Конкурс до Верховного Суду: бої без правил, перспектив та України
Насамперед нагадаю – згідно з останніми трендами влади, Верховний Суд більше не містить у своїй назві державу Україна.
Відповідно до прикінцевих і перехідних положень закону про судоустрій та статус суддів, Верховний Суд мав бути сформований протягом 6 місяців з дня набранні чинності цього закону – тобто з 30 вересня 2016 року. Отже, найпізніше 30-го березня 2017 року процес конкурсного відбору суддів до цієї вищої судової інстанції в системі судів загальної юрисдикції мав бути завершений.
Але не сталось. Судова реформа, що стала для нинішньої влади одним із провідних криголамів її так званих реформ, кульганула по повній – на обидві ноги. Хоча нині цю тему подають як таку собі неприємну, але не фатальну дрібничку. Типу не зважайте, люди. Ну, не вклались у передбачені законом терміни, той що. Буває. Знайдемо інші терміни. Мовляв, рухаємось далі переможним поступом до побудови піарно анонсованого справедливого правосуддя в Україні. Але у тому і справа, що сьогоднішній рух, – у зовсім протилежному напрямку до того, що піарила влада, "впарюючи" суспільству мантри про судову реформу. І ця "дрібничка" у вигляді порушення встановленого законом терміну формування Верховного Суду, насправді є лакмусовим папірцем процесів, які відбуваються у сучасній правовій, а не віртуальній PR- реальності.
Спробую просто, без зайвого юридичного навантаження, пояснити сутність цієї реальності.
"Шаріковський" конкурс
Питання просте – чи можна поетапно, планомірно вести процес а також отримати об'єктивний результат за умов відсутності чітко прописаних правил? З імпровізаціями по ходу справи і рефлексіями на конкретних конкурсантів та обставини, які виникають (знов-таки через відсутність правил гри)? Та ще й із забаганками отримати той результат, який для даних обставин планувати взагалі не до місця? В принципі, у наших реаліях таке можливо. Якщо, скажімо, "обирається" черговий Шаріков на посаду підвідділу зачистки комунгоспу. Ми ж маємо конкурс на посади суддів Верховного Суду. Тому "шаріковський" конкурсний механізм дає постійні збої. Отже, і недотримання термінів за таких умов є, як на мене, великою проблемою.
Але влада на ці дрібниці не зважає, бо вважає, що забембане тарифами, абонплатами тощо, українське суспільство це проковтне непоміченим.
За великим рахунком процес підбору суддів Верховного Суду розпочався в умовах, коли не було чітко формалізованого з правової точки зору порядку. Звичайно, закон визначав загальні засади, але чіткого порядку не встановив. Простою мовою говорячи, щоб кожен кандидат знав, як буде процедурно обиратись, як його і інших конкурсантів будуть оцінювати, як будуть визнаватись переможці... Тому усі, хто вважав за можливе брати участь цьому конкурсі, нагадували скоріше велоспринтерів, яким на початку змагань не сказали, яку відстань і за яким маршрутом вони повинні проїхати, де старт, а де фініш і які їм для цього потрібні велосипеди. Крутіть собі педалі, хлопці, – начебто сказали їм організатори забігу, – а ми по ходу дискваліфікуємо тих, у кого неправильний велосипед, поміркуємо, де зробити фініш, а може – зупинимо вас там, де нам заманеться і призначимо переможців, які нам сподобаються.
Так вони і стартували. Вдумайтесь – не де небудь, а на конкурсі до найвищої судової інстанції в країні. За логікою, вже повинні докульгати до фінішу, але де там... Правила заїзду до кінця невідомі і досі. Під час конкурсу вони змінювались, – бали, процедури, підходи... Неначе комунальні тарифи в ЖКХ. Це так, щоб усім було зрозуміло.
І з цих двох ознак – відсутності зрозумілої процедури і "завалу" термінів – можна зробити лише один висновок: конкурс до Верховного Суду є нелегітимним, невідкритим, непрозорим. А якщо додати сюди дискримінаційні вимоги щодо, наприклад, неоднаковості дипломів про науковий ступінь і те, що справжні вчені від науки так і не були допущені до іспитів, а деякі нардепи з туманним науковим минулим успішно гарцують далі, то геть непристойно виглядає. А якщо ще зрозуміти, що судді Верховного Суду обираються до суду, де ще й досі не визначені процесуальні повноваження, то взагалі виходить правова нікчемність.
З ніг на голову
Хто-небудь бачив процес будівництва багатоповерхової споруди, який розпочинався б із верхніх поверхів? Будівельник, який би придумав таку схему, отримав би, вірогідно, Шнобелівську премію. Нинішня влада може претендувати на таку нагороду в галузі реформи правосуддя. Бо "реформує" багаторівневу судову систему саме зверху вниз.
Не дивлячись на те, що судова система в Україні будується знизу, – тобто громадяни спочатку звертаються до першої інстанції і лише потім рішення оскаржуються до вищих інстанцій – судова реформа, навпаки, розпочалась чомусь із формування нового складу Верховного Суду. Нагадую – вищого судового органу в системі судів загальної юрисдикції, з яким громадяни – у нас же реформи для людей! – стикаються у останню чергу.
Головні ж проблеми щодо правосуддя зосереджені насправді в першій інстанції. І не лише з точки зору якості, а й з точки зору наповненості їхнього суддівського складу. Якого сьогодні бракує, як ніколи. Тобто саме тут, в низовій судовій ланці, громадяни України стикаються із неможливістю швидко та якісно отримати правосудне рішення.
І саме з цього, за логікою, треба було починати судову реформу.
Але... Влада зацікавлена у гарантованому "розумінні" її проблем судовою системою. Тому конкурс почався саме з Верховного Суду. Тут у першу чергу потрібні "свої" люди. Тому конкурсний відбір суддів почався саме тут і саме у такий спосіб – за відсутністю правил і порядку. Бо в таких умовах легше позбавлятись тих, в кого "не той велосипед" чи "тато не так підстриг". Отже, головне – у такий спосіб сформувати Верховний суд України, щоб там працювали ті, "хто треба".
Пасивність активістів
Цей конкурс проводиться таким чином, що закладаються підстави для визнання його результатів недійсними. І ситуацію не рятує навіть з помпою створена Громадська рада доброчесності, члени якої сумлінно копирсаються в деклараціях учасників конкурсу, але не звертають уваги на прояви дискримінації і маніпулювання під час конкурсу.
В такому разі це – співучасть у правовому шахрайстві та імітація процесу.
Табу на Право
Якість судової реформи можна оцінювати по зверненнях до Європейського суду з прав людини. А за минулий рік порівняно з попереднім їхня кількість зросла удвічі.
Про це знають провідні політики, як, власне і про все те, що написано вище. І при цьому "судова реформа" не є предметом жвавого обговорення та захисту в політикумі. Навіть в опозиційній його частині. На тему правосуддя неначе накладено табу. Так що – "договорняк"? Очевидно.
Хоча, як на мене, це дуже помилкове і небезпечне ставлення до розуміння "судової реформи" та категорії "права" в цілому. Бо те, у що перетворюють нині залишки правової системи, може виявитись бумерангом.
Ще Цицерон казав, що "правосуддя слід розглядати як отримання кожним свого".
Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.
