4 лютого 2017, 21:52

Немузичні імпровізації на тему ''Вступ до НАТО''

Сьогодні – про імпровізацію. В музичному сенсі вільне трактування виконавцем якогось твору, дає можливість насолодитись його музичним мисленням і технікою. Про політичні імпровізації такого не скажеш – вони нечасто бувають вдалими. Хіба – коли йдеться про добре підготовлену попередню заготовку. Політик, а тим більше – президент, який говорить щось ТУТ і ЗАРАЗ, не може не розуміти, що його "музика" ловиться аудиторією дуже уважно, і будь-яка фальш, алогічність, вихід за тонкі межі теми викликають у слухачів цілком зрозумілу підозру в тому, що виконавець вийшов за межі своєї партії. Свідомо чи несвідомо – різниці ніякої.

Чи були неочікувані слова президента Петра Порошенка про ймовірний референдум щодо вступу України до НАТО, такого кшталту імпровізацією? Виправляти фальшиві ноти якої кинулись деякі депутати і навіть ціла Адміністрація Президента? Здається, це вже не має значення. За останні три роки поганою звичкою стало аналізувати, НАВІЩО влада у той чи інший проміжок часу "вкидає" у інформаційний простір ту чи іншу тему, створюючи такі собі альтернативні інформаційні поля. Тому я не маю наміру шукати відповідь на питання "чому". Бо даному випадку тема, якої торкнувся президент, актуалізує багато інших, більш важливих запитань...

Твердження чи припущення?

Спочатку згадаємо дослівно слова президента з інтерв'ю виданням німецької медіагрупи Funke, оприлюдненого у четвер, 2 лютого, виданням Berliner Morgenpost: "Як президент я керуюся думкою мого народу – і проведу референдум щодо вступу до НАТО". Твердження достатньо однозначне і трактувати його, або шукати подвійні смисли практично неможливо. Тому найбільш "обізнані" в темі політики встигли дати кілька #переможних коментарів. Народний депутат від БПП (між іншим, радник міністра з інформполітики) Олександр Бригінець навіть повідомив терміни: "Референдум може відбутись у найближчий час, можливо, навіть у наступному році". А спікер ВР Андрій Парубій у притаманному йому піднесеному дусі протранслював назовні змістовне – "Україна буде в НАТО!"

Колі ці прориви свідомості почали виходити за межі будь-якої логіки, Адміністрація Президента була вимушена втрутитись та спробувала заспокоїти "гарячі голови": заступник глави АП Костянтин Єлісєєв кинувся пояснювати, що мав на увазі Президент України. Як кажуть, "невдобно" вийшло. Він "розтлумачив" тезу Петра Порошенка так: "Для того, щоб відбувся референдум, потрібні певні умови. І, звичайно, рішення і часові рамки проведення референдуму будуть залежати від виконання всіх умов. І ключова умова – це досягнення Україною достатньої відповідності критеріям НАТО".

Тобто усі усе невірно зрозуміли. Фраза "проведу референдум" – не є твердженням, а є припущенням... Ніякої конкретики, сказав собі глава держави і сказав... Між іншим, цей випадок – не виключення. Загальна проблема полягає у тому, що тема відносин з НАТО, починаючи із 2014 року стала одним із сумних прикладів непослідовності підходів влади.

Коливання слів та рішень

Вперше про референдум щодо вступу до НАТО президент Петро Порошенко згадав у 2014 році. Щоправда, уточнив – для вступу до Північноатлантичного альянсу потрібно шість років напруженої роботи і референдум, якщо і відбудеться, то не раніше 2020 року.

Але рік потому, у 2015-му, Петро Порошенко заявив, що Україна не готова бути членом НАТО. У тому ж році він наголосив на необхідності проведення реформ для досягнення відповідності критеріям Альянсу, після чого можливий референдум.

У 2016 році президент визнав, що в самому НАТО немає згоди з приводу членства України, але ще раз підтвердив – стратегічною метою залишається вступ до Альянсу. При цьому треба звернути увагу на слова генсека НАТО Єнса Столтенберга, який в липні 2016-го повідомив: президент Порошенко сказав йому, що питання членства в НАТО не стоїть на порядку денному в Україні!

І ось – остання заява, впевнена і чітка: "Проведу референдум..." Без усяких застережень.

Судячи з цієї невеличкої хронології, позиції та заяви хитаються у якомусь нелогічному алгоритмі. Але якщо проаналізувати хронологію не заяв, а конкретних рішень, причини цього хитання стануть зрозумілими...

