Мова
Я зараз не буду коментувати те, що відбулося у ВР. Скажу про інше.
Я білінгв від народження (як і чи не всі кияни), але протягом останніх 10 років свого життя я свідомо розмовляю українською мовою на вулицях міста, в магазинах тощо (виняток – іноземці, з якими я можу спілкуватися російською, французькою та англійською). Я всі ці 10 років дивуюся, чому інфраструктура вперто не враховує моїх потреб. Я можу зрозуміти аргументи про "невигідність" україномовних ЗМІ. Але я вперто не розумію, чому працівники сфери послуг не говорять зі мною українською мовою.
Наприклад, у понеділок у турагенції "Tez Tour" купувала путівку – це була вже третя зустріч із менеджером. Кожного разу я говорила українською, а менеджер відповідала мені російською. Я досі не розумію, чому людина, котрій завдяки мені та іншим туристам платять заробітну платню, не може створити ситуацію мовного комфорту та порозуміння для своїх власних клієнтів і de facto роботодавців.
Або от сьогодні пішла в салон "Софія" робити манікюр. Провела там доволі багато часу, але за весь цей час ані адміністратор, ані майстер манікюру жодного разу не відповіли мені українською мовою. Хоча ситуація аналогічна: я клієнт, я плачу, я прийшла вчасно і взагалі виконала свою частину контракту. Ці люди так само працюють і отримують бабло завдяки клієнтам.
Звісно, зараз тут в коментах хтось запитає, чи складно мені-білінгву прийняти таку ситуацію. Зрештою я справді розумію російську та можу нею спілкуватись із ближніми.
Але це хибна та маніпулятивна постановка запитання. Я клієнт. І я замовляю музику. Я не повинна миритися з тим, що мене обслуговують некваліфіковані працівники сфери послуг.
Я не думаю, що причина описаних вище ситуацій полягає в суто мовних матеріях. Причина в меншовартості самих клієнтів. Після СРСР дуже міцно прижився в Україні комплекс вахтера. Цей комплекс змушує працівників інфраструктури надавати собі надто великого значення та забувати про "клієнт завжди правий".
Клієнти натомість забувають про свою значимість і плекають власний комплекс меншовартості та комплекс вахтера ближнього свого.
Чомусь клієнт мовчить і не просить книгу скарг, не кличе старшого адміністратора чи директора. А варто. Спершу треба вбити раба в собі, а тоді вже говорити про "вила" та "снайперські гвинтівки".
До речі, на цю ж тему дотепно висловився мій колега Олександр Зінченко:
(Додаю також переклад російською. Тепер буду завжди додавати його до якихось важливих для мене особисто записів. Принагідно дякую панові Фішбейну за слушну ідею)
Я сейчас не буду комментировать то, что произошло в ВР. Скажу о другом.
Я билингв с рождения (как почти все киевляне), но последние 10 лет своей жизни я сознательно говорю только на украинском на улицах города, в магазинах и т.д. (исключение – иностранцы, с которыми я могу говорить по-русски, по-французски и по-английски). Все эти 10 лет я не перестаю удивляться тому, как инфраструктура игнорирует мои потребности. Я могу понять аргументы о "невыгодности" украиноязычных СМИ. Но я не понимаю, почему работники сферы услуг не говорят со мной на украинском языке.
Например, в понедельник я покупала путевку в турагенстве "Tez Tour". Это была уже третья встреча с менеджером. Каждый раз я говорила на украинском, а менеджер отвечала мне на русском. Я до сих пор не понимаю, почему человек, который получает зарплату благодаря мне и другим туристам, не может создать ситуацию языкового комфорта и взаимопонимания для своих клиентов и de facto работодателей.
Или вот сегодня я пошла в салон "София" делать маникюр. Провела там немало времени, но за все это время ни администратор, ни мастер маникюра ни разу не ответили мне на украинском языке. Ситуация аналогична: я клиент, я плачу, я пришла вовремя и вообще выполнила свою часть контракта. Эти люди работают и получают бабло благодаря клиентам.
Сейчас в комментариях кто-то спросит, сложно ли мне-билингву просто принять такое положение вещей. Ведь я действительно понимаю русский язык и могу на нем общаться с ближними.
Но это глубоко порочная постановка вопроса. Я клиент. Я плачу. И я заказываю музыку. Я не должна мириться с тем, что меня обслуживают неквалифицированные работники сферы услуг.
Я не думаю, что причина описанных выше ситуаций лежит исключительно в плоскости языка.
Причина – это комплекс неполноценности самих клиентов. После СССР очень крепко в Украине прижился комплекс вахтера. Этот комплект заставляет работников инфраструктуры ощущать завышенное чувство собственной важности и забывать о правиле "клиент всегда прав".
Клиенты в свою очередь забывают о собственной значимости и нежно питают свой комплекс неполноценности и чужой комплекс вахтера.
Почему-то клиент молчит и не просит жалобной книги, не зовет старшего администратора или директора. А зря. Сначала нужно убить раба в себе, а потом уже говорить про "вилы" и "снайперские винтовки".
Кстати, на эту тему очень остроумно высказался мой коллега Алекандр Зинченко:
