Проветеранський ректор – це не виняток. Це вимога часу і умова перемоги

Призначення Юрія Анатолійовича Радченка виконувачем обов'язків ректора Національного університету фізичного виховання і спорту України – це значно більше, ніж кадрове рішення в межах одного вишу. Це сигнал. Сигнал про те, що в Україні нарешті починають приходити на керівні посади люди, які не просто формально визнають важливість ветеранської політики, а реально живуть цими цінностями, втілюють їх у практиці, відкривають для ветеранів двері, які для багатьох роками були зачиненими.

І це принципово важливо.

Бо сьогодні Україна живе в умовах великої війни. Мільйони людей прямо або опосередковано пов'язані з фронтом. Сотні тисяч наших захисників і захисниць уже пройшли через бойові дії, поранення, втрати здоров'я, важкі психологічні й фізичні випробування. Ще більше людей повернуться з війни завтра. І питання вже давно не в тому, чи повинна держава і суспільство змінитися під цей новий масштаб ветеранської реальності. Питання тільки в тому, наскільки швидко, чесно і системно ми це зробимо.

Саме тому призначення проветеранського керівника в один із ключових спортивних університетів країни – це рішення не лише про освіту. Це рішення про майбутню модель України.

Національний університет фізичного виховання і спорту України – це не просто навчальний заклад. Це інституція, яка формує фахівців, тренерів, науковців, педагогів, менеджерів спорту, а значить – формує підходи до фізичної культури, реабілітації, підготовки молоді, національної стійкості. У час війни такий університет не має права бути відірваним від потреб держави, від потреб війська, від потреб ветеранів. І якщо його очолює людина, яка це розуміє не з чужих слів, а з конкретної справи, – це добрий знак для всієї країни.

Сьогодні нам критично потрібні саме такі керівники. Не нейтральні адміністратори. Не випадкові менеджери. Не люди, для яких слово "ветеран" – лише рядок у державній програмі чи елемент політкоректної риторики. Нам потрібні керівники, які усвідомлюють: турбота про ветеранів – це не факультатив, не другорядна гуманітарна тема і не декоративна "соціальна відповідальність". Це необхідна умова перемоги.

Чому? Тому що перемога – це не лише успішні бойові дії. Перемога – це ще й здатність держави повернути гідність, силу, перспективу і суб'єктність тим, хто її захищав. Якщо країна не створює для ветерана середовище поваги, розвитку, нових можливостей, професійної і спортивної реалізації, – вона послаблює саму себе. Якщо ветеран після фронту не бачить шляху вперед, не бачить свого місця в цивільному житті, не бачить інституцій, які готові працювати з ним системно і по-справжньому, – це б'є по моральному фундаменту держави.

Саме тому університети, особливо профільні спортивні університети, мають бути не спостерігачами, а активними учасниками національної ветеранської політики.

Для ветерана з пораненням, для людини після ампутації, для важкопораненого захисника спорт – це не просто про фізичну форму. Це про повернення контролю над власним тілом. Про гідність. Про дисципліну. Про відчуття сили замість відчуття втрати. Про нову команду, нову мету, нову мотивацію. Про шлях від болю і травми до досягнення, рекорду, міжнародної арени і гордості за прапор України. І саме такі заклади, як Національний університет фізичного виховання і спорту України, мають не просто "пускати" ветеранів у цей простір, а цілеспрямовано будувати для них нові можливості.

Українська молодь так само має виховуватися в дусі патріотизму, поваги до подвигу військових і усвідомлення того, що свобода держави має конкретну ціну. І цю ціну щодня платять живі люди – воїни, ветерани, їхні родини. Молодь повинна бачити в університетах не безбарвний нейтралітет, а чітку ціннісну позицію. Повагу до захисника. Повагу до прапора. Повагу до служіння. Повагу до тих, хто заплатив власним здоров'ям за право українських студентів вчитися, мріяти, будувати кар'єру і жити у своїй державі.

У цьому сенсі постать Юрія Радченка є абсолютно закономірною і сильною.

У публічному просторі час від часу намагаються нав'язати думку, що це нібито "невідома людина" для університету. Але це не відповідає дійсності. Йдеться про фахівця, який має і спортивну, і наукову, і викладацьку, і організаційну біографію, глибоко пов'язану з НУФВСУ. Він є випускником цього університету 1996 року, випускником аспірантури НУФВСУ 2010 року, у 2011 році захистив дисертацію на здобуття наукового ступеня кандидата наук з фізичного виховання і спорту на тему контролю технічної підготовленості борців греко-римського стилю з урахуванням психофізіологічних особливостей, а у 2025 році захистив докторську дисертацію з теми теоретико-методичних основ системи оцінювання підготовленості юних спортсменів у єдиноборствах на матеріалі рукопашного бою. З 2020 року він працює в НУФВСУ як викладач, старший викладач, доцент кафедри спортивних єдиноборств та силових видів спорту.

Тобто мова не про сторонню людину, а про людину системи, яка пройшла в ній довгий шлях і має для неї як професійний, так і особистий зміст.