Упродовж 25 років стосунків України з НАТО, конкретика та визначеність у цьому питанні з'явились лише у 2006 році, коли президент В.Ющенко вніс зміни до Воєнної доктрини України, чітко вказавши, що стратегічною метою є вступ до НАТО. За президентства В.Януковича питання так не ставилося і прямо було визначено напрям роботи – співпраця. Що призвело до майже замороження стосунків з НАТО. Президент Порошенко начебто відновив стратегічну мету вступу до НАТО. Чому "начебто"? Бо в цьому уточненні криється найцікавіше.

Пропоную порівняти формули щодо стратегічної мети, закладені у 2005 році президентом Віктором Ющенком та у 2015 – президентом Петром Порошенком.

Згідно з Указом Президента України В.Ющенка (N702/2005) "Питання Воєнної доктрини України": "Виходячи з проголошеної Україною стратегічної мети набуття членства в Організації Північноатлантичного договору (НАТО) та Європейському Союзі та відповідно до статті 107 Конституції України п о с т а н о в л я ю:

1. Внести зміни до Воєнної доктрини України, затвердженої Указом Президента України від 15 червня 2004 року N 648 (зі змінами, внесеними Указом від 15 липня 2004 року N 800, виклавши абзац другий пункту 9, абзаци другий і третій пункту 16 відповідно в такій редакції:

"зміцнення довіри між державами, послідовне зниження загрози використання воєнної сили, проведення політики євроатлантичної інтеграції, кінцевою метою якої є вступ до НАТО, як основи загальноєвропейської системи безпеки";

А ось формула, закладена у Воєнній доктрині, затвердженій Указом Президента України П.Порошенка (N555/2015) "Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 2 вересня 2015 року "Про нову редакцію Воєнної доктрини України"": "Основні положення Воєнної доктрини є похідними від Стратегії національної безпеки України, розвивають її положення за напрямами забезпечення воєнної безпеки та спрямовані на протидію агресії з боку Російської Федерації, досягнення Україною критеріїв, необхідних для набуття членства в Європейському Союзі та Організації Північноатлантичного договору..."

Вам не здається, що нинішня "стратегічна мета" є не зовсім конкретною? Кому не здається – поясню як раз конкретно. Досягнення критеріїв НАТО згідно процедури є лише одним із етапів вступу будь-якої держави до Альянсу. Не першим і не останнім. Процедура вступу до НАТО багаторівнева і передбачає проходження кількох консультаційного, переговорного, ратифікаційного, імплементаційного етапів. Аби допомогти країнам підготуватись до вступу до НАТО, надається План дій щодо членства в НАТО (ПДЧ), індивідуальний для кожної країни. Наразі Україна ПДЧ не має. Чому – про це треба говорити окремо і не в цьому контексті. Отже, досягнення відповідності критеріям, необхідним для вступу, – це насправді один з етапів достатньо складного шляху. І мати стратегічною метою лише "досягнення критеріїв" – це переконливо, але якось не дуже...

Отже, формально не йдеться про те що кінцевою метою є саме вступ до НАТО. Ідентична "стримана" формула міститься в Законі України "Про засади внутрішньої і зовнішньої політики", Законі України "Про внесення змін до деяких законів України щодо відмови України від здійснення політики позаблоковості", Указі президента України "Про рішення Ради національної безпеки України від 6 травня 2015 року "Про Стратегію національної безпеки України"... Тобто у всіх законодавчих та інших актах, якими визначаються зовнішньополітичні пріоритети, в якості "стратегічної мети" фігурує "Поглиблення співпраці з Організацією Північноатлантичного договору з метою досягнення критеріїв, необхідних для набуття членства в цій організації".

У цьому контексті самі слова "вступ" та "референдум" – виглядають не більше, ніж просто слова... З таким лукавством ми зустрічаємось не вперше. Я вже тут неодноразово про це писала. З цього ж переліку, скажімо, співпраця з Міжнародним кримінальним судом, де конституційний владний креатив має прописану формулу про те, що Україна "може" приєднатись до Римського статуту. А може і не приєднатись... АТО і "агресія" – з тієї ж опери: назовні або для внутрішнього піару влада транслює поняття агресії та війни, а формально в Україні триває "АТО"...

Тобто у темі відносин України з НАТО ми маємо кілька векторів! Один – зовнішній: де ми чітко розуміємо, що в НАТО нас не беруть і ми туди будемо іди довго та без гарантій вступу. А для внутрішнього ужитку є аж два вектори. Перший – інформаційний процес навішування локшини під героїчним гаслом "ми вступаємо до НАТО!". Другий – формальний – млява формула "досягнення критеріїв", яку до пори взагалі явно не озвучували. Аж доки після останнього інтерв'ю президента АП була вимушена витягнути її із шухляди.

