Замкнене коло парламентської неспроможності
Початок літа остаточно добив і без того конаючий організм українського парламенту. Депутати не змогли адаптуватись до важкої дійсності після місяця виснажливого відпочинку. Хвороба перейшла у конвульсивний стан. У середу спікер закрив ранкове засідання через відсутність "обранців". В четвер вони таки зібрались і влаштували хворобливу виставу. Із гарячковим голосуванням медичної реформи, проти якої виступив профільний парламентський комітет, блокуванням трибуни через кнопкодавство, істериками, рейвахом та у якості "десерту" – створенням чергового міжфракційного депутатського об'єднання "Парламентарі за мир"...
Мертві мертвих не лікують
Як на мене – потрібен консиліум і діагноз, бо пацієнт відверто помирає, демонструючи прискорення швидкості свого переходу у політичне потойбіччя. Хоча, якщо реально, тут вже не допоможе навіть інтенсивна реанімація. Це той унікальний випадок, коли і хірургія безсила. Парламент навіть не хворий. Він – практично мертвий.
Звичайно, не усі носії депутатських мандатів припускаються цієї жахливої думки та нагадують скоріше політичних зомбі. Ще вештаються по телеефірах. Ще анонсують "реформи". Ще шукають "зраду". Ще знаходять "перемоги". І утверджують публічно і кулуарно про те, що жодних виборів не буде. Може й так. Поки що.
Не дивлячись на це, правді треба дивитись у вічі – адекватність нардепів з провладного парламентського ядра впала до рівня їхнього рейтингу, до нуля, а то й нижче.
Чи можна, наприклад, вважати нормальним "стаханівське" голосування медичної реформи, проти якої виступив профільний комітет? При голосуванні "на межі" (227 голосів "за") і небажанні спікера навіть перевірити твердження про те, що "голосували" три картки депутатів, яких не було у залі? Без залучення до обговорення змісту "новацій" медичної спільноти і взагалі – без визнання того факту, що охорона здоров'я доведена до такого ж стану виживання, як і парламентаризм в Україні? Питання у тому, чи спроможні люди, які фактично вбили систему законодавчої влади, врятувати якусь іншу вбиту систему? Нехай це звучить жорстко і деякою мірою цинічно, але, вибачте – мертві мертвих не лікують. Це навіть нинішня в. о. міністра охорони здоров'я підтвердить.
Вже і такий "живчик", як Андрій Парубій, демонструє занепад життєвих сил. Вчора глава парламенту навіть натужно не зміг опуститись з владних небес і зустрітись з аграріями, які прийшли до Ради, щоб поговорити про земельну реформу. Мабуть, то була спікерська депресія. Залишається сподіватись, що продиктована вона щоденними спостереженнями за конвульсіями законодавчого органу. І що голова розуміє небезпеку своєї зустрічі із людьми з реального світу, які мають до влади такі запитання і в такій формі, від яких з спікерської голови може впасти німб головного парламентського реформатора.
Ще вчора здавалось, що цей німб до спікерської голови приклеєний епоксидною смолою, приварений аргоном та прикручений сталевими болтами. Пан Парубій, що нині спостерігає за парламентським колапсом, закриваючи пленарне засідання, яке навіть не починалось, ще до недавна виблискував "перемогами" на шляху парламентської реформи. Скажімо, Google видає на смислову пару "Парубій-парламентська реформа" аж 140 тисяч згадувань. Це вже не просто "говорили-балакали"... Колись японський драматург Кобо Абе сказав: "Цікаво, яка втома настає раніше – від балаканини чи від її слухання?"
Особливо подобається нинішньому спікеру, як і його попереднику – пану Гройсману, поняття "інституційна спроможність" (п'ять з половиною тисяч згадувань). Звучить красиво і виголошується із розумним виразом обличчя. Але суто за дідусем Фрейдом, – "спроможність" насправді виявилась повною неспроможністю.
Отакий діагноз. На жаль. При цьому історія хвороби все ж цікава і повчальна.
