Нотатки з Дебальцевого
Вчора з хлопцями з Першого батальйону Нацгвардії ім. Кульчицького потрапив під обстріл "градів". Тут такі обстріли відбуваються щодня і щодня десятки наших побратимів зазнають поранень. Наша розвідка стверджує, що Росія і не думає відводити війська, а навпаки нарощує кількість артилерії та важкого озброєння. Та, не зважаючи ні на що, наші хлопці тримають дальні барикади...
Тут, в Дебальцевому, особливо гостро розумієш, що Путіну на Донбасі не потрібен мир. Йому потрібне самодостатнє псевдодержавне утворення на зразок Придністров'я як плацдарм для подальшого наступу. На заваді реалізації цього плану Путіна стоїть в першу чергу вирішення транспортного питання. Ключовими пунктами, на які ведеться наступ сепаратистів та російських військ на даний момент є Донецький аеропорт, Маріупольський порт та залізничні ворота як на Донецьк, так і на Луганськ – Дебальцеве. Дивним чином саме вони потрапили у буферну зону, в якій не має бути артилерії. Тобто ці найбажаніші для Путіна об'єкти залишаються фактично без охорони. Тому будь-які рухи з відведення техніки з нашого боку можна починати лише після відведення техніки та військ агресора.
Що характерно, таку тактику російські агресори вже застосовували свого часу на території Придністровської молдавської республіки на початку 90-х років. Під час війни у Придністров'ї, найбільш запеклі бої за участю 14 російської армії, казачєства та інших формувань відбувалися саме за стратегічний пункт Бендери, які є ключовим залізничним вузлом Придністровської залізниці та головним портом на території Молдови на Дністрі, що відкриває шлях на все Придністров'я з боку Молдови. Дуже показово, що у російських джерелах про бої 19-21 червня 1992 року згадується як про локальний конфлікт між молдовськими та придністровськими силами, у яких 14-та армія не приймала участі, але її техніка та артилерія дивним чином потрапила до рук сепаратистів. Нічого не нагадує? У результаті витіснення молдовських сил з міста, було встановлене перемир'я, а в місто були введенні миротворчі сили з трьох складових – російські, придністровські (підконтрольні повністю Росії) та молдовські. Як результат, на даний момент Бендери знаходяться під контролем ПМР, хоча Молдова офіційно вважає його своєю територією, центром Бендерського жудеца.
Те що Путін мріє про Придонеччя в Україні за зразком Придністров'я в Молдові стало відомо давно. Не даремно ж він перекидав в Україну придністровських функціонерів 1991-1992 рр. Володимира Антюфеєва (керував КДБ у Придністров'ї), а також Олександра Карамана (був віце-прем'єром ПМР). Навіть після перемир'я, маріонетка Кремля Захарченко, діями якого і керують агенти з Придністров'я, продовжує нагнітати обстановку, заявляє про запровадження валюти сепаратистів та про підготовку виборів до псевдоради їх псевдодержавного утворення. На заваді остаточного втілення придністровського сценарію стоїть вирішення саме транспортної проблеми. Бо хто контролює Маріуполь – контролює Донбас з моря, хто Дебальцеве – залізничні шляхи, хто Донецький аеропорт – повітряний простір Донбасу.
В Бендерах на час червневих подій не було молдовської армії, вона підтягнулася куди пізніше, коли ополченці та 14 російська армія вже зайняла Бендерський міст і фактично встановила контроль над містом, використовуючи важку техніку та артилерію. Ми не можемо повторити цієї помилки, не можемо допустити, щоб російська техніка та артилерія була ближчою до Донецька, Дебальцеве чи Маріуполя ніж українська. Тому відведення української артилерії має відбуватися не синхронно, а лише після відведення техніки російської. Бо для російського спецназу, який засів під аеропортом Донецька, взяти його, неприкритого вогнем нашої артилерії, це питання кількох годин, навіть не днів. І це не страхання, це реалії. Наші бойові побратими з Самооборони Майдану, які стоять під Дебальцевим, у Щасті під Луганськом чи в Маріуполі, наші військові, мирні жителі цих міст та навколишніх сіл не можуть бути позбавлені прикриття нашої артилерії без чітких гарантій безпеки. Тактику Росії ми вже бачили в дії – давати гарантії миру, а потім розводити руками – це не ми, це ополченці-сепаратисти, а ми ж їх не контролюємо. І зброя не наша, яким чином вона потрапила до рук сепаратистів не знаємо, так само як не знали чому техніка 14 армії зайшла в Бендери у червні 1992 року.
Путінській Росії мир не потрібен. Розхитуючи ситуацію в Україні, Путін ставить стратегічною ціллю перетворення на зону нестабільності цілої Європи, руйнації світової рівноваги на континенті, який вже пережив у минулому столітті дві світові війни. Антипутінський блок народів має об'єднати вільний світ та протиставитися цим планам.
Україна сьогодні, як і тисячу років тому є щитом Європи. Саме тому зараз на наших кордонах відбувається зіткнення цивілізацій. І ми всі разом маємо забезпечити перемогу вільного світу над світом диктатури та тоталітаризму.
Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.
