Убивство К.
К. – це "книжка".
Про її вбивство говорять уже давно. Тому я радо залишу це поле дискусій видавцям. Вони професійно вміють коментувати гуманітарну політику України як інструмент убивства української книжки.
До того ж, мене особисто від цих ламентацій уже давно нудить. І хочеться перемкнути канал, як не в тєлєку, то бодай у голові.
Приводом вкотре подумати про це для мене особисто стало 15 березня. Того вечора перекладач Катя Міщенко зібрала колег, а також видавців і дизайнера (ів?) для обговорення проблемної історії непорозуміння перекладача з видавцем.
Якщо чесно, нічого нового я не почула. На жаль не виступив Марк Білорусець. Він уже 4 роки є учасником профспілки перекладачів у Росії. Самооорганізована профспілка – це Гильдия "Мастера художественного перевода". І вона не просто існує – вона щороку вручає премію "Мастер" за найкращий переклад.
В Україні аналогічної спільноти нема. Ну бо навіщо Гільдія, коли є ламентація?
Окремий блок у дискусії складали жалі з приводу непотрібності перекладача як культтрегера та інтелектуальної книжки як продукту. Цитую Діану Клочко: "Наклад 3 тисячі примірників в Україні продається 5 років".
Виходить, що інтелектуальна продукція, що її виробляють перекладачі інтелектуальної літератури, не цікавить видавців. Ну а видавців оця двічі інтелектуальна продукція не цікавить, бо читач такого не купує. Відповідно, тільки грант може допомогти видати корисну, але непопулярну книжку.
Але Тарас Лютий (фонд "Відродження") 15 березня зауважив, після 10 років фінансової підтримки видавництв стало очевидно, що ця підтримка – безрезультатна.
До складнощів варто додати також неймовірну кількість непорозумінь у межах комунікації Фонд – Видавець – Перекладач.
Хтось комусь не заплатив. Хтось когось обманув. Хтось не зміг (не захотів) купити авторські права. Чому?
Тому що кожен живе у своєму віртуальному світі "А я думав, що..."
Наприклад:
А я думав, що мені дозволять брати участь у оформленні книжки. А я думав, що мені більше заплатять.
(Але для цього було необхідно підписати з видавцем нормальну угоду)
А я думав, що про книжку напишуть багато рецензій.
(А яким ЗМІ видавець регулярно розсилає рецензійні примірники? А яким ЗМІ видавець щотижня пише про новини свого видавничого життя? А яким ЗМІ видавець регулярно анонсує свої новинки?)
А я думав, що це про любовь, а це про філософію...
Значить, книжка погано представлена невдалою анотацію. Ну чи сам читав не розібрав, що теж не дивно. Але проблема не тільки в розумі читачів, але і в розумі видавців.
Щоб не бути голослівною та не справляти враження людини, котра хоче очорнити безневинних видавців, які день і ніч просувають свої книжки, наведу просту особисту статистику:
з-поміж усіх українських видавництв (художньої та нехудожньої літератури), чиї книжки я читаю, порівняно регулярні анонси про новини та новинки мені приходять аж від шести. З них лише двоє пропонують брати примірники нових книжок на рецензію.
Про що говорити далі?
Мені іноді здається, що в Україні набагато простіше плакати про падіння продажів, ніж заплатити дещицю грошей і відкрити бодай кіоск чи палатку на базарі:) у якому-небудь райцентрі, де люди вже років сто не бачили нових книжок.
