З днем народження, Україно? Найвизначніше державне свято цього разу викликає у суспільства неоднозначні настрій і ставлення.
Напередодні Дня незалежності різноманітні соцопитування показали не вельми приємні тенденції – кожен п'ятий українець не пишається своєю державою, а якби референдум відбувся сьогодні, за незалежність проголосувало б всього 59% опитаних. В порівнянні з 1991 роком, коли державний суверенітет підтримали більше 90% громадян – втрата просто катастрофічна. Окрім того, близько половини опитаних не вважають Україну по-справжньому незалежною. Результати, як на мене, показові – вони свідчать про швидкі темпи розчарування людей у власній якості життя і наявності бодай примарних перспектив його поліпшення. Можна казати про остаточно сформовану зневіру населення у спроможності власної країни враховувати інтереси конкретної людини, громадянина. Між іншим, саме вона повинна бути об'єктом турботи тих, хто стоїть у керма Держави. І тому не лише політичні та економічні чинники подекуди дають підстави принаймні замислитися над питанням – а чи є українська незалежність справжньою, а не лише декларованою. Бо на моє глибоке переконання, незалежність держави починається з внутрішньої незалежності кожного громадянина. А політичного діяча – і поготів. Між тим, кілька нещодавніх подій яскраво доводять, що ось цієї – внутрішньої незалежності – нашим політикам (принаймні тим, хто перебуває при владі) дещо бракує.
Днями українці довідались: із шкільних підручників для 5 класу щез розділ, присвячений помаранчевій революції. Ніби і не було ніякого Майдану у новітній історії України. Чиновники від освіти це пояснюють тим, що, мовляв, у вступному курсі до історії не повинно бути зайвої політизації. Лукавство. (Сподіваюсь, ні в кого нема сумнівів, що певна історична подія щезла з підручників не з ініціативи освітянських клерків, а "по височайшему повєлєнію"?) Справа у бажанні партії влади, озвученому регіоналом Максимом Луцьким, "випалити" помаранчеву революцію з історії за те, що її призвідники зробили з країною". Ключове слово тут – випалити. Вогнем і мечем. Каленим залізом. Випалити навіть згадку про подію, яка змінила країну (і саму партію регіонів, до речі, багато в чому змінила теж, і, як це не парадоксально, змінила на краще). Випалити тільки тому, що ця подія асоціюється з тогочасною політичною поразкою та іншими неприємними для регіоналів речами. Я так само переживала ті події, я бачила, що для багатьох членів ЦВК, які знаходились між молотом і наковальнею, ті події у певні моменти переживалися дуже трагічно. Але справа не в тому, що, хто і як переживав у той час, а в тому, як з того вийшов і які уроки для себе зробив. А якщо деякі із теперішніх представників партії влади застрягли у болючому для них минулому, не спромоглися стали сильнішими і спроможними відкидати старий біль і йти далі – це суто їхня проблема. Це їхній психологічний комплекс, підсвідома залежність від власного минулого, яке хочеться поскоріше забути, навіть таким – силовим – шляхом. Скажіть, а що тепер треба зробити із старими підручниками, де є інформація про цю сторінку української історії? Спалити? Здається, з того нічого не вийде. Бо мова йде не просто про історичну подію. Майдан став справжнім національним соціо-культурним феноменом, моментом щирого об'єднання українців навколо ідей, що несли загальнолюдські ідеали і цінності. І незалежно від того, що ті, хто взявся реалізовувати ті цінності, виявилися хто слабким, хто цинічним, хто жадібним, незалежно від того, що результат виявився болючим для суспільства, Майдан був. І він змінив Україну і українців. Тож можна, звичайно, задовольняючи власні комплекси, їздити бульдозером по шкільних підручниках – це буде зайвою втратою часу. Бо людську пам'ять стирати ще не навчились.
Можливо, момент "випалення" із підручників теми Майдану зовсім випадково співпав із святкуванням Дня незалежності. Але випадковість ця є досить красномовною.
Як і позиція відомого регіонала Вадима Колесніченка, який звинуватив кількох народних депутатів у "розпалюванні національної ворожнечі" (ба навіть запит у генпрокуратуру надіслав!) – лишень за те, що вони під час засідання, присвяченого 20-річчю прийняття декларації про державний суверенітет України, заспівали відому пісню на слова Івана Франка "Не пора, не пора не пора москалеві й ляхові служить". Що це, як не залежність від партійних стереотипів, за якими перед кожними виборами – чи то президентськими, чи то парламентськими, чи місцевими – в країні вже багато років навмисно розігрується карта національних та мовних розбіжностей? Як відомо, тема національної дискримінації не спливає сама по собі. Тому що її просто немає. До тих пір, поки про неї не заговорять політики. Мене дивує навіть не те, що звинувачення з боку Колесніченка, даруйте, висмоктане з пальця. Мене дивує, чому така освічена людина не вигадала нічого креативнішого, ніж "придовбатися" до класика української літератури? Ніж вгледіти дискримінацію у написаних сто років тому рядках? Чому він натомість не нацькував генпрокуратуру на авторів та замовників бездарно-провокативної "соціальної реклами" (маю на увазі скандально відомі рекламні ролики, присвячені Дню незалежності)? Це було б набагато логічніше. Тому що ці недолугі ролики, які, за словами їх авторів, задумувалися як "музичні анекдоти", справді ображають і принижують російськомовне населення України і аж ніяк не сприяють почуттям єдності. До речі, і дружбі української і російської держав так саме. Тож звідки у пана Колесніченка така дивна вибірковість?... Невже це є ознакою особистої внутрішньої незалежності? (Ніколи не повірю в те, що етнічного росіянина Колесніченка не покоробили дебільно-похмільні обличчя етнічних росіян з гармошкою.)
До речі, Леонід Кравчук днями обмовився, що в Україні сьогодні "незалежною є одна людина – це Президент, і то йому нав'язують. Усі решта – залежні: і Верховна Рада, і уряд, я вже не кажу про пересічних і непересічних".
Впевнена: не тільки Кравчук нині думає про те, що буде, якщо "пересічні і непересічні" і надалі почуватимуться залежними. За таких тенденцій через кілька років незалежність української держави залишиться тільки на папері. У тому самому Акті про державний суверенітет. І на сторінках шкільних підручників. Якщо, звичайно, не буде "випалена" з них стараннями слухняних освітян.
Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.
