Говорили-балакали...
Одним з останніх акордів шостої парламентської сесії шостого скликання стало "соломонове" рішення про чергове направлення нашумілого закону 2450 ("Про мирні зібрання") на розгляд Венеціанської комісії. Начебто на вимогу громадських організацій. Спікер Володимир Литвин на підсумковій прес-конференції так і сказав: "Це свідчить, що з думками громадськості рахуються".
Хоча як на мене, все набагато простіше. Законодавці просто не схотіли "паритися" перед канікулами. Чемоданний настрій цьому аж ніяк не сприяв. Тож вимоги громадськості (а точніше, деяких представників громадських організацій – що все-таки не зовсім одне і те ж саме) відіслати законопроект "венеціанцям" виявилися ду-у-же доречними.
Мовляв, нехай ще раз розглянуть, нічого з ними не станеться, а ми тим часом зі спокійною совістю погріємо на сонці свої втомлені від неймовірно важкої депутатської праці тілеса. Хіба не заслужили за рік копіткої роботи на благо Вітчизни?...
Нікого не хочу образити, але здається, що депутатам було елементарно ліньки попрацювати над законом, винайти консенсус і виписати норми, які б влаштовували всіх і не заперечували Основному закону.
Чому я так вважаю? Давайте по порядку.
З тих пір, як в Україні прийнята Конституція 1996 року, українці мають священне конституційне право на мирні зібрання. Разом з тим, за багато років влада так і не спромоглася напрацювати закон, який регулював би порядок мирних зборів і мітингів громадян. Незважаючи на те, що відповідні законопроекти вносилися неодноразово, всі вони були відхилені.
У 2008 році урядом Тимошенко такий законопроект черговий раз було внесено до парламенту. Він отримав достатньо жорстку критичну оцінку Венеціанської комісії, куди направлявся двічі – до і після першого читання в 2009 році.
Треба дивитися правді в очі: той проект закону, який намагався розглянути цієї весни парламент, (і який, власне, спровокував стільки галасу з боку неурядових громадських організацій), є набагато кращим, ніж попередній. Разом з тим, в ньому ще залишились декілька пересторог, які, згідно з попередніми рекомендаціями Венеціанської комісії, треба було усунути.
Минулого року Венеціанська комісія достатньо чітко кваліфікувала всі проблеми, які необхідно вирішити Україні в зв"язку з прийняттям закону про мирні збори. Треба було всього лише сісти за круглий стіл і розібратися з цими декількома положеннями, які реально ще потребують доопрацювання. І все. Тим більше, що рекомендації абсолютно зрозумілі, ясні, як білий день. Як кажуть, "елементарно, Ватсон". Проблем немає жодних. І ці законодавчо-політичні ігри, які відбуваються навколо цього закону, нікому насправді не потрібні. Все дуже просто: громадяни повинні мати право на мирні мітинги і збори, але водночас розуміти, що влада теж повинна мати деякі права – наприклад, важелі впливу на ті ситуації, коли, скажімо, дві протилежні сторони на одному місці збираються проводити мітинг і не виключають для себе можливості, як водиться, набити одне одному мамизи.
Отже, на моє глибоке переконання, перш за все треба шукати спільних підходів у власному домі. І не переобтяжувати своїми проблемами європейські структури, коли в цьому немає ніякої потреби.
...Венеціанці, звичайно, попрацюють. Така, напевно, в Комісії доля – озиватися на кожний наш законодавчий чих і раз за разом говорити: "Будьте здорові, шановні українці". Можна припустити, що їхні побажання зрештою таки будуть почуті, а рекомендації – враховані у повному обсязі. Можна навіть сподіватися, що з їхньою та божою поміччю ми нарешті отримаємо прийнятний закон про мирні зібрання, котрий влаштує навіть найприскіпливіших правозахисників.
Тільки не зрозуміло, навіщо країні така законодавча влада, що заради чи то власного спокою, чи якоїсь таємничої політичної доцільності, чи бозна чого ще ладна перед усією Європою виблискувати своєю безпорадністю?
Врешті-решт Україна – не немовля, якому постійно потрібна цицька і яке не в змозі здійснити жодного кроку без сторонньої допомоги. Може, час вже спинатися на ніжки, панове?...
Бо якось воно... "за державу абідна".
P.S. До речі. Дивна, як на мене, закономірність вимальовується. Ми безкінечно смикаємо Венеціанську комісію з приводу якихось елементарних речей, з якими можемо впоратися самотужки. Зате в питаннях, де кваліфікована допомога справді необхідна (враховуючи надто малий досвід демократії і надто важкий тоталітарний спадок), відверто нехтуємо думкою європейців. Маю на увазі передусім закони про вибори і про судоустрій та статус суддів. Диво та й годі... Але це вже зовсім інша тема.
Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.
