Акт радості
8 місяців назад я написала собі лист.
Futureme: про радість.
"Як ти?
Пам'ятаєш, яке воно, щастя? Радість? Яка вона на смак, на дотик, у грудях...?"
Я пам'ятаю той день, я пам'ятаю ті моменти, я пам'ятаю, що не могла плакати. Я взагалі не могла плакати перші місяці війни.
Пам'ятаю злість, справжню таку – rage. Безнадію. Пам'ятаю біль.
"Найгірша у світі кара – непрозора чорна туга", – Леся Українка це писала колись давно. І мені здавалось, я провалювалася в неї.
Тоді здавалося, що Путін хоче забрати у нас не життя, а саме – радість.
Радість стала актом resistance – опору, актом боротьби, як червоні губи – актом життя.
"А ми будемо думати про хороше,
А ми будемо танцювати".
І ми вмикали музику на хвилину і танцювали. Їли ложками згущене молоко, і сміялися разом. У найтемніших сторінках історії люди знаходили в собі сили радіти. Так було і з нами.
Ми говорили з розкиданими по світу дівчатами, як вони шукають маленькі частинки радості, знаходять їх, бережуть, як найдорожчі коштовності.
Я зрозуміла, що не одна. Я зрозуміла, що здатна відчувати щось, крім ненависті.
Далай-лама й Архієпископ Туту цілу книгу написали – про радість. Що "радість – наше невід'ємне право, навіть більш фундаментальне, ніж щастя". Бо вона не походить від обставин.
Радість – це дивна алхімія переважання розуму над матерією.
Як тільки запрацював кінотеатр в Києві, мої друзі пішли у кіно під сиренами. Вони кажуть, це був якийсь релігійний досвід: досвід радості.
Я читаю листа собі, і думаю, що за війну я відчувала – радість – більше, ніж будь-коли у житті. За найглибшим відчаєм, страхом і темрявою – завжди виринала вона. За найгіршими днями – приходили моменти світла.
Хіба я могла навіть уявити це тоді...?
Я сподіваюсь, ви прочитаєте це, відкладете телефон, і зробите цей акт майже політичного опору. Нескореності. Надії. Акт радості)
З'їсти шматок яблучного пирога з морозивом.
Запалити новорічні гірлянди в темряві міста.
Танцювати вальс посеред вулиці.
Обійняти коханого.
Увімкнути на повну гучність улюблену пісню.
Лягти на перший легенький сніг та занурити пальці в нього, дивлячись на небо, яке обов'язково буде мирним і спокійним і завжди – нашим українським та вільним.
Посміхнутися.
Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.
