Чи народиться альтернатива "безальтернативному" Мінську?
Початок 2017-го року приніс активізацію у обговоренні надзвичайно актуального для України питання. Значно пожвавився пошук шляхів встановлення миру. Маю на увазі, звичайно, не потуги влади в цьому напрямі – вона звично робить вигляд, що напружено домовляється невідомо з ким, про що і в який спосіб. Сакралізований нею "Мінський процес" як засіб мирного врегулювання перетворився на абсолют імітації: на фоні розмов про його "безальтернативність" ідуть обстріли, гинуть люди.
Скидається на те, що ця імітація стала зрозумілою вже усім. Тому, що попри ілюзії авторів "мирного плану" очевидно, що Мінськ остаточно опинився в глухому куті. Про який, між іншим, багато хто попереджав ще на початках процесу, аналізуючи стартові, так би мовити, позиції. Зокрема, про те, що "Мінські угоди" є помилкою, закладеною на майбутнє, я писала ще у лютому 2015 року в "Дзеркалі тижня".
Стартові позиції України із самого початку не мали міжнародно-правової визначеності саме з боку України, яка так і не відмовилась від абревіатури "АТО", не вказавши чітко, що потерпає від агресії. І навіть попри те, що світова спільнота самостійно визначилася із кваліфікацією цього конфлікту – в неї завжди є аргументи, аби не займати крайніх позицій, адже простягнути логічний ланцюг від "антитерористичної операції" до поняття "внутрішній конфлікт" дуже легко.
Ситуація ускладнювалась тим, що українська влада у процесі пошуку варіантів мирного врегулювання не чула нікого, крім себе. Вона діяла так, як вважала за потрібне, орієнтуючись на власні переконання та бачення ситуації, вступаючи в перемовини з особами, які не мають ніякого юридичного статусу, навіть більше -за багатьма ознаками є воєнними злочинцями.
Але нині очевидно, що владний ресурс стратегічного моделювання вичерпано, тож треба шукати варіанти, альтернативні "безальтернативному" Мінську.
Що і почало відбуватись. І навіть попри те, що дуже важко погоджуватись із позиціями, озвученими Віктором Пінчуком у The Wall Street Journal, користь від цього наявна – він спровокував, нарешті, досить вагому публічну дискусію щодо мирного питання в Україні. Попри те, що нині він вимушений пояснювати свої аргументи та натякати на те, що його не зовсім правильно зрозуміли, – фахові міжнародники, правники, політики вже знову включились в процес пошуку виходу з мінського глухого кута.
Свої думки вже висловили американський історик українського походження Олександр Мотиль, голова правління Міжнародного центру перспективних досліджень Василь Філіпчук...
Гадаю, це лише початок справжнього пошуку альтернативи "Мінську".
Варіанти наразі є різні. Є про що дискутувати. Найголовніше, як на мене – усвідомлення того, що Україні потрібен власний план, власна позиція. Які переслідуватимуть виключно український інтерес, без огляду на те, "що скаже Москва", "що скаже Європа", "що скаже Америка"... Час для таких маневрів вже втрачений. Бо як в Європі, так і в Америці відбуваються тектонічні політичні зсуви, міжнародні правові та політичні інституції переживають кризу, світова політика поступово втрачає свій глобалізм, нині вона не передбачає захисту чиїхось інтересів – лише своїх власних.
Все це свідчить про те, що Україна опинилась із своїми проблемами в нових геополітичних умовах. Які не залишають шансу на лінійні, прості рішення. Час для них безнадійно втрачений: якщо раніше українська тема була для Світу топовою, а ставлення до агресивних дій Росії було однозначним, то тепер виникатимуть нюанси, за яких ми можемо стати розмінною монетою великих геополітичних гравців, навіть попри те, що на словах вони будуть засуджувати акт агресії, висловлювати стурбованість...
Тож саме час покласти край власній "об'єктності", ставши суб'єктом міжнародної політики.
Отже, головне нині для нас – активізувати дискусію, дослухатись до усіх фахових позицій і виробити власний план.
Взагалі-то це виглядає нині головним пріоритетним завданням влади. Підтримати діалог. Вивчати, аналізувати позиції. Виходити на узгоджений варіант подальших дій.
Але це означає передовсім – визнати помилковість своїх попередніх дій і банкрутство "Мінська".
Цікаво, що можновладці, допущені до формування і реалізації владного "мирного плану", також нині прокинулись, долучившись до обговорення наслідків власної діяльності. Але – у кращих традиціях сьогодення. І заступник глави Адміністрації Президента Костянтин Єлісєєв, і Віце-прем'єр-міністр із питань європейської та євроатлантичної інтеграції України Іванна Климпуш-Цицнадце, коментуючи, скажімо, статтю Віктора Пінчука, обмежились лише стриманою критикою його поглядів. Не озвучивши хоча б натяку на розуміння банкрутства Мінського плану, і, відповідно, зміну владної візії, стратегії пошуку миру. В цьому контексті варто згадати також, що від міністра закордонних справ Павла Клімкіна ми так і не почули про зміст нової "дорожньої карти" врегулювання конфлікту на Донбасі, як того вимагали рішення, ухвалені за наслідками останнього засідання "Нормандської четвірки".
Отже, за цих умов на теперішній час з боку влади, яка демонструє брак нових ідей, демонстрація розуміння необхідності діалогу з напрацювання нової мирної стратегії, була б сміливим кроком. Але чи відважиться на нього владна верхівка, яка нині примітизувала процес до рівня "розбірок" із Савченко про те, хто і як повинен звільняти полонених та заручників? Причому, і на цьому шляху якихось проривів не спостерігається.
Гадаю, діалог, що розпочався, принаймні поки що через ЗМІ, буде розвиватись. Від влади потрібне розуміння його необхідності.
Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.
