Невже все так погано?
Колись спитав знайомого бізнесмена: скажи, невже той бізнес, яким ти займаєшся, настільки малоприбутковий, як кажуть твої колеги в інтерв'ю? "Та ні", – відповів він, – "але навіщо казати все як є? Точно прийдуть та якщо не закриють, то щонайменше створять таке життя, що сам не захочеш цим займатись".
Так все у нас і будується – за принципом "не висовуватись" та "ніколи не казати нікому про те, як все є насправді". Гра в нас така, і правила цієї гри порушувати надто вже невигідно.
Проте, виявляється, не в усьому ця гра спрацьовує. І чимдалі – тим менш ефективною вона є. Подивився звіт Міжвідомчої робочої групи і подумав: а чого ж усе йде так, як іде? Невже і МРГ врешті-решт "зламається" через те, що запропоновані механізми вирішення спірних питань "буксують"? І якими вони тоді мають бути, щоб більшість з тих, хто сьогодні зазнає утисків, спочатку зверталась до МРГ чи інших органів, а вже у випадку негативного результату залучали різноманітні закордонні інституції до наведення порядку в Україні?
Маю на увазі гучні акції та заяви на підтримку свободи слова. Що ми бачимо? Щось трапилось – моментально ЗМІ поширюють інформацію про це, і закордонні ЗМІ швидко це тиражують. Адже відомо, що "негативні новини купують краще".
Чому так? Перш за все, тому що така тактика працює, і доволі швидко – тобто, є ефективною. Всі вважають, і небезпідставно, що якщо не буде гучних заяв – ніхто з відповідальних осіб і не ворухнеться. Має бути острах – якщо не зробиш, то з тебе спитають.
По-друге, тому що цей шлях є найлегшим та найкоротшим. Нічого особливого робити не треба: широко розповсюдити інформацію що "наших б'ють" – і чекати на швидку реакцію. Не треба документувати порушення та збирати докази. Не треба подавати скарги та чекати їх розгляду. Не треба вимагати від власних співробітників та від опонентів (наприклад, чиновників) знань та дотримання певних стандартів.
По-третє, тому що офіційний шлях вимагає певних знань та – головне – передбачає що скривджена людина чи організація виходить не з мети "помститися", а з прагнення "довести правоту та домогтись дотримання законів".
Тому більшість йде тим шляхом, який є легшим, коротшим та дієвішим. Треба визнати, що з точки зору локального оптимуму це, дійсно, найбільш ефективний шлях.
Але ж це не вирішує проблему. Та шкодить іміджу галузі та країни. Крім цього, звернення по допомогу автоматично означає, що ти є слабким і нездатним самотужки вирішити ситуацію. До того ж цей шлях показує опонентам, що тебе можна буде "дотиснути" – не буде ж кожен раз втручатись широка громадськість, особливо для вирішення дрібних або не дуже явних питань (напрпклад, таких, як сплата податків).
Зовсім інша справа – виграти бій за допомогою аргументів, чітких документів та доказів, та за надійною та потужною технологією, яка напевне буде застосована і у майбутньому.
То ж невже все так погано, що ми й надалі будемо нехтувати тими можливостями, що є, і казати "як погано, що у нас не працюють власні інститути, і нам доводиться раз у раз звертатись по допомогу до колег за кордоном"?
Коли ж більшість ЗМІ (а не найбільш відповідальні) почнуть виконувати свою ключову місію – допомагати суспільству жити краще, слідкувати за дотриманням законів владою та бізнесом, та будуть робити це професійно: як по відношенню до когось, так і по відношенню до себе? Невже не можна використовувати існуючі механізми та органи для того, щоб змушувати працювати швидко й точно не лише закони, а й чиновників та самі ці органи (Комітет ВРУ з питань свободи слова, Міжвідомчу робочу групу, тощо)? А вже після цього писати листи та закликати громадськість втрутитись та допомогти відновити справедливість та законність.
Дуже б хотілось, щоб саме такої практики ставало все більше й більше. Щоб нас поважали – і як індустрію, і поодинці. І щоб закордонні колеги не вважали, що ми нічого не знаємо та не уміємо, а щоб описували наш досвід як корисний приклад.
Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.
