Політична криза повинна підштовхнути реальне перезавантаження країни.
Після початку бійок на Грушевського варіативність подальших сценаріїв невпинно звужується, а швидкість переходу через больові пороги лише зростає. Питання "чим воно все закінчиться" лунають на барикадах і кухнях, у маршрутках та телеефірах. Патове протистояння біля стадіону Лобановського стало ілюстрацією української політичної кризи – жодна сторона не хоче радикалізації, проте в нинішньому стані не може виграти битву. Кожна сторона шукає нові аргументи і технології для того, щоб схилити терези на свій бік. Вуличні бійці не погодяться на щось менше, ніж відставка усіх і перевибори усього. Влада не піде у відставку, проте не готова розігнати та арештувати всіх протестувальників.
За великим рахунком, навіть повна тактична перемога однієї із сторін не вирішить накоплених системних проблем. І в такому разі силові протести спалахнуть знову – проти цієї ж або вже проти нової влади, яка не виправдає завищені очікування населення. Останні пару днів внесли в українську політичну культуру новий інструмент – коктейль Молотова. Після багаторазового перегляду телекартинки громадяни на рівні підсвідомості сприйняли – якщо влада не слухає обіцянок, треба брати каску, бензин та бронежилет і іти ту владу бити.
Найгірший із варіантів розвитку ситуації – єгипетсько-лівійський. Після подій арабської весни тут змінюються уряди, військові коаліції скидають релігійних, але протистояння лише наростає. Не отримавши негайного покращення, населення виходить на немирні протести і сприяє новим і новим бійкам і змінам урядів.
Проте чинне загострення політичної кризи дає в той же самий час і шанс на оновлення країни, і навіть на суспільний консенсус на проведення реальних реформ. Загроза громадянського конфлікту може і повинна підштовхнути еліти до зміни правил гри в країні.
На жаль, політичні переговорники концентруються на тактичних питаннях – з метою отримати владу або її не втратити. Змістовна дискусія щодо того, що робити з країною, ведеться переважно біля нічних багать на барикадах, причому з обох сторін тих барикад. Для народу відповіді на питання знаходяться часто легше, ніж для політиків.
За що і проти чого вийшли на вулиці маси наших громадян? Що саме "дістало"? Тотальна корупція і державний рекет – як би це не називати, і які б партійні кольори не значилися на значках ворогів народу. Рішення єдине і перевірене – дерегуляція дозвільних процедур, спрощення адмінпослуг, подолання побутової корупції та корупції середнього рівня. Апробація системи – проведена в Грузії. Чинна влада, так само як і попередники – оголошували, але не зробили. В нинішній Україні це реально зробити? Важко, але можна.
Олігархізація економіки, вивіз капіталу, нерівномірний розподіл доходів і майна – проблема? Про неї говорять на переговорах? Так, навіть пропонують повернутися до олігархічної системи влади, відмінивши суперпрезидентську Крнституцію. Які насправді варіанти рішення проблеми в інтересах громадян? Тут рецепти скоріше ліві: перегляд незаконної приватизації, демонополізація економіки, закриття корупційних макросхем, наповнення бюджету, ріст доходів громадян. Без сильної руки і безбашенної команди дракона не зламати. Проте інші варіанти не мають майбутнього.
Падіння і розвал соціальних стандартів – тема знову для лівих, проте їх все ще немає. Держава давно має чесно сказати – який мінімальний рівень освіти, медицини, пенсій вона здатна гарантувати, і переводити решту на офіційно платну основу.
Яскраві і нестандартні реформи проводить сусідня Угорщина. На її уроках також треба вчитися. Держава встановила контроль над фінансовою системою, випускники державних вузів відпрацьовують дипломи в своїй державі, заборонено бомжування в громадських місцях – та ще маса чого.
Проблеми відомі всім, і шляхи їх вирішення описані українськими аналітиками неодноразово – у "білих книгах", "українських проривах", виборчих програмах. Проте виконувати все це жодна влада не вважала за необхідне. І тепер народне повстання повинно стати тим останнім дзвіночком для всіх політичних еліт. Пора сформувати реальну програму реформ, і проводити їх швидко і жорстко. Чому народ так "повівся" на євроінтеграцію? Бо в суспільній свідомості саме так має виглядати країна – саме такі результати роботи влади бачать громадяни. І саме тому таке розчарування і гнів викликав зрив підписання Угоди, яку ніхто не читав.
Владний план реформування країни від 16 січня – країну не звабив. Одні кнути і жодної перспективи. Альтернативного плану від опозиції не дочекалися навіть за два майданні місяці. Навіть зараз план радикальних реформ може запропонувати чи опозиція, чи влада, чи третя сила. Ну, в крайньому випадку його привезуть з-за кордону, але це будуть реформи в інтересах не зовсім українського народу.
Тому тактичні бої звичайно необхідні, проте пора думати і про те, що потрібно буде робити після прориву барикади на Грушевського.
Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.
