Нехудожній серіал ''КСУ і ''мовний'' закон'' непристойно затягнувся
19 січня скоріш за усе матимемо дві, різні за змістом події, які однак стосуються Конституційного Суду України.
Парламент може згідно свого розкладу розглянути проект Закону України про Конституційний Суд України N5336-1, який розвиває зміни до Конституції в частині правосуддя щодо єдиного органу конституційної юрисдикції в Україні. Мені приємно відзначити, що в Основний Закон сьогодні імплементовано пропозиції, що розроблялися нами в Конституційній Асамблеї ще у попередні часи. І ця влада у цьому питанні повністю включила їх до конституційних змін та проекту Закону України "Про Конституційний Суд України". Останній отримав непогану оцінку Венеційської комісії. Я звісно вважаю, що є актуальна необхідність його схвалення у Верховній Раді. Очікуються зміни щодо правового регулювання порядку організації та діяльності КСУ, статусу його суддів, нові підстави і порядок призначення та припинення повноважень суддів КСУ, запроваджується інститут конституційної скарги тощо.
У цей же переломний для КСУ день, він проведе своє чергове засідання у розгляді справи за конституційним поданням 57 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) Закону України "Про засади державної мовної політики". Цікаво, чи вплине на суддів позитивно законодавча ініціатива щодо розгляду закону, який визначить їхню подальшу долю? Адже останніми роками судді КСУ неодноразово вели себе достатньо неоднозначно, то впадаючи у "транс" на місяці та роки, то демонструючи спроможність працювати аврально, у вихідні, видаючи на гора за день стаханівські результати...
Справа у тім, що розгляд конституційності сумнозвісного закону "Ківалова-Колесніченка", є прикладом саме "трансового" варіанту роботи складу КСУ, який вміє за загадкових причин перетворити розгляд конституційного подання на мильний серіал, не беручи до уваги процесуальні строки розгляду справ, які чітко визначені чинним на сьогодні Законом України "Про Конституційний Суд України"! Нагадаю, що згадане конституційне подання депутатів до КСУ датоване ще 7 липня 2014 року, провадження у цій справі відкрите у жовтні 2014 року, а рішення немає і досі. У будь-якої притомної людини виникає питання – чому КСУ упродовж трьох років не спромігся розглянути та ухвалити своє рішення з цього, звісно непростого, але й не самого складного питання? Погодьтеся, дивно виглядає, коли системні зміни до декількох розділів Конституції щодо правосуддя у КСУ розглядалися за один день, а рішення про відповідність положень Закону України "Про засади державної мовної політики" Конституції України – вже два з половиною роки розглядається судом. При цьому фундаментальною та ключовою основою для конституційної оцінки є насамперед чітка та зрозуміла стаття 10 Конституції, у приписі якої чорним по білому однозначно зазначено, що: 1) державною мовою в Україні є українська мова; 2) держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України; 3) в Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України; 4) держава сприяє вивченню мов міжнародного спілкування; 5) застосування мов в Україні гарантується Конституцією України та визначається законом.
Смію припустити, що такий правовий непорядок може відбуватися лише у політично заангажованій інституції.
А між тим мова йде про законодавчий акт, який відіграв, без перебільшення, фатальну роль в історії держави! На мою думку, Закон України "Про засади державної мовної політики" був прийнятий у свій час всупереч засадам конституційного ладу в Україні, державності, двом висновкам Венеційської комісії, що ґрунтуються на міжнародних стандартах, та всупереч здоровому глузду взагалі!
Ситуація із цим "мильним" розглядом виглядає зовсім алогічною, якщо проаналізувати історію закону "Ківалова-Колесніченка". Історія ця дуже показова! Тож хочу нагадати її хоча б стисло, тим більше, що маю до неї власну причетність із певними для себе наслідками...
У грудні 2011 року між мною та одним з авторів Закону N9073 "Про засади державної мовної політики" Вадимом Колесніченком відбувся заочний "обмін нелюб'язностями". Цей "політик", який нині переховується десь на неосяжних просторах Росії, вирішив підтримати свого співавтора – Сергія Ківалова, який і нині є серед представників політичної "еліти" – а тоді представляв їхнє недолуге творіння Венеційській комісії. Колесніченко радісно "відзвітував" про повну і одностайну підтримку Венеційською комісією їхнього з Ківаловим законопроекту, написавши на УП улюбленою ним російською мовою блог із життєствердною назвою "Поддержка законопроекта в сфере языкового регулирования имеет место впервые в истории Украины".
