З кого і як знімати недоторканність
Псля того, як загроза прийняття Конституції в обхід Верховної Ради стала цілком реальною і це усвідомили лідери Партії Регіонів, блокада ВР була нарешті припинена, і парламент знову повернувся до нормальної роботи. Тут, очевидно, не варто згадувати про те, що ніяких принципових рішень щодо НАТО так і не було прийнято, але ця сторінка вже перегорнута. Можна вважати, що в НАТО ми наразі не вступаємо, при чому як через принциповість парламентської опозиції, так і через те, що нас туди ніхто й не запрошує. Ну і добре!
Законотворчий процес повернувся до нормального русла, і одним з перших питань, винесених для розгляду, було питання зняття депутатьскої недоторканності, яке викликало дуже цікаву дискусію серед парламетарів.
На розгляд ВР було винесено два законопроекти про внесення змін до Конституції України в частині зняття чи обмеження недоторканності. Принциповою відмінністю двох законопроектів є коло осіб, з яких пропонується зняти цю "недоторканність". Як відомо, в проекті Партії Регіонів пропонується зняти недоторканність з народних депутатів, суддів і Президента. Проектом парламентської коаліції передбачається можливість кримінального переслідування, обшуків і т.п. виключно відносно народних депутатів. Кожна з цих позицій по своєму мотивується. Логіка опозиційного проекту нагадує передвиборчи гасла протилежного табору – "Закон один для всіх", логіка коаліційного проекту віддає легким політичним мазохізмом – "починати треба з себе".
Оскільки це блог приватний, дозволю висловити свою особисту позицію щодо питання недоторканності: не бачу логічних підстав підтримувати ні перший, ні другий проект. Не тому, що ця "недоторканність" потрібна особисто мені чи якомусь мєму колезі – навпаки, більшість діючих парламентарів спокійно прожила без цієї недоторканності, і нічого страшного не відбулося. Не такі вже в тій Раді зібралися злочинці, щоб аж так бігти проводити в них обшуки. Хоча я дуже добре пам'ятаю, що коли у 2004 році під час Помаранчевої революції у Дніпропетровську було розгорнуто наметове містечко прихільників Ющенка, його не знесли екскаваторами разом з людьми виключно через те, що тодішні народні депутати цілодобово там чергували і використовували свою "недоторканність" як єдиний засіб захисту людей, які висловлювали свої політичні погляди. Так само зовсім нещодавно за допомогою народних депутатів встановлювали сцену в Харкові для виступу лідера "Самооборони". І хтозна, хто завтра може опинитися в схожій ситуації. Викладені міркування зовсім не означають, що я не голосуватиму "за" зняття недоторканності, тому що це є політичним зобовязанням, а зобовязання треба виконувати, подобається це чи ні.
Повертаючись до дискусії навколо питання недоторканності, варто зробити акцент на виступі Олега Зарубінського, який висловився від фракції Блоку Литвина. Це єдина людина, яка поставила питання про те, хто саме буде розпоряджатися цією недоторканністю. В чиї руки пропонується віддати питання прийняття політичних і судових рішень стосовно народних депутатів? Наскільки і чим ці руки замарані? Чи готова правоохоронна система витримати політичний тиск своїх "хозяєв" і не стати інструментом досягнення політичних цілей? Особисто я дуже добре знаю відповідь: "Ні".
Хочу також нагадати, що термін "недоторканність" в діючий Конституції України вживається перш за все стосовно людини, а не народного депутата, Президента чи судді. Саме недоторканність людини серед іншого визнається в Україні найвищою соціальною цінністю, і саме людина має право на свободу і особисту недоторканність (ст.ст. 3, 29 Конституції України). Тепер виникає питання: а як ця недоторканність людини забезпечена державою? І, власне кажучи, від кого ця недоторканність? Чи всі затримані, які сьогодні сидять в СІЗО, знаходяться там за вчинення злочинів? Чи всі потерпілі від злочинів отримали захист від держави? І чи всі особи мають гарантії захисту своєї власності, житла, бізнесу?
Відповідь стає зрозумілою всім. Зрозумілою і сумною. Правоохоронна система не виконує своєї функції забезпечення недоторканності людини, захисту її прав і свобод. Чому так? Можливо тому, що в Україні насправді існує одна АБСОЛЮТНО НЕДОТОРКАНА ОСОБА. І це – Генеральний прокурор України!
