіть у недавній відомій скандальній історії з юними анархістками "Pussy Riot", що співали в Храмі Христа-Спасителя "Богородица, Путина прогони!", церква теж не встала на захист неадекватно жорстко засуджених. (За виключенням хіба що диякона о. Андрія Кураєва, якого якраз перед Новим Роком вигнали з Московської Духовної Академії, де він був професором.)

Для Західної України є важливим досвід православних братств і взагалі – досвід виживання в чужовірному чи інославному (римо-католицькому, протестантському) оточенні, який зробив церкву інститутом народної солідарності та консолідації.

І от тепер священики з Західної України фактично благословляють Майдан – мирне народне повстання проти неправедної влади. Тобто в протистоянні держави і народу вони обирають народ. Михайлівський монастир УПЦ КП відкриває свої ворота для побитих "беркутом" протестувальників, а потім, під час нічного штурму Майдану, на його дзвіниці б'ють у дзвони на сполох.

В Росії – ситуація абсолютно протилежна: церква підтримує державу, Кремль, Путіна, ідеї "політичного православ'я" та "Русскаго Міра". Ситуація з УПЦ МП проміжна: там є і одні, і другі тенденції, і один тип поведінки священників та єпископів, і другий. (Трохи спрощено можна констатувати: москвофіли тяжіють до абсолютизації держави та підтримки владоможців, києвоцентристи – молитовно чи навіть організаційно підтримують Майдан.)

Я, разом з більшістю православних, вважаю Берестейську унію 1596 року величезною трагедією українського та білоруського народів. Разом з тим, соромно, що МП не вибачився чи тим більше покаявся за Львівський Собор 1946 року. Вважаю, що колись в майбутньому, коли постане канонічна Українська Помісна Православна Церква з визнаним у всьому православному світі патріархом (звісно, Україні як єдиній державі треба ще дожити до тих часів), більшість греко-католиків вийдуть з Унії та єдності з Римом. Більше того, абсолютно переконаний, що умовою появи УППЦ може бути скасування Берестейської Унії і об'єднання усіх східних християн без римського посередництва. І саме завдяки західним українцям з їхнім типом активної релігійності УППЦ стане найбільшою та найвпливовішою у світі православною церквою – більшою навіть за РПЦ.

А зараз молитовна та соціальна активність греко-католицьких та не визнаних світовим православ'ям православних священників – за порівняно невеликої підтримки священників канонічної православної церкви – перетворює суто політичний протест на мирну та безкровну революційну містерію, освячуючи Христовим іменем пошук нової політичної волі, нової історичної долі та нової державності. Хтозна – може без участі священників протест з самого початку вилився б у партизанську війну зі стріляниною та кров'ю? А так – ще небачений в Україні приклад соціальної теургії та преображення, приклад творення нового суспільства, нової соціальної етики.

Звісно, церква, що підтримує владу і державу – у протистоянні з народом, зазвичай керується не цинізмом, кон'юнктурою чи власним пристосуванством – вона теж виходить з нібито богоугодної логіки – мовляв, краще погана, хай навіть бандитська влада, аніж хаос, анархія та безвладдя, бо вони ведуть до громадянської війни та занепаду. Але ніхто з таких священників чи єпископів не вийде і не скаже президенту, прем'єр-міністру чи голові окупаційної адміністрації, як то сказав пушкінський Юродивий узурпатору Борису Годунову: "Нельзя молиться за царя Ирода – Богородица не велит!"



P.S.

ЖАРТ З ІНТЕРНЕТУ:

МВС України звернулося до Інтерполу з проханням знайти і видати печерському правосуддю особу приблизно 33 років, високого зросту, волосся довге, ніс – прямий, уродженця однієї з держав Близького Сходу, на авторитет і слова якого посилались священники УГКЦ під час незаконного встановлення на Майдані релігійних споруд тимчасового призначення і несанкціонованого відправлення релігійних обрядів.

P.P.S.

ЩЕДРИЙ ВЕЧІР ДОБРИЙ ВЕЧІР ДОБРИМ ЛЮДЯМ НА ЗДОРОВ'Я!

СІЮ-ВІЮ-ПОСІВАЮ – З НОВИМ РОКОМ ВАС ВІТАЮ!

В Новий 2014 рік – без можновладних бандюків!

Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.