Як Чечетов і Колесніченко виступали проти нашої Перемоги
У своєму свіжому дописі у блозі на УП Юрій Єхануров цитує красиві пропозиції святкувати "спільні" для всіх українців перемоги штибу над Візантією чи тевтонськими рицарями. В тому то й річ, що для більшості сучасних політиків з їхнім ублюдочним прагненням мобілізувати електорат черговими історичними міфами це непотрібно.
І ось приклад – згадана в блозі пана Юрія Грюнвальдська битва.
Про ставлення наших неадекватних політичних діячів до цього ювілею можна прочитати на "Історичній Правді" – у матеріалі Юрія Рудницького "Де нема рицаря, приходить бандит", присвяченому 600-річчю Грюнвальдської битви.
Пропоную кілька уривків звідти.
-----
600-та річниця Грюнвальдської битви, яку святкували держави колишньої Речі Посполитої, залишилося поза увагою Української держави. Вона відзначалася або на суто регіональному рівні, або у "виїзному" режимі.
Для тих, хто не знає, про що йтиметься, нагадаємо: 15 липня 1410 року біля містечка Грюнвальд (на території сучасної Польщі) відбулася одна з найкрупніших битв часів середньовіччя.
В ній війська Польщі під командуванням короля Ягайла-Владислава Ольгердовича і війська Великого князівства Литовського (Литовсько-руської держави) під командуванням великого князя Вітовта Кейстутовича розгромили військо Тевтонського ордену.
В результаті битви було зупинене просування Ордену на слов'янські землі, він почав слабшати, а через кілька років визнав залежність від короля польського і великого князя литовського.
В битві на боці польсько-литовсько-руському брали участь війська з нинішніх українських земель, а також підрозділи з Чехії (є версія, що саме під Грюнвальдом Ян Жижка втратив своє перше око), Моравії, Молдавії і Кримського ханату.
Велика Грюнвальдська імпреза з нагоди 600-ої річниці відбувалася в Польщі. Тривала шість днів – з 13 по 18 липня.
У святкуванні взяли участь президенти Польщі і Литви – Броніслав Коморовський і Даля Грібаускайте. Навіть президент Молдавії Міхай Гімпу був на полі Грюнвальдської битви – це при тому, що 600 років тому там був лише невеличкий молдавський загін.
Представництво України було більш ніж скромним.
Рідний Мінкульт фінансував поїздку українських реконструкторів на грюнвальдські урочистості.
Участь у грюнвальдських торжествах у Польщі брала делегація Меджлісу кримсько-татарського народу на чолі з керівником відділу зовнішніх зв'язків Алі Хамзіним.
Не можна сказати, щоб про відзначення цієї дати в Україні взагалі не йшлося.
В останній рік президентства Віктора Ющенка – а саме 22 листопада 2009 року – міністри закордонних справ земель колишнього Великого князівства Литовського, а нині незалежних держав України, Литви і Білорусії обговорювали питання про створення спільної робочої групи на рівні профільних відомств з питань спільної історико-культурної спадщини.
За повідомленням прес-служби Міністерства закордонних справ, яке тоді очолював Петро Порошенко, міністри "погодились вивчити можливість спільного відзначення 600-ї річниці Грюнвальдської битви".
Але "зацікавленість та готовність" з боку офіційного Києва згинула, як роса на сонці, після зміни влади.
Два законопроекти "Про відзначення пам'ятних дат і ювілеїв у 2010 році", розроблені депутатом Володимиром Яворівським (NN5413 і 6124) були дружно завалені парламентом в лютому і червні 2010 р.
"Яке має відношення спільна перемога до перемоги української зброї, коли під час Грюнвальдської битви були війська польські, литовські і, в тому числі, мабуть, деякі українські полки? Ну, я не бачу перемоги української зброї і це неподобство", – заявив з парламентської трибуни представник парламентської більшості, "регіонал" Вадим Колесніченко.
Потім товариш Колесніченко вимагав увести в українську мову споконвіку існуюче в ній слово "руський":))
А для його колеги по фракції, Михайла Чечетова, це взагалі "абсолютно третьестепенные вопросы". І даремно їхній опонент Михайло Косів з БЮТ переконував, що "в Грюнвальдській битві брали участь 40 українських полків з усіх тодішніх територій України". Це ж не семафором у Верховній Раді працювати.
Мало хто з українських фахових істориків зараз заперечує, що і Велике князівство Литовське, і Річ Посполита – це теж витоки нашої державності.
Що ж до пана Косіва, то, на жаль, його сентенція про "сорок полків" страждає неточністю.
Найкращим джерелом тут залишається "Історія Польщі" Яна Длугоша – історика скрупульозного, хоча й небездоганного. В ній подається перелік хоругов (саме хоругов, а не полків!), які брали участь у Грюнвальдській битві.
Бойова хоругва військового підрозділу з руського Холму:
Серед них – хоругви із земель, які зараз входять до складу України, а також тих, що століттями, іще з часів Володимира Великого, були спірними між Польщею і Руссю, але входять зараз до складу Польщі.
Отже, далі подаємо за Длугошем:
"Дванадцята – землі леопольської (львівської) , мала на знамені жовтого лева, який ніби збирається на скелю, на лазурному полі...
