Про профспілки, Сергія Бизова, ветеранів і право на результат.
21 травня Федерація професійних спілок України має зробити вибір, який насправді виходить далеко за межі внутрішньої профспілкової процедури. Це не просто питання, хто буде сидіти в кабінеті голови ФПУ. Це питання, чи зможе найбільший профспілковий рух країни нарешті перестати бути тінню минулого і стати реальним інструментом захисту людей, які працюють, воюють, лікують, навчають, відновлюють і тримають країну на собі.
Я пишу цей текст не як сторонній спостерігач. Я пишу як військовий. Як ветеран. Як підприємець. Як людина, яка добре знає, що таке фронт, поранення, реабілітація, повернення в цивільне життя, боротьба за ветеранський бізнес, боротьба за доступ до ресурсів і боротьба з байдужістю системи.
І саме тому я вважаю важливим сказати прямо: я підтримую Сергія Бизова.
Не тому, що це зручно. Не тому, що це комусь подобається. Не тому, що так склалася політична кон'юнктура. А тому, що в час великої війни я навчився дивитися не на красиві слова, не на протокольні обличчя і не на старі регалії. Я дивлюся на результат. І коли ми говоримо про Сергія Бизова, то маємо говорити саме про результат.
Профспілки в Україні довго мали репутацію структури, яка живе інерцією радянського минулого. Санаторії, майно, кабінети, президії, печатки, складні внутрішні процедури, боротьба за вплив, але часто без головного – без відчуття живої людини. Людини праці. Вчителя. Лікаря. Енергетика. Залізничника. Комунальника. Працівника підприємства. Мобілізованого працівника, який залишив робоче місце і пішов захищати державу. Ветерана, який повернувся з фронту і має не просто вижити, а знову стати повноцінним учасником економічного, соціального і громадського життя країни.
Сергій Бизов приніс у цю систему іншу логіку. Логіку не кабінету, а дії. Логіку не "ми завжди так робили", а "що потрібно людям зараз". Логіку не самозбереження апарату, а мобілізації профспілкового ресурсу під реальні потреби держави.
І найважливіше – він приніс у ФПУ ветеранську складову не як декорацію, не як красивий банер на заході, не як фото з військовими для звіту, а як зміст. Це принципово.
Сьогодні ветеранська політика не може бути окремою кімнатою в державній будівлі. Вона має бути в економіці, у фінансах, у громадах, у бізнесі, у трудових колективах, у профспілках, у системі реабілітації, у працевлаштуванні, у професійному навчанні, у новому Трудовому кодексі, у всіх великих соціальних рішеннях держави. Бо ветерани – це не "окрема категорія". Це люди, які будуть повертатися в усі сфери життя країни. І від того, чи готові ці сфери прийняти їх гідно, залежить майбутня стабільність України.
Я давно говорю: повернення ветеранів у цивільне життя – це не приватна проблема ветеранів. Це виклик для всього суспільства. Якщо суспільство не зміниться під контекст мільйонів людей з бойовим досвідом, то проблеми будуть не у ветеранів. Проблеми будуть у держави.
Саме тому для мене важливо, що за лідерства Сергія Бизова ФПУ почала говорити про військових, ветеранів і членів їхніх родин не як про "соціальну тему", а як про стратегічний напрям. Через профспілкові санаторії пройшли десятки тисяч військових. У відкритому публічному просторі вже фігурує цифра понад 43 тисячі військових, які пройшли реабілітацію у профспілкових санаторіях з 2014 року, і ще понад 40 тисяч захисників та членів їхніх родин, які отримали психологічну підтримку. Для когось це статистика. Для мене – це люди.
Це люди після поранень. Після контузій. Після операцій. Після втрат. Після довгих місяців або років війни. Це люди, яким треба не пафос, а фахова допомога. Не красиві промови, а реабілітаційне ліжко. Не чиновницька байдужість, а лікар, психолог, фізичний терапевт, соціальний супровід і розуміння, що їх не списали після служби.
Так, умови в багатьох профспілкових санаторіях ще треба модернізувати. Так, ця система потребує інвестицій, менеджменту, прозорості, оновлення. Але давайте чесно: країна, яка воює, не має права розкидатися інфраструктурою, здатною працювати на реабілітацію військових. Її треба не добивати, не дерибанити і не перетворювати на чергові комерційні об'єкти для своїх. Її треба очищати, вкладати ресурс, контрактувати з державою, інтегрувати в систему відновлення і робити частиною великої ветеранської політики.
І тут роль Сергія Бизова важлива. Бо він розуміє, що профспілкове майно – це не просто квадратні метри. Це потенційна інфраструктура соціального захисту. Це санаторії для реабілітації. Це будівлі для навчання і перекваліфікації. Це майданчики для зустрічі держави, бізнесу, профспілок і ветеранської спільноти. Це актив, який має працювати на людей, а не на кишені окремих діячів, які роками звикли ставитися до профспілкового ресурсу як до приватної спадщини.
