Нахіба нам Парламент без волі? Або Україна у часовій петлі
З підручника теорії держави та права:
"...Уряди бувають – уряд більшості (однієї фракції, яка отримала більшість), уряд меншості та коаліційний уряд.
Усі політичні партії йдуть на вибори, сподіваючись здобути уряд більшості. Причина дуже проста: якщо партія отримає більше п'ятдесяти відсотків, то всі її законопроекти та пункти програми – будуть прийняті.
Отримати більшість – є безумовно корисним для партії, яка перебуває при владі, але це означає, що слід очікувати менше дебатів щодо важливих питань, а уряд отримає повноваження швидко "переписати закони" для власної вигоди та "під себе". Сильна ж опозиція – вважається доброю для демократії."
"Деякі з переваг уряду більшості включають:
➡Стабільність.
➡Послідовність та передбачуваність дій: Уряд може проводити послідовну політику протягом усього терміну, оскільки йому не доведеться йти на компроміси з будь-якими іншими сторонами.
➡Ефективність – Уряд може приймати швидкі рішення з актуальних питань без тривалих і затягнутих переговорів.
➡Тривалість – більшість Урядів більшості завершує весь свій термін на посаді".
Ха!Все це тільки не в нас. Ніякої передбачуваності рішень чи тривалості на посаді.
Наш перший в історії країни Уряд більшості – став також найкоротшим Урядом на своїй посаді.
Не працюють у нас теорія держави та права. Бо не працюють демократичні процеси та розподіл влад. І причини критично важливо зрозуміти – інакше будемо, як рибки в акваріумі – нескінченно без пам'яті та аналізу плавати по колу.
-
Вчора о 17:50 – за 40 хвилин до голосування за новий Уряд – фракція Слуги Народу нарешті дізнається перелік усіх міністрів, яких пан Зеленський їм пропонував проголосувати.
Я цей перелік дізнаюся на 15 хвилин пізніше, на профільному Комітеті з державної влади. За 20 хвилин до голосування за Уряд.
... Я зараз буду писати не як депутат чи представник опозиційної фракції у парламенті, а як людина, яка, так сталося, досить непогано вивчала теорію держави та права, та ще світову історію. І філософію права колись давно у найкращому університеті світу – у Кембриджі.
Намагалася довго вчора вловити, що ж мене турбує, і що болить у цій історії перезавантаження другого уряду Зеленського?
Відверто, знаєте, що найгірше в цій історії? Що ми, як країна, заходимо у ту ж саму мертву петлю.
Спробую пояснити. Без емоцій чи політичних слоганів.
Президент Зеленський за день до призначення нового Уряду прийшов на власну фракцію, де 99% депутатів поняття ніякого не мали, за якого Прем'єра чи яких міністрів вони реально мають голосувати, і сказав приблизно наступне: "Я пропоную пана Шмигаля... Також пропоную оцих і оцих людей. Вони гарні люди. По іншим кандидатам на інші міністерства – ще визначаюся. Я ще проводжу консультації у себе в Офісі. І завтра перед голосуванням вам розкажу прізвища".
Проблема тут глибока. Не у формі, не у прізвищах, не у політичній ситуації, а – у суті.
В тому, що за логікою парламентсько-президентської республіки та за нашою Конституцією НЕ Президент визначає КМУ чи його склад. А "коаліція" – а зараз це – найбільша фракція Парламенту – сама ОБИРАЄ кандидата у Прем'єри – і ПОДАЄ цю кандидатуру Президенту. Фракція сама ПОДАЄ Президенту кандидатуру на Прем'єра. І саме коаліція/фракція також обирає та подає кандидатів на міністри.
Далі працюють переговори, баланси-противаги, і Президент вносить назад кандидатуру Прем'єра у ВР, разом з міністром закордонних справ та міністром оборони. Або не вносить, якщо подані фракцією кандидатури – його не влаштовують. Депутати підтримують або ні. Якщо ні – все починається знову.