Чотирнадцята хоругва, землі перемишльської, мала на знамені жовтого орла з двома головами, повернутими рівномірно в різні боки, на лазурному полі...
Шістнадцята хоругва, землі холмської, мала на знамені білого ведмедя, який стоїть між двома зеленими деревами, на червоному полі.
Сімнадцята, вісімнадцята і дев'ятнадцята – землі подільської, котра мала три знамена через багаточисельність свого населення; кожне з них мало сонячний лик на червоному полі.
Двадцята – землі галицької, мала на знамені чорну галку з короною на голові на білому полі...
Тридцять дев'ята – Спитка з Ярослава, мала на знамені серп Місяця з зіркою посередині на лазурному полі.
П'ятдесят перша – Сигізмунда Корибута, литовського князя (оспіваний Анджеєм Сапковським як дещо неадекватний король чеських гуситів, уродженець Новгорода-Сіверського Корибут володів на той час землями на території сучасної Чернігівщини) , мала знамено коня з вершником в обладунку на червоному полі".
Длугош також згадує про три хоругви з нинішніх українських земель в складі військ великого князя Вітовта – київську, кременецьку і стародубську.
Якщо порахувати разом – виходить дванадцять хоругов. А якщо врахувати загін кінних татар кримського хана Джелаладдіна – який, до речі, "завалив" великого магістра Тевтонського ордену Ульріха фон Юнгінгена (про що сором'язливо промовчав той же Длугош) – то і всі тринадцять.
Аж ніяк не "сорок полків" і не "мабуть, деякі українські полки".
Але цього цілком досить, аби нинішні нащадки руських рицарів і татарських вершників, які билися як у складі коронних і литовських підрозділів, мали всі підстави вважати цю перемогу своєю.
Однак українські парламентарі вирішили інакше.
Хоругви з Поділля. Хто був у Кам'янці, впізнає його сучасний герб:
Тим часом білоруси іменували в ті дні битву не інакше як "Великою перемогою" (це вам, до речі, нічого не нагадує?).
Кілька місяців по всій Білорусії проходили фестивалі історичної реконструкції і фольклору, присвячені грюнвальдській перемозі. Були спеціально розроблені туристичні маршрути.
По білоруському телеканалу "Лад" демонструвався фільм "Два нашестя". Дещо наївний, як на мій погляд – особливо у не дуже вдалій спробі провести паралелі між напівлегендарним грюнвальдським епізодом, коли хлопи польсько-литовського обозу нібито зупинили важкоозброєних (!) тевтонів, і війною в німецькому тилу червоних білоруських партизанів.
Але в цілому виглядало непогано – особливо на українському порожньому тлі.
В Білорусі культ Великого князівства Литовського формують і ентузіасти – ось, приміром, колектив середньовічної музики "Стары Ольса" виконує криваву баладу про Грюнвальд:
Прускіх дзесяць комтураў там важнейшых легла
Кроў струменем ліецца, немчура пабегла.
Нашы колюць, рэжуць, б'юць, волю зброі даўшы
Ды палоняць комтураў, рукі ім звязаўшы
Дзідамі (списами – П.С.) там немцаў у хрыбты калолі
Ды вантробы (шлунки – П.С.) люта ім з жыватоў паролі
Нашы моцна, смела гуф нямецкі білі
Як ваўкі пад кустам, кнехты галасілі.
До речі, ще за три місяці до початку ювілею, 7 квітня, білоруський Нацбанк ввів пам'ятні монети "Грюнвальдська битва. 600 років". А білоруська пошта якраз 15 липня випустила марку, присвячену ювілею.
Отже, за Білорусію, де на пост-радянському тлі (сказати б – усупереч йому) поволі формується культ князів Острозьких і Радзивіллів, можна лише порадіти. І навіть випити за них келих ювілейного шампанського "Князь Вітовт", випущеного Мінським заводом ігристих вин – знову ж таки "з нагоди".
На тлі суцільної "стидобушки", спричиненої нашими парламентарями, престиж держави рятували хіба що ентузіасти.
Якісь урочистості проходили в Івано-Франківську (де, до речі, є навіть вулиця Грюнвальдська). Але, відверто кажучи, на рівні художньої самодіяльності – доплели для чогось туди козаків, котрих на початку XV ст. взагалі ще не існувало.
Замість долучитися до європейського свята рицарства, офіційна Україна віддала перевагу іншим речам.
І це можна списати на що завгодно – на невігластво державних чиновників, на загальний низький рівень їхньої гуманітарної освіти чи бодай ерудиції, на відсутність, зрештою, елементів рицарської культури в українській політичній традиції. На пролетарське походження тощо.
В підсумку країна залишилася на узбіччі чужого свята життя. Свята, яке українці з повним правом можуть вважати своїм.
Кобзар Тарас Компаніченко колись сказав у одному з інтерв'ю: "Там де немає рицаря, приходить бандит". Пане Юрію, ви у Верховній Раді, очевидно, частіше буваєте – розкажіть Чечетову про Грюнвальд. Бо цей горе-історик поки що навіть у Голодоморі вбачає руку світової закуліси.
Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.