Саме тому я вважаю надзвичайно важливим курс на повернення майна, вкраденого або втраченого через дії попередників. Це болюча тема. Дуже болюча. Бо профспілкова система роками накопичувала не тільки майно, а й проблеми, скандали, корупційні історії, кримінальні провадження, недовіру суспільства. І було б дуже легко зробити вигляд, що цього немає. Сказати: "Не на часі". Сховатися за паперами. Продовжити жити старими домовленостями.
Але якщо ми хочемо нову ФПУ, треба дивитися правді в очі. Потрібно повертати активи. Потрібно припиняти схеми. Потрібно вводити мораторії на сумнівні продажі. Потрібно вичищати людей, які сприймали профспілки як годівницю. Потрібно будувати нову модель управління, де майно працює не на клан, а на членів профспілок, ветеранів, працівників і державу.
Це складна війна. Не така, як на фронті, але теж війна. Війна з інерцією. З корупцією. З круговою порукою. З байдужістю. З тими, хто десятиліттями вважав, що профспілки – це їхня особиста територія. І в цій війні потрібна людина, яка не боїться конфлікту. Бізов, наскільки я бачу, не боїться.
Окремо хочу сказати про новий Трудовий кодекс.
Може здатися, що для військового і ветерана це якась суха юридична тема. Насправді ні. Це одна з ключових тем майбутньої України. Бо після війни мільйони людей будуть повертатися на ринок праці. Хтось повернеться на старе підприємство. Хтось буде шукати нову професію. Хтось створить бізнес. Хтось працюватиме в приватному секторі. Хтось після поранення не зможе робити те, що робив раніше, і потребуватиме перекваліфікації. Хтось матиме ПТСР і потребуватиме адекватної поведінки роботодавця, а не приниження, страху або формального співчуття.
Тому Трудовий кодекс – це не просто про відпустки, ставки і процедури. Це про новий суспільний договір між людиною, роботодавцем і державою. І в цьому договорі не можна викинути працівника за борт. Не можна зробити так, щоб сильний завжди мав більше прав, а слабший тільки підписував те, що йому поклали на стіл. Не можна під виглядом модернізації трудового законодавства побудувати систему, де працівник стає витратним матеріалом.
Позиція профспілок у цій дискусії критично важлива. І я бачу, що команда Бизова не просто "присутня" у цьому процесі. Вона воює за зміст. За право працівника бути почутим. За захист від фіктивних трудових схем. За справедливу мінімальну оплату праці. За збереження базових гарантій. За право на соціальний діалог. За те, щоб у новій економіці людина не стала безправним додатком до чужого прибутку.
Це важливо для всіх. Для вчителів, які тримають освіту в країні, де діти навчаються під сиренами. Для лікарів, які роками працюють на межі можливостей. Для комунальників, які після обстрілів повертають світло, тепло і воду. Для працівників критичної інфраструктури. Для підприємців, які мають будувати чесні відносини з командами. Для ветеранів, які повернуться в трудові колективи і мають отримати не співчуття на словах, а нормальні правила.
Я багато років займаюся ветеранським підприємництвом і добре знаю, наскільки важливо поєднувати різні середовища. Професійні об'єднання, бізнес-асоціації, ветеранські організації, профспілки, державу, банки, фінансові компанії, громади. Сьогодні ніхто окремо не витягне країну. Тільки коаліції. Тільки об'єднання навколо спільних інтересів. Тільки сильні горизонтальні зв'язки.
Саме тому для мене логічним і очевидним є поєднання Всеукраїнської профспілки захисників України, спортсменів та працівників сфер і Асоціації підприємців-ветеранів. У нас надто багато спільного, щоб не скористатися цим для великих звершень. Ми говоримо про захисників і захисниць. Про ветеранів. Про спортсменів, серед яких величезна кількість людей пішли на війну. Про підприємців, які після служби хочуть не просити, а створювати. Про людей, які не чекають, що хтось прийде і врятує, а самі беруть відповідальність.
У цьому і є нова логіка профспілкового руху. Не тільки захист від порушення прав, а й створення можливостей. Не тільки реакція на проблеми, а й формування порядку денного. Не тільки скарги, а й проекти. Не тільки апарат, а й спільнота. Не тільки минуле, а й майбутнє.
Сергій Бизов для мене є людиною саме цієї нової логіки.
Я бачу, як він працює. Бачу, скільки процесів він тягне одночасно. Реабілітація військових. Психологічне відновлення. Працевлаштування ветеранів. Захист трудових прав. Робота над Трудовим кодексом. Повернення профспілкового майна. Перезавантаження ФПУ. Вихід у приватний сектор. Спроба зробити профспілки не музейною структурою, а реальною силою, яка може говорити з державою, бізнесом і суспільством на рівних.