Не менш важливо й те, що Юрій Радченко – це не кабінетний теоретик. Це людина з державним визнанням і високим спортивним авторитетом. Він – заслужений тренер України, заслужений працівник фізичної культури і спорту України, майстер спорту України з вільної боротьби, майстер спорту СРСР з вільної боротьби, майстер 6-го дану з рукопашного бою. Це біографія людини, яка знає спорт не з протоколів і звітів, а з практики, напруження, дисципліни й результату.

Але сьогодні найважливіше навіть не це.

Найважливіше – його реальна ветеранська орієнтованість.

Юрій Анатолійович уже довів, що для нього ветерани – не красиве слово. Він уже дав шанс на нове життя не одному ветерану, не одному важкопораненому захиснику, який у битві за свободу України втратив кінцівки, пройшов складну реабілітацію і шукав спосіб повернутися до активного, достойного життя. І саме це має визначальне значення. Бо керувати таким університетом повинен не просто адміністратор із дипломом і титулами, а людина, яка відчуває запит часу і відповідає на нього ділом.

Показово, що діяльність Радченка вже поєднує освіту, науку й практичну роботу з ветеранами. Серед заходів, до організації яких він долучався в НУФВСУ, – майстер-клас "Основи адаптивного рукопашного бою", майстер-клас "Рух – це життя. Ветеранський спорт", захід "Спорт і ветерани війни – змагання, що об'єднують", а також майстер-клас з рукопашного бою як засобу спеціальної фізичної та психологічної підготовки працівників правоохоронних органів і спеціальних служб у межах міжнародної конференції "Сталий розвиток і спадщина у спорті". Це не випадкові епізоди. Це свідчення того, що він бачить університет як простір, де спорт служить не лише медалям, а й відновленню людей, посиленню держави, взаємодії науки, безпеки, освіти й ветеранської політики.

Його діяльність охоплює підготовку студентів, роботу з ветеранами, співпрацю з державними органами, розвиток прикладної науки. Він працює у спеціалізованих вчених радах як опонент і рецензент, бере участь у міжнародних та всеукраїнських конференціях, круглих столах, семінарах. Це означає, що за його постаттю стоїть не одноразовий піар-ефект, а системна багаторічна робота.

І саме такі люди сьогодні повинні очолювати українські інституції.

Бо в умовах війни будь-яка велика освітня або спортивна установа неминуче стає частиною національного фронту. Один фронт тримає зброю. Інший – формує майбутнє країни, її молодь, її культуру, її реабілітаційну спроможність, її цінності. Там, де керівництво не розуміє цього, починається відставання. Там, де ветеранська політика існує лише на папері, починається відчуження. Там, де немає поваги до ветерана, немає і поваги до держави як такої.

На жаль, багатьом українським навчальним закладам цього все ще бракує. Десь бракує сміливості. Десь – розуміння масштабу змін. Десь – внутрішньої готовності визнати, що країна вже інша і старі моделі роботи більше не відповідають реальності. А десь є й відвертий спротив тому, щоб ветерани, військові цінності, патріотичне виховання та культура поваги до захисника ставали центром інституційної політики. Комусь це не подобається. Комусь комфортніша стара інерція. Комусь зручніше жити так, ніби війна існує окремо від освіти, спорту, науки й управління.

Але так більше не буде.

Україна вистоїть і переможе лише як держава, що навчилася ставити ветерана не на периферію, а в центр справедливого суспільного порядку. Не як об'єкт жалю, а як носія досвіду, авторитету, сили, дисципліни й нового стандарту відповідальності. Коли університет відкриває двері пораненому ветерану, коли створює програми, адаптовані можливості, нові спортивні траєкторії, нові ролі для тих, хто пройшов війну, – він не просто допомагає окремій людині. Він формує здорову країну після війни.

Саме тому проветеранський ректор у Національному університеті фізичного виховання і спорту України – це добра новина не лише для спортивної спільноти. Це добра новина для всіх, хто вірить у сильну, справедливу, відповідальну Україну. Для всіх, хто вважає, що молодь повинна виховуватися на прикладах служіння, а не байдужості. Для всіх, хто розуміє: спорт у час війни – це не периферія, а один із важливих інструментів відновлення нації. Для всіх, хто переконаний, що ветеранська орієнтованість керівника – це не бонус, а обов'язкова якість державного управління в сучасній Україні.

Юрій Радченко саме та людина, яка має для цього і досвід, і авторитет, і фах, і головне – правильну систему цінностей.

Тому його призначення слід розглядати не як виняток, а як орієнтир. Як приклад того, якими повинні бути українські керівники у 2026 році. Людьми справи. Людьми держави. Людьми, для яких турбота про ветеранів є не формальністю, а принципом.

Сьогодні підтримка ветеранів – це внесок у перемогу. Створення для них освітніх, спортивних і професійних можливостей – це внесок у перемогу. Виховання молоді в повазі до подвигу військових – це внесок у перемогу. І якщо Національний університет фізичного виховання і спорту України справді стане одним із центрів такої роботи, це буде перемога не лише одного вишу. Це буде перемога правильної державної логіки.

Саме тому поява проветеранського ректора в такому університеті є подією національного значення.

І саме тому це рішення потрібно не просто привітати. Його потрібно підтримати – як крок до тієї України, за яку воюють наші захисники.

Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.