В підсумку: закони України, які мають абсолютно визначальне значення щодо пріоритетів розвитку держави, причому не на один-два роки, а на серйозну перспективу, кінцево не визначають вступ до НАТО в якості стратегічної мети. Не може бути якогось двочитання – тут "вступаємо", тут "досягаємо критеріїв", тут, як кажуть, "на піанінах граємо", а тут – "рибу загортаємо"...

Якими б не були причини такого формулювання "стратегічної мети", вона вже є формалізованою і закріпленою у відповідних документах. І треба говорити саме про неї, без підміни понять і пустих декларацій. Рішення та слова повинні співпадати.

У пошуках народної ініціативи

До речі, тут важливим є і місце, де президент озвучує намір "провести референдум". Транслювати думки та наміри, доленосні перш за все для українського суспільства, з-за кордону, через західні ЗМІ, – достатньо дивна методика, як на мене. На кого була розрахована ця заява? Розмови із своїм народом щодо ключових, визначальних питань варто все ж вести всередині країни. Тоді, коли це є актуально, важливо, тоді, коли глава держави вважає це за необхідне. Відповідальна політика вимагає у таких речах діалогу перш за все з власним народом, а не з іноземними журналістами...

Коли президент країни виголошує якийсь намір – це серйозно, чи не так? Глава держави говорить "проведу референдум" – і це дуже відповідальний крок. Нам (через західні ЗМІ) не пояснили його мету, терміни, тематичні тонкощі. Тому суспільству доводиться вивчати питання цього гіпотетичного референдуму самотужки.

Почнемо з правового аспекту, причому зовнішнього. Така процедура як референдум не передбачена правилами вступу держави до НАТО. Лише дві країни з 28-ми проводили референдум про вступ до Альянсу – Словенія та Іспанія. Таким чином вони підкреслили єдність суспільної думки. Зазвичай країни, які виконали умови Плану дій з членства (ПДЧ), приєднувались до НАТО простими рішеннями парламентарів, доволі часто спираючись на соціологічні дослідження. Які проводились після відповідної просвітницької кампанії. Більшість з 12 держав, які приєднались до НАТО в 1999-2009 роках, вивчали ставлення громадян до вступу до Альянсу саме за допомогою соціології. В Україні, як відомо, це питання також вивчається достатньо активно вже багато років і має позитивні тенденції росту прихильності громадян до перспективи приєднання до Альянсу.

Внутрішній правовий аспект також має місце, і він значно цікавіший.

З політичної точки зору, якщо влада бажає за необхідне отримати підтвердження політичної підтримки населення, то можна було б говорити не про референдум, а про дорадче опитування, плебісцит, консультаційні процедури. Але... президенту хочеться референдум. Що тут зробиш. Слово красиве.

Треба чітко розуміти, що Всеукраїнський референдум – це пріоритетна конституційна форма прямого народовладдя. Його результати обов'язкові до виконання. За українською Конституцією суб'єктами призначення всеукраїнського референдуму є парламент і президент. Предмет парламентського призначення всеукраїнського референдуму чітко визначений Конституцією і це не має ніякого стосунку до теми приєднання до НАТО. Глава держави може оголошувати всеукраїнський референдум з питань, подібних щодо приєднання до НАТО, лише "за народною ініціативою". Про ці тонкощі президент навіть і не згадує. Але чи є нині така ініціатива? Ні. Є явні сигнали від суспільства про необхідність проведення такого референдуму? Також не спостерігається. За цих обставин – відсутності процедури як обов'язкової при вступі до Альянсу та відсутності народної ініціативи щодо проведення всеукраїнського референдуму, – заява президента виглядає скоріше і політичною, і правовою спекуляцією.

Мантри спікера і проблеми президента

З іншого боку – президент має ще один головний біль у вигляді поки що чинного Закону "Про всеукраїнський референдум", прийнятого у листопаді 2012 року, який значною мірою не відповідає Конституції України і європейським стандартам у галузі виборів і референдумів. Про що у декількох висновках наголошувала Венеційська комісія. Нині відповідність цього закону Конституції України розглядається Конституційним Судом України. Причому в тому режимі трансу, який спостерігається у випадках, коли влада не демонструє КСУ своєї зацікавленості у швидкому результаті: подання було 1 грудня 2014 року, провадження відкрито у лютому 2015 року, слухання почались у березні 2016 року... Віз і нині там.