До речі, це був перший зухвалий приклад маніпулювання позицією Комісії з боку представників української влади, зацікавлених у проштовхування своїх законодавчих "ініціатив". Пізніше це стало і є нині поганою практикою. Але мова зараз не про це.
Це була брехня – підступна і цинічна. Тож довелось пояснити, хто, як кажуть, є "ху". Тим більше, Колєсніченко свої фантазії підкріпив такою сентенцією: "Кстати, член Венецианской комиссии от Украины госпожа Ставнийчук, попытавшаяся на заседании выступить против права человека на родной язык и заявившая что в Украине нет проблемы языкового регулирования, была не поддержана Комиссией и ее членами..." Аби не заглиблюватись, наведу цитату із свого блогу на УП від 20 грудня 2011: "Перше: я не спробувала виступити, а виступила. Друге: на відміну від Сергія Ківалова, який представляв свій законопроект і стверджував, що в Україні існує мовний конфлікт, я сказала (вимушена була втрутитись), що в Україні, дякувати Богові, немає жодного мовного конфлікту... Головне, на чому я наголосила це те, що наше завдання і українського законодавця, і Венеційської комісії, яка надає Україні рекомендації, не погіршувати правове регулювання мовного питання в Україні. Тому і підтримала позицію Комісії у повному обсязі, зокрема у частині констатації ризиків державної мовної політики, які можуть серйозно проявитися у разі прийняття того законопроекту".
Аби вже тоді усі розуміли ситуацію, мною було викладено у повному обсязі Висновок Європейської комісії "За демократію через право" N651/2011, де більшість пунктів свідчили про повне несприйняття законотворчості двох "потужних" проросійських "умів" української законотворчості.
На той час вчені – історики та мовознавці та активісти із тодішніми опозиціонерами, вказували на неприпустимість прийняття цього закону. Але їх не почули – 3 липня 2012 року Верховна Рада ухвалила цей законопроект. Мене ж "почули" в оригінальний індивідуальний спосіб – невдовзі на посаді члена Венеційської комісії замість мене опинився пан Ківалов..., який і досі перебуває там.
Отже, йдеться про те, що сам закон "Ківалова-Колесніченка" був продуктом обману і маніпуляцій. Його прийняття відбулось всупереч позиції Венеційської комісії. Вона двічі упродовж 2010-2011 років поверталась до оцінки двох останніх перед ухваленням редакцій проектів цього закону. У листопаді 2010 року Володимир Литвин, коли його, як спікера парламенту, буквально "давили", щоб ставив на голосування невідкладно, замість цього відправив проект на експертизу до Венеційської комісії. У березні 2011 року Комісія ухвалила свій перший Висновок CDL (2011) 008 щодо "закону про мови", де висловилася абсолютно однозначно:
"Незважаючи на ці позитивні загальні риси проекту, Венеційська комісія вважає, що проект не в змозі запропонувати достатньо точної, послідовної та збалансованої правової основи для використання і захисту мов в Україні, і може стати – якщо прийняти його в нинішній редакції – контрпродуктивним засобом регулювання використання мов у країні.
Венеційська комісія вважає проект незбалансованим. Вона стурбована тим, що, посилення захисту російської мови, без прийняття додаткових заходів щодо утвердження ролі української як державної мови, і забезпечення захисту інших регіональних мов або мов меншин, проект може скоріше збільшити існуючий мовний поділ країни, а ніж зменшити його.
Хоча проект не передбачає для російської мови будь-якого додаткового офіційного статусу, він може бути сприйнятий як спроба розширити сферу використання російської мови в країні і як крок до практичної офіційної двомовності. Тому він викликає численні запитання щодо невідповідності як українській Конституції і її положенням, щодо захисту мови (зокрема, стаття 10), так і відповідним міжнародним угодам, а саме: Європейської хартії регіональних мов і мов меншин та Рамковій конвенції про захист національних меншин. Крім того, лише обмежені зусилля помітні в проекті в напрямку сприяння іншим мовам меншин.
Шкода, що, хоча в його загальних положеннях, проект явно підтверджує конституційні гарантії захисту і розвитку української як державної мови та використання і захист російської та інших регіональних мов або мов меншин, його подальші конкретні положення, як видається, відходять від такого підходу і зосереджують свою увагу на одній мові".