За двома "дорожніми картами"
Цьогорічну весну можна вважати рекордною у розрізі пустих балачок та переможних заяв про "парламентську реформу". Мабуть через те, що в очікуванні бодай елементарних дій, в Україну зачастив керівник місії Європарламенту з реформування Верховної Ради України Пет Кокс. Він був тут у квітні, був і у травні. Із вже знайомими розмовами про необхідність "ремонту парламентаризму" плине лише час. Бо упродовж вже двох років кожна зустріч – знову, як перша: європейці переконують в необхідності такого реформування, а представники української влади демонструють готовність говорити про це (бажано на виїзді). Під егідою парламентської реформи два останніх спікера – Гройсман і Парубій – регулярно мандрували із своєю свитою Європою, імітуючи бурхливу діяльність.
Пан Гройсман встиг презентувати "дорожню карту реформ українського парламенту" в Брюсселі. Але таємницю цієї "перемоги" він забрав з собою в уряд... А пан Парубій "спадщину" використовувати і не збирався: попри існування загадкової дорожньої карти Гройсмана, нинішній спікер запропонував власний проект змін до закону про регламент ВР. З якого стало зрозумілим, що сенс "реформи парламентаризму" він бачить лише у царині процедурних і дисциплінарних питань. У свій час його відповідний законопроект навіть не включили до порядку денного: депутатам не сподобався кулуарний характер підготовки проекту. Парубій правильно зрозумів натяк і влаштував обговорення із керівниками фракцій та представниками "партгоспактиву"... у Парижі! Предметом дискусії була якась чергова "дорожня карта".
Після виснажливих закордонних вояжів, у свій час актуальність теми очікувано скотилась на узбіччя політичного життя... Запам'яталася хіба що робоча зустріч панів Кокса і Парубія, присвячена депутатській етиці, влітку минулого року. В ході обговорення цього тонкого психологічного питання було зафіксовано перший прояв оригінальної спікерської логіки. Поринувши у теоретичні дослідження такого явища, як блокування парламентської трибуни, Андрій Парубій поділився з Петом Коксом власною філософією цієї форми парламентського життя. Згідно його теорії, коли сам Андрій Володимирович був опозиційним політиком і блокував трибуну, це було "боротьбою за саме існування держави". Нині ж блокування трибуни є явищем неправильним і "підставою говорити про зовсім іншу систему культури в українському парламенті"...
Від "маленьких кроків" до "окремих більшостей"
Тема "ремонту парламентаризму" знов актуалізувалась у квітні цього року. Європейські партнери прибули до Києва і стали задавати незручні запитання, – як там з виконанням "дорожніх карт"? Після Брюсселю і Парижу? Спікер і тут спромігся на декілька яскравих одкровень. Під час брифінгу з керівником місії Європарламенту з реформування Верховної Ради України Петом Коксом та головою комітету з закордонних справ Європарламенту Ельмаром Броком, Парубій поділився революційним спостереженням: "Верховна Рада – це дуже консервативний орган". А тому "реформувати" її краще "маленькими кроками".
Між іншим, таке філософське ставлення до так званої "реформи" у нашому випадку не є відхиленням від норми. Воно продиктоване тривалим самонавіюванням щодо власного майбутнього у владі. В уяві можновладців традиційно немає нічого більш стабільного, ніж власне становище. Цю маленьку психологічну ваду зрозумів навіть Ельмар Брок. Який вказав спікеру на хибність цього переконання і, відповідно, неконструктивну неквапливість у справі реформування системи парламентаризму. "Опозиція – це уряд завтрашнього дня, – сказав Брок, – ті, хто при владі сьогодні, напевно опиняться в опозиції завтра. Отже, в довготривалій перспективі обидві частини парламенту зацікавлені в його реформі". І додав, що європарламентарі вже два роки намагаються зрушити з місця реформування Верховної Ради, але "досі зробити це дуже важко".
Зрозуміло, Андрій Парубій має власну думку щодо крамольних речей на кшталт "опозиція – це уряд завтрашнього дня". До того ж і Кокс, і Брок постійно наївно повторювали слова "коаліція" і "більшість".
Тож прихильник "маленьких кроків" не утримався і заявив ще й про свою схильність до "окремих більшостей". Ще раз виголосивши мантру про те, що: "У мене, як у глави (парламенту – авт.) немає права збирати списки коаліції". Парубій похвалився Коксу і Броку своїм ноу-хау, заявивши, що "під кожне окреме рішення в Раді шукається окрема більшість".
Після такої сентенції хочеться порадити спікеру заглянути в Конституцію і пошукати там поняття "окремої більшості". Але, гадаю, пан Парубій