8 жовтня 2021, 15:10

ПРО НАЙГІРШЕ В НАС

Друзі, ми знову повертаємось в якусь жахливу воронку ненависті.

Айн Ренд колись писала "Про найкраще в нас", пам'ятаєте?

А я – хочу поговорити "Про найгірше в нас".

Політика проявляє це найгірше – частіше, ніж інша робота.

Чому?

Може, тому, що в політиці доводиться завжди розділятися на групи – ти за гральний бізнес, чи проти, за ці зміни, чи проти, за звільнення, чи проти.

Кожна група себе накручує, інколи перебільшує значення подібних змін, і вимушена доносити чорно-білий світ до людей, інакше ж як розрізняти погане від хорошого, свою групи від іншої?

У політиці є не просто групова динаміка, команди та гравці, а є – ейфорія зграї.

В українській політиці той, хто виграє, забирає все.

Той, хто програє, – усе втрачає. Звідси емоції помножені на 100.


А коли ще є і монобільшість – ці програші і виграші, жага до помсти і жага до нового виграшу – ще більш відчутні.

Відчуття власної команди і – ворога – теж гіперболізовані, і влада часто вміло і добре зрежисовано цими відчуттями грається.

В інших парламентах світу такі вибухи розділень та ненависті різних груп одна до одної – зупиняють часто спільні парламентські клуби, спільні поїздки, кава, вино та віскі з депутатами з інших фракцій і з іншим поглядами.

У нас же – переможець забирає все, інші погляди – зло, а толерантність до інакшої думки з часів СРСР у Раді та в суспільстві – на нулі.


Учора мене здивувало, як така кількість молодих людей, які і не бачили ніколи комсомольських зібрань, – їх так радісно дублюють.

Сьогодні – вже маємо радість від смерті "ворогів".

Уночі в таксі знайшли мертвим мого колегу по Парламенту, Антона Полякова. Йому було 33 роки.

І моя колега, з якою у мене впринципі нормальні стосунки і знайомство ще до Парламенту, у зв'язку з цим у партійному чаті "Слуги народу" пише:

"Як на мене, то це мінус один ворог. Засім – все добре".

А потім вже після скандалу в Парламенті додає в чат:

"Не взывайте к моей гуманитарной сущности. А плакать буду только за Слугами народу".

Це історія не однієї людини і її неприпустимих висловлювань.

- Це історія про постійний пошук внутрішніх ворогів, історія поділу на "своїх" та "чужих".

- Історія і про вчорашню публічну порку новоствореного ворога – колишнього спікера.

- Історія про системне вирощування ненависті, і про публічні цькування, і про розпалювання ворожнечі.

Зеленський обіцяв об'єднувати країну, зшивати її, він мав підтримку і на заході, і на сході, у абсолютно різних вікових груп, і заслужено пишався цим – тим, що він не розділяє, а об'єднує.

Та політика і серіали – річ уперта.

Треба єдиний ворог, треба чорно-білий сюжет, треба янгол-персонаж і демони навколо, треба прості пояснення:

• "Ми єдині тут проти Путіна, а всі, хто не з нами, – рука Кремля!"

• "Ми єдині тут проти олігархів, і всі, хто не з нами, – їх захищають!"

• "Ми проти Разумкова, а всі, хто відмовляється його ненавидіти, – ворог нам!"

Поділ на "свій" / "чужий" – призводить до внутрішньої ейфорії, відчуття причетності тебе до великої сильної групи, це надихає, це підкидує ендорфінів, здається, твоя група всесильна.

Група – здається єдиним добром, усі інші – ворогами, і мають бути знищені.

Знищені політично, морально, і фізично:

"Плакати я буду лише за членами власної групи", – бо ж лише ми – праві.

Страшна штука.

Я писала про динаміку вчора а-ля зібрання комсомола, а сьогодні вже це розстріляні списки а-ля Берії.

Не ображайтеся, але така динаміка не була відчутна ніколи у великій групі фракції Порошенка минулого скликання.

Її не було і в залі тоді, – можливо, через більш дорослий вік учасників групи, а, отже, через більший життєвий досвід, можливо, через тісніші зв'язки членів групи з іншими групами, бо вони чули різні думки.

У наших колишніх "Єврооптимістах" (група людей у минулому скликанні, усі з яких були вперше в Парламенті, а тоді таких було дуже мало – людей 40) – найцінніше було те, що ми дружили, будучи в різних фракціях.

А, отже, – ми чули різні думки, і вчилися поважати їх.

Часто не погоджувалися, але усвідомлювали, що інша думка є у людей, які нам подобаються. Так буває!

Цей кейс – це дзвіночок, друзі, що десь і щось дуже страшне зараз ми з вами пропустили. Привід замислитися та видихнути.

В фб жартують: "Людина – може стати депутатом. А от депутат людиною – ні".

Але ж це неправда.

Ненависть та істерика завжди розповсюджуються швидше за спокійні слова та взаємоповагу.

А групова динаміка у парламенті – занадто схожа на групові експерименти з "ув'язнених" та "надзирателів" у в'язниці.


Це все – про стадне відчуття, закритий простір, інстинкти, публічні цькування, приклади один одному, найгірше в нас.

Важливо зупинитися, почути учасників іншої групи, побачити себе зі сторони, усвідомити чому, звідки це, і як до цього доклався я особисто і моя окрема бульбашка чи група – чи подобається нам, куди ми рухаємося. Як це зупинити.

Це все – не лише про нас, а про приклад суспільству.

Про людське в нас. Про людське в суспільстві навколо. Про найгірше в нас, і про найкраще.

Залишатися людьми, шукати в собі найкраще – це найважча у світі праця.

📲 Більше й оперативніше пишу в телеграм-каналі "ХРУМка ПОЛІТИКА". Доєднуйтесь!

powered by lun.ua

ПРО НАЙГІРШЕ В НАС

Друзі, ми знову повертаємось в якусь жахливу воронку ненависті. Айн Ренд колись писала "Про найкраще в нас", пам'ятаєте? А я – хочу поговорити "Про найгірше в нас"...

Про інстинкти стаї, комсомол та Разумкова

➡ Ця показова порка Разумкова – це просто огидно. Сама відставка була передбачуваною, а от те, як вона відбувалася – ні. Доповідач риторично на виступі питає сам себе, чи зможемо ми після цієї процедури залишитись людьми? Очевидно, – ні...

Серіал must go on: закон про олігархів

➡ Учора "Слуги народу" так спішили голоснути закон про олігархів без обговорення та з порушенням усіх процедур регламенту під приліт літака Зеленського, – що переграли самі себе...

Про дорослішання країни, індустріальні парки та вміння захищати себе

290 голосів за закон про індустріальні парки! Вітаю нас! 👍 Вітаю всіх, хто працював останні 10 років, щоб це рішення нарешті стало можливим...

Мій Крим

Мені років 8-10, я в сукні у білий та червоний горошок, на колінах у мене – їжачок. Ми тільки що його погодували і забрали на руки. Я ходила з ним, здається, цілий день (дуже обережно носила, чесне слово)...

30 років. Про характер нації

30 років – за паспортом. Насправді, на декілька сотень більше, і тисяча років історії, традицій та гартування характеру. 30 – для людини вже достатньо, щоб визначитись, ким же я таки хочу бути, коли виросту, але для країни – очевидно, ні) Для країни цей вік – ще дещо підлітковий, по відчуттю десь між 17 та 19 роками...