Ніхто не може зрівнятися з ним в недоторканності. Далеко від нього стоїть навіть Президент. Якщо відносно депутата, судді і навіть Президента існує хоча б якась процедура притягнення до відповідальності, то відносно Генерального прокурора не існує навіть відомства чи органу, де б можна було хоча б зареєструвати заяву про вчинення злочину! Будь що зробить ця особа – йти нема куди. Міліція і СБУ не розглядає такі заяви, бо це службовець відповідної категорії, і розгляд таких заяв відноситься до компетенції прокуратури, яка, в свою чергу, становить "єдину систему, яку очолює Генеральний прокурор...". Тобто виходить, що Гепрокурор сам має порушувати кримінальну справу відносно себе, проводити розслідування і брати себе під варту. Хіба це не маразм?
І саме в ці руки пропонується віддати долю прийняття політичних рішень. А тепер спробуємо дати відповідь на питання, як забезпечується недоторканність людини в контексті діючого генпрокурора.
1. Чи всі люди, що перебувають в слідчих ізоляторах, сидять там за вчинення злочинів? Згадаємо, що в карєрі Олександра Медведька була одна дуже відома і дуже показова історія про те, як начебто за вбивство журналіста Александрова спіймали і посадили Вередюка – бомжа, який зізнався в тому, що це він вбив журналіста. Посадили за ґрати, знущалися над слідством і судом, боролися до останнього, аж до тих пір, поки не знайшли інших. А Вередюка – вбили. Нагадаю, що ця людина так і не побачила волі, її перевели в психлікарню, де вона померла. Чому так зробили? Бо треба було розкрити резонансний злочин. Це перша відома суспільству кров на руках Медведька.
2.Чи всім потерпілим забезпечує захист Медведько? І тут згадаємо напад на І. Гранцева. Більше двох років відомство Медведька знущалося над потерпілим від розбійного нападу, ставило на контроль вирішення заяви про вчинення злочину, навіть карало якихось винних, а потім Медведько сам за дві години встановив, що особи, на яких вказує потерпілий, не вчиняли на нього напад. Тобто Олександр Іванович сам особисто вирішив це за потерпілого. Маразм? Так. Але чому Генпрокурор так вчинив? Тому що така була команда з Секретаріату президента. Треба було виконати. Це теж кров на руках.
3. Чи може майнові права чи державні інтереси належним чином захищає генпрокурор? Тут варто згадати масштабну крадіжку "Дніпроенерго". Ніяк не може Рінат Ахметов дотягнути це нещасне підприємство – то суди заважають – "правильні" рішення не виносять, то акції не списуються з держави. Обірвався терпець. Дали команду Медведьку – він від імені держави, виламає всі двері, забере реєстр акціонерів і сам проведе всі необхідні проводки, сам спише акції. Шкода тільки, що він не знає що це таке – реєстр акціонерів. Освіта в нього не та.
Чому так робиться? В цьому місці є два можливих варіанти. Безпосередньо перед цим пролунала така собі заява Партії Регіонів про необхідність висловлення недовіри Медведькові, а всього через 4 дні після цього Медведько дав команду вкрасти реєстр акціонерів Дніпроенерго. Або ця заява вплинула так на генпрокурора, або тут знову участь Секретаріату. Швидше за все і те, і те. Вже найближчим часом відповідь на це питання дасть сама Партія Регіонів – якщо вони будть послідовними, то зареєструють у ВР проект постанови про недовіру генпрокурору. У такому випадку, на мою думку, постанова буде підтримана фракціями коаліції і може загалом набрати більше 300 голосів. Якщо не зареєструють, то стане зрозумілим, що за цією заявою стояло просте спонукання до співучасті у викраденні Дніпроенерго. Про цю історію, як і про багато інших, можна говорити багато, та яка, зрештою, різниця, хто саме впливає? Важливо те, що такій аморальній особі не можна давати можливість впливати на прийняття політичних рішень, бо завтра і двері і зуби повилітають у народних депутатів, тому що комусь буде треба або Конституцію нову прийняти, або докрасти ще одне Дніпроенерго.
Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.