Навмисно надаю так детально засадничі правові позиції Венеційської комісії, бо авторам законопроекту та їх кураторам після цього таки довелося доопрацювати його зміст. І восени знов передати до комісії. І вже у грудні 2011 року Венеційська комісія ухвалює ще один Висновок, не розтягуючи цю історію, як український КС, на роки.
Загалом відзначивши деяке поліпшення у законопроекті, Комісія знову зауважила, що "...варто було б зробити подальші вдосконалення, підвищити гарантії та внести суттєвіші зміни в нормативний зміст проекту з метою створення умов для ефективної імплементації відповідно до відповідних міжнародних стандартів та принципів, закріплених в Конституції й самому законопроекті.
Як зазначалося і раніше у попередньому Висновку, враховуючи особливу ситуацію в Україні, залишається питання, чи запроваджуються цим законопроектом достатні гарантії для консолідації української мови як єдиної державної мови, а також роль, яку вона повинна відігравати в українському багатомовному суспільстві".
Венеційська комісія повторила заклик, зроблений у своїх попередніх рекомендаціях, щодо необхідності пошуку справедливого балансу між захистом прав меншин, з одного боку, і збереженням державної мови, як інструмент для інтеграції у суспільство, з іншого боку. "В кінцевому підсумку, українським законодавцям необхідно прийняти рішення з цього важливого питання", – зауважила додатково Комісія.
Поряд з іншими питаннями особлива увага була приділена проблемі щодо належної координації питання про вільний вибір мовної приналежності окремих осіб з критеріями, обраними для ідентифікації мовних груп, що також є ключовим питанням у розробці мовної політики країни.
"У той же час, термінологія, яка використовується для запропонованих проектом визначень, потребує ретельного перегляду" – знову наполягала Венеційська комісія – "оскільки вона має фундаментальне значення в цьому процесі".
Венеційська комісія, даючи Україні свої Висновки, звичайно брала до уваги, що Україна ратифікувала міжнародні договори про захист прав людини, які забороняють дискримінацію за ознакою мови і які захищають права меншин – зокрема Міжнародний пакт про громадянські і політичні права, Рамкову конвенцію про захист національних меншин та Європейську хартію регіональних мов і мов меншин.
Разом з тим, попри ці та інші експертні застороги, тодішньою владою Закон України "Про засади державної мовної політики" таки був ухвалений. І включилась фатальна його складова! Саме цей Закон, недолугий і з очевидними ознаками неконституційності, породив мовний конфлікт, якого до його ухвалення не спостерігалось в Україні! На превеликий мій жаль!
Усі зауваження Венеційської комісії є актуальними і нині. Їх, як на мене, КСУ не може обминути і зараз.
Треба сказати, що до фаталізму цього закону доклалась і сучасна політична еліта. Маю на увазі невдалу спробу його скасування парламентом минулого скликання 23 лютого 2014 року. Я розумію ейфорію після перемоги Революції Гідності, але миттєву ініціативу нардепів скасувати "мовний" закон у парламенті, вважала і тоді, і зараз політично недалекоглядною та непродуманою. Бо ця подія, серед іншого, також у подальшому була використана Росією, як реальний привід для початку анексії Криму під гаслом "захисту російськомовного населення". Тим більше, що тодішній голова Верховної Ради Олександр Турчинов, виконувач обов'язків президента, проголосований парламентом закон, який скасовував творіння Колєсніченка-Ківалова, так і не підписав. Через те він все одно залишився чинним.
Як на мене, правильніше і мудріше вже тоді було б звернутися до Конституцйного Суду України. А Суду було б конституційно та мудро цей закон, не зволікаючи, розглянути у межах строків, визначених законом про Конституційний Суд України! Це було б дієво та непровокативно.
Але сталось так, як сталось. І нині показове зволікання КС у розгляді цього питання виглядає просто непристойно. Хоча ми ж не будемо підозрювати сьогоднішню владу у тому, що їй з якогось дива невигідно "ліквідувати" цю абсолютно лобістську проросійську спадщину?
Про справжні причини залишається лише здогадуватись. Нинішня влада обожнює піар та мильні серіали, щоб відволікати людей від проблем, у яких вони традиційно звинувачують нинішню "управлінську генерацію". Але закон, який приніс стільки шкоди, який має усі наявні ознаки антиконституційності, нелегітимності, відвертої антидержавності – не повинен був, як на мене, бути використаний у такій якості.
Отже, 19-го січня знову очевидно будемо дивитись дві нові серії новітнього українського "мила". Першу – у парламенті, другу – безпосередньо у КСУ.
Чи буде у фіналі хепі-енд?
Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.