Розумієте..., ця норма правильна не тому, що вона у нашій Конституції... а тому, що її причина – забезпечити єдину команду Уряду та Парламенту та контроль у сильній парламентській республіці. "Рес-публіка" – це від слів "спільна справа". Пам'ятаєте? Баланси-противаги, все ці не пусті слова, про значення яких ми рідко замислюємося.
Тому саме коаліція – тобто 226+ депутатів – мають висувати з-поміж себе найкращих на різні міністерства. Не інших людей, не "технократів" (таких, до речі, не буває, досить цієї нової політичної непрацюючої теорії), не іноземців, не когось з Марсу, а кращих зі своєї власної політичної команди.
Висувати свого лідера (або лідера однієї з сил, які входять у коаліцію) – на Прем'єра.
Тих, хто заслужив довіру і показав кращу роботу на стресостійкість – на міністрів.
Це – парламентський процес призначення Уряду.
У монобільшості він може тривати і один день. У коаліційних переговорах – 84 дні, як було колись у пані Меркель. Але тоді після 84 днів, вона стала Канцлером сильного уряду та надовго.
Цей процес – пошуку кращих кандидатур в коаліції – формує довіру, формує єдину команду уряду-парламенту, це формує відповідальність майбутніх урядовців перед ВРУ, а не лише Офісом Президента. Це формує відчуття "міністр – один з нас, і ми самі його висунули".
А у міністра – відчуття "я такий самий, як і депутат, який задає мені питання", а не бачену зверхність із серії: призначив Президент і відповідаю лише перед Президентом, а ви всі депутати на комітетах – "ходячі кнопочки", тому голосуйте не питаючи за вкинуті вам законопроекти.
Але у нас – фактично ніхто у фракції Слуги Народу не проводить співбесід, не пропонує людей, і не подає Президенту кандидатів.
Президент силою свого рейтингу, який зробив кожного у його партії депутатом – спускає прізвища своїй партії. Прізвища, які 99% депутатів ніколи не чули. Прізвища людей не з партії влади, за яких не голосував ніхто на виборах, які відповідальні лише перед Президентом особисто, а не перед парламентом, які у більшості НЕ заслужили довіри ні в кого – ні у депутатів, ні в українців, які парламент – ні в що не ставлять.
І знову все починається з початку.
Я дуже вірю у те, що лише зрозумівши причини, можна отримати інші наслідки. Тому і пишу це все.
Але є ще одна дуже важлива річ. Про яку не можна не сказати, говорячи про причини.
Це – волевиявлення українських громадян, які віддали усю величезну підтримку одній людині у країні – Президенту Зеленському, що і сформував списки своєї партії як він вважав за потрібне і отримав більшість у парламенті; який сформував Уряд – і перший – і другий – у своєму Офісі.
Так вже сталося, що таким було волевиявлення людей.
Питання – як нам у такій системі зберегти баланси, функції Парламенту, процедури, забезпечити парламентський контроль?
У недорозвиненій молодій демократії, де не сформовані реально незалежні від політики та бізнесу інститути влади, такі як Антимонопольний комітет, Рахункова палата, ЦВК, Офіс Омбудсмана тощо..., де на питання: "На хіба нам взагалі парламент і депутати?!" – відповідь не дасть 90% населення, монобільшість – це величезна загроза.
У молодій країні монобільшість без парламентаризму – призводить до анархії або диктатури.
Ні те, ні інше – не допоможе українцям жити краще. Це просто факт, без емоцій.
Це величезна загроза для молодої підростаючої країни, ще й у війні. І давайте думати разом, як з цим далі працювати. І як вийти із мертвої петлі спущення рішень Парламенту зверху-вниз у парламентсько-президентській державі.
Бо я дуже хочу змін Уряду по суті, а не по формі. Я так само хочу змін відносин Парламенту з Урядом і Президентом.
Парламент має стати – Парламентом. Бо без розподілу гілок влади на законодавчу, виконавчу і судову – ми не отримаємо ніяких змін у країні.
Я не хочу бачити одну і ту саму історію по колу, як повторення часової петлі.
Не можна робити одне й те саме – і очікувати іншого результату. Іншим він не буде. Лише коло петлі – може бути довшим чи коротшим.
Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.
