НА ЗЛАМІ РОКІВ: У ПОШУКАХ ОПТИМІЗМУ
Навряд чи набереться багато людей, які візьмуться заперечувати таку прикмету нинішніх новорічних свят, як далеко не святковий стан українців. Принаймні тої їх частини, яка звикла напередодні Нового року замислюватись над тим, яким, власне був рік, що минає, і намагатися вловити настрій, з яким буде прожитий рік наступний. Всі ми спостерігаємо розгубленість суспільства і його невпевненість у власному майбутньому.
Будь-яка людина, незалежно від її соціального статусу, матеріальних статків і моральних орієнтирів, формує свій святковий внутрішній стан з огляду на дії тих, хто визначає шлях країни, вектор її розвитку, правила, за якими живе суспільство. За всіма цими ознаками люди визначаються із відповідями на нагальні життєві запитання. Чи було про що жаліти, чи є чим пишатися у прожитому році? Чи є привід для впевненості у майбутньому? Прості питання із дуже складними, як на мене, відповідями. Бо хто може впевнено сказати, що шлях країни – еволюційний, що вектор розвитку – правильно визначний, а правила життя – прийнятні та зрозумілі? І що все це знаходить суттєву підтримку переконливої частини суспільства. Тих, хто може дати впевнену ствердну відповідь на ці запитання, думаю, не знайдеш серед людей, які живуть у реальному світі, а не у владному задзеркаллі.
Як на мене, невизначеність у відповідях є наслідком головної владної вади, яка яскраво проявилась у 2010 році – у відсутності конструктивізму, пошуку спільної мови, підтримки з боку суспільства при реалізації своєї стратегії, та професіоналізму людей, які розробляють механізми втілення задуманого. Бо те, що намагалась реалізувати влада у 2010 році, має цілком слушну мету: керованість державної машини, реформи в сфері управління, економіки, у правовій площині. Питання лише в тому, в який спосіб реалізуються всі ці необхідні для країни рішення. Ми всі були свідками того, якими були механізми – нечистими із будь-якої точки зору, непрозорими у правовому аспекті, "продавленими" силою з багатьма вадами. Такі способи втілення у життя власних переконань вилились у дуже злий жарт: 2010 рік став сумним моментом зниження рейтингу свободи слова і демократії на 14 позицій, постало питання про легітимність Конституції та владних структур, і, зрештою, чи не найзнаковіше – це руйнація вітчизняного парламентаризму, який тільки но спинався на ноги. Аби забезпечити моментальне і ефективне узаконення своїх рухів, влада перетворила парламент у слухняний механізм "автоголосування", де немає місця дискусіям, пошуку компромісу, врахування думки, яка не співпадає із "генеральною лінією". Невже запущений у чиюсь опозиційну голову стілець віднині є останнім аргументом розбудови держави?
2010-й показав і ще одну вагому ваду, що заважає із оптимізмом дивитися у майбутнє. Влада живе минулим. Хіба не цим насправді спровоковані переслідування колишніх високопосадовців? Так, важко сперечатися: люди, які колись займали ключові посади у ієрархії виконавчої влади, могли здійснювати хибні кроки і залишити за собою багато приводів для підозр і навіть кримінальних звинувачень. Але всі розуміють, що справа не в цьому. Якщо б боротьба із корупцією була мотивована саме спробою покінчити із цим потворним явищем, то коло підозрюваних не обмежилося б лише особами, які несуть політичну загрозу владі. Та не супроводжувалась би безкінечними згадками про колишні переслідування з боку нинішніх переслідуваних.
Як влада планує далі рухати свої реформи (дійсно, конче необхідні) в умовах зруйнованого інституту парламентаризму, копирсання у минулому, пошуку цапів-відбувайлів? У таких умовах суспільство не сприйме реформ. Бо воно нині починає відчувати страх. На страху атмосфери сприйняття, розуміння, любові не побудуєш. І не зможе суспільство об'єктивно оцінити такі кроки, навіть якщо вони дійсно спрямовані на "поліпшення життя" (нехай не сьогодні – це, як кажуть, вже "проїхали") у майбутньому. Все частіше ідуть розмови про "керовану демократію", "білоруський варіант"... Але постійно поринаючи у минуле замість дивитись в завтра, влада, мабуть, не розуміє того, що будь-яку недемократичну модель Україна не сприйме. Навіть з огляду на те, що українці мають досвід кількарічного життя без внутрішнього страху. І те, що сьогодні українське суспільство на мить "вловило" цей стан, не значить, що воно згодиться жити в ньому завжди. Більше того – в поколіннях українців ментально закладений код боротьби за свою свободу, самостійність.
Тому оптимізм у ці святкові дні таки повинен бути. Бо здається, що постійною демонстрацією своїх вад влада запускає дуже обнадійливі механізми. Люди не зможуть довго жити у стані зневіри і остраху за майбутнє своїх дітей. Коли у суспільства немає моральних орієнтирів, це робить його існування позбавленим сенсу. Тож саме у таких умовах люди починають шукати нові об'єкти віри, з якими можна пов'язати особисті сподівання на достойне життя. Це – об'єктивні категорії, і якими б парканами із відданих людей і ефективно діючих структур не огороджувала себе влада, які б частоколи законодавчих рішень, проголосованих слухняним парламентом вона не вибудовувала, скільки б вчорашніх політичних конкурентів вона не ховала б до буцегарні, все це працює до певної межі.
Мені здається, що кожен, нехай і неусвідомлено, підсвідомо, подумає саме про це, відкупорюючи традиційну пляшку "шампанського". Яким би не було життя – ми святкуватимемо Новий Рік. На мить позбавившись розчарування. Це – в минулому. У майбутнього завжди є віра. Принаймні в те, що "гірше не повинно бути".
Тож всім нам – оптимізму, віри, добра, любові в родинах.
А людям, які нині знаходяться біля керма Держави, хочу побажати перестати жити минулим і ввести у свою діяльність цивілізованість, поставити за мету досягати сприйняття у суспільстві, перебувати з ним у рівному діалозі. Тоді щось добре вийде не у ВАС окремо, а обов'язково у всіх НАС, українців, разом.
З Новим Роком! З Різдвом!
Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.
