ВІЙНА. СПОГАДИ. ЩАСТЯ. ПРИЙНЯТТЯ
➡ Остання обкладинка журналу TIME – перша леді України Олена Зеленська.
Саймон Шустер написав дуже тонку психологічну статтю про спогади першого дня війни сім'ї Президента, про їх прощання. Про те, як сім'я переховувалась і як повернулась.
Повна стаття – тут, а більше цитат – у сторіс у моєму Інстаграмі.
💬 "Коли вони лягали спати 23 лютого, каже Зеленська, вона не уявляла, що це буде останній раз, коли вони спатимуть поруч один з одним.
💬 "Вона встала з ліжка і знайшла чоловіка в сусідній кімнаті, уже одягненого в робочий костюм. "Емоційно він був схожий на струну на гітарі", – каже вона: натягнутий, аж тріснути. Але на його обличчі не було ні страху, ні розгубленості, згадує вона. "Він був повністю зібраний, зосереджений".
Вони розмовляли лише кілька хвилин. Президент сказав їй, що почалася війна. "Йому більше нічого було сказати, – згадує Зеленська, – і я не знала, що запитати".
➡...Історія про те, як гарний журналіст змушує тебе через історію іншого – проживати твої власні спогади та перші дні війни.
Як у холодну воду, занурюватися в них з головою.
Пишатися собою та своєю силою тоді. Відкривати якісь двері, які не дозволяв собі відкрити до цього.
➡ Я вперше якось різко усвідомила, як мені страшенно пощастило, що я могла залишатись поруч зі своїм чоловіком у найстрашніші моменти: з ним та з декількома друзями.
Він декілька разів сказав, що я стримую його і через мене він не може робити повністю те, що має.
Інколи він та Сергій кричали на мене, коли я намагалася забрати речі з квартири чи надумала їхати через 3 блок-пости за кішкою.
Але нам пощастило бути разом.
Коли на одного накатувала хвиля – інші його піднімали та рятували.
Жарти, бутерброди з ковбасою, пістолети під подушкою.
На третій день я вперше вирубилася та проспала сирени.
На четвертий – Сергій Бабак нам приготував свій фірмовий борщ, і ми вперше відірвалися від телефонів, звуків, смс та якогось страшного режиму нон-стоп-менеджменту пожеж, які виникають одна за одною.
Після цього я вперше змогла прийняти душ довше 2 хвилин.
За тиждень ще – Леся Василенко вийшла зі своєї "радіоточки", де давала по 100 ефірів на день трьома різними мовами і приготувала нам кашу з кукурудзяної муки з грибами і перцем Чилі)
Така собі воєнна версія кулішу з того, що було.
Тоді в магазинах Києва не залишилося вже свіжих продуктів. То були 10 днів, коли не було ні гречки, ні тушонки, ні консерв, ні овочів чи будь-якого білку.
У морозильних камерах великих супермаркетів залишилася лише пустота – і величезні довгі клешні якогось камчатського краба.🤦🏼♀
Довгі-довгі, сухі і старі.
Ми їли куліш, і сміялися з тих клешнів, які ніхто не купував, і вже не купить, і вперше відкрили пляшку вина.
На наступний день я зайшла у свій Мегамаркет на Антоновича – і побачила як до цього всі пусті полиці заповнилися завакумованим кроликом.
Усі полиці, де раніше були сир, м'ясо, курка, фарш, ковбаса – тиждень стояли порожніми, а тут – усюди був кролик у вакуумній упаковці.
Такий тедітний, рожевий, СВІЖИЙ.
Я не могла в це повірити.
Виявилось – у Київській області росіяни розбомбили ферму кроликів, і власник забив їх усіх, і продавав всюди де міг, за півціни, потім за менше. Кияни три дні їли кроликів)
Так, нам дуже пощастило бути разом.
Одна я б не справилася.
___
➡...Лише зараз, уже за 150 (Боже мій) днів війни – я розумію, наскільки ми всі травмовані війною, звірствами.
Навіть ті, хто далеко, хто майже не чув сирен, – травмовані.
Скільки часу займе це і який тут може бути "хілинг", – невідомо нікому.
Нам всім ще доведеться вчитися приймати цей біль, зануритись у нього, бо тоді – проживати не було сил. Треба було не думати, не відчувати, а лише діяти.
Та відчути доведеться.
На відміну від росіян, нас ніколи не вчили ненавидіти. Батьки, суспільство, фільми, історії, школа, університет – усі вчили лише приймати, спостерігати, мріяти, працювати.
У нашій "програмі" для життя не було місця ненависті до якоїсь мови, чи якоїсь нації, якоїсь людини чи ідеї.
Мене не вчили призначати ворогів.
І робити ненависть до них сенсом життя.
Я впевнена, що саме тому Порошенко програв Зеленському так сильно, бо його програма занурювала країну в ненависть, а не об'єднувала. Українці не вміють ненавидіти.
Не вміли.
Як розучитись ненавидіти нам тепер – я не знаю. І як пробачити – теж.
Та ми навчимося. Як завжди.
➡ Більше й оперативніше – пишу в телеграм-каналі "ХРУМка ПОЛІТИКА".
Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.