Президент, який виголошує намір провести референдум, знову нагадую – не може не знати про ці тонкощі. Як і про те, що в парламенті без ознак будь-якого руху лежить принаймні один законопроект про всеукраїнський референдум, що претендує на реалізацію загальноєвропейських стандартів. При цьому спікер Андрій Парубій, який після президентського інтерв'ю, за будь-якої нагоди піднесено вигукує нову мантру "Україна буде в НАТО!", чомусь аж ніяк не квапиться поставити нові законодавчі ініціативи щодо всеукраїнського референдуму на розгляд.

Результати імпровізації

Шкода, але маємо якусь несистемну картину. Зовнішньополітичний і правовий аспекти нині виглядають так:

- Немає чітко формалізованої мети "вступ до НАТО" у документах, які визначають зовнішньополітичний вектор руху держави;

- Немає жодної процедурної необхідності з приводу безпосереднього процесу вступу до НАТО;

- Немає обов'язкової умови для оголошення президентом всеукраїнського референдуму – народної ініціативи;

- Немає європейського сучасного законодавства, що відповідає Конституції України для проведення референдуму.

- Натомість є фраза президента – "проведу референдум", сказана не в Україні, не українському народу, а для іноземних ЗМІ.

Знати і відчувати – коли, що, де говорити, – є ознакою державницької мудрості. Мені б хотілось цього побажати президентові Петру Порошенкові. Але ставити свій народ у позицію, коли усі гадають, що то було – свідомо чи несвідомо, цинічно чи фахово, заплановано чи імпровізаційно, – є проявом скоріше небажання взагалі думати про такого роду "дрібниці".

Хоча, певна закономірність у такій поведінці є. За відсутності чітко сформованої державницької позиції, – доводиться імпровізувати. За розуміння того, що на "досягненні критеріїв" – як слід не попіаришся, доводиться увесь час повторювати про міфічний "вступ до НАТО".

Отже, політичні імпровізації – далеко не музичні. Омріяного ефекту вони не досягають. А якщо ще й з метою точно не визначились – краще взагалі не імпровізувати.

Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.

Суддям не варто забувати про свій законний інтерес – презумпцію компетентності та доброчесності

Схоже, нескінченні реформатори судової влади щиро вірять, що їм в руки вклали щит і меч рідної держави. Адже і ухвалювані закони, і практика їх застосування доволі часто визначаються миттєвими політичними потребами...

''Недооголошена'' війна. Чому для нас важливо оголосити стан війни через агресію РФ проти України

Повернутися у публічній площині до теми щодо суті нерозривного зв'язку між розумінням збройної агресії РФ проти України у міжнародному праві і юридичним фактом оголошення Верховною Радою України за поданням Президента України стану війни через збройну агресію у національному конституційному праві, мене змусили декілька обставин останніх днів...

Дебати: виборчий процес має наповнитись сутісним змістом

І ще раз до теми дебатів. Декілька моїх попередніх тез з цього приводу. Перше. На сьогодні питання проведення передвиборних теледебатів за рахунок коштів Держбюджету під час проведення повторного голосування визначено статтею 62 Закону України "Про вибори Президента України" з урахуванням, звичайно, духу усіх статтей Закону, передовсім, обмежень передвиборної агітації...

Воєнний стан чи апогей правового хаосу, як складової політичної кризи?!

Починаючи із 2014 року я маю публічну позицію, яка полягає у тому, що в Україні, починаючи із моменту анексії Росією Криму, склалися всі підстави для введення воєнного стану...

Парубій і Ко пробили правове дно

У парламенті прийнятий, вибачте за відвертість, абсолютно дебільний закон про внесення змін до статті 6 Закону України" Про Центральну виборчу комісію" щодо збільшення чисельного складу ЦВК...

Україна і криза світового правопорядку: нові реалії. Чи розуміє влада тонкощі процесу?

13-го вересня розпочнеться 15-та Щорічна зустріч Ялтинської Європейської Стратегії (YES) "Майбутнє покоління всього". Попри загальну назву, учасники YES будуть дискутувати з дійсно актуального кола запитань: "Якими будуть завтрашні загрози суспільству, економіці та політиці? Які глобальні виклики чекають на нас? Яке майбутнє Сполучених Штатів, ЄС, НАТО, Російської Федерації? Як захистити демократію від маніпуляцій іззовні та як протидіяти дезінформації"...