Так, у нього є опоненти. І це нормально. Там, де починаються справжні зміни, завжди з'являються опоненти. Особливо там, де зміни зачіпають інтереси тих, хто звик жити по-старому. Я не ідеалізую нікого. Усі люди мають помилки. Усі системи мають внутрішні конфлікти. Але я точно знаю одне: найчесніший критерій у такі моменти – це результат.
Давайте подивимось на результат.
Ветеранська тема в ФПУ стала не периферією, а центром. Реабілітація військових стала не випадковою благодійністю, а системним напрямом. Профспілкові санаторії отримали шанс стати частиною великої державної інфраструктури відновлення. ФПУ почала говорити про працевлаштування ветеранів, про соціальну адаптацію, про повернення людей з війни в трудові колективи. Питання трудового законодавства виведено в публічну дискусію не з позиції страху, а з позиції сили. Розпочато боротьбу за повернення майна і припинення практик, які роками підривали довіру до профспілок.
Для когось це мало. Для мене, як для людини з війни, це багато. Бо я знаю, як важко зрушити систему. Як важко змусити старі структури працювати по-новому. Як важко пояснити людям, що ветеранська політика – це не про грамоти і не про разову допомогу. Це про інституції. Про довгу дистанцію. Про фінансування. Про правила. Про майно. Про робочі місця. Про реабілітацію. Про гідність.
Гідність – ключове слово.
Бо ветеран не має ходити з простягнутою рукою. Працівник не має бути рабом. Вчитель не має виживати. Лікар не має вигорати за копійки. Спортсмен, який пішов воювати, не має повертатися в порожнечу. Родина військового не має самотужки шукати психологічну підтримку. Людина праці не має боятися, що її права перепишуть без неї.
Профспілки або стануть інструментом гідності, або остаточно втратять історичний сенс. Третього не буде.
Саме тому вибори голови ФПУ 21 травня – це не внутрішня бюрократична історія. Це тест. Тест на зрілість профспілкового руху. Тест на здатність бачити війну і її наслідки. Тест на готовність підтримати не того, хто найзручніший для старої системи, а того, хто може вести систему вперед.
Я закликаю делегатів, членські організації, галузеві профспілки, територіальні об'єднання і всіх, хто має вплив на цей процес: дивіться на результат.
Не на чутки. Не на кулуарні інтриги. Не на старі образи. Не на інформаційний шум. Не на тих, хто роками був частиною проблеми, а тепер раптом став великим критиком. Дивіться на те, що реально зроблено. Дивіться на те, хто говорить про ветеранів не перед виборами, а системно. Дивіться на те, хто готовий повертати майно, а не прикривати старі схеми. Дивіться на те, хто розуміє, що профспілки мають бути поруч із людиною, а не над людиною.
Моя підтримка Сергія Бизова – це не про персональну симпатію, хоча я справді пишаюся дружбою з ним і поважаю його титанічну працю. Це про політичну, суспільну і ветеранську логіку. Україні потрібні сильні профспілки. Ветеранам потрібні сильні профспілки. Працівникам потрібні сильні профспілки. Державі, яка воює і відновлюється, потрібні соціальні партнери, здатні брати відповідальність.
Сергій Бизов уже показав, що здатен брати відповідальність.
Тепер важливо не зупинити цей процес. Не відкотити ФПУ назад у болото старих домовленостей. Не повернути профспілковий рух у стан, коли він ніби існує, але не впливає. Не втратити шанс зробити з ФПУ одну з ключових інституцій соціальної стійкості країни.
Ми багато говоримо про Перемогу. І правильно робимо. Але Перемога – це не тільки фронт. Це ще й те, що буде після. Як повернуться військові. Де вони лікуватимуться. Як вони працюватимуть. Чи зможуть вони створювати бізнес. Чи буде держава бачити їхню гідність. Чи будуть трудові колективи готові приймати людей з бойовим досвідом. Чи будуть профспілки здатні стати для них союзником.
У цій архітектурі майбутнього ФПУ має величезне значення. І саме тому я хочу, щоб її очолювала людина, яка розуміє війну, ветеранів, працю, відповідальність і необхідність реальних змін.
Я підтримую Сергія Бизова.
Бо зараз час не для декоративних лідерів. Час для тих, хто працює. Хто не боїться конфліктів. Хто вміє будувати коаліції. Хто бачить у профспілках не залишок минулого, а інструмент майбутнього. Хто розуміє, що захист людини праці і захист ветерана – це не дві різні історії, а одна велика боротьба за справедливу Україну.
Справжні поруч. І ми не відступаємо.
Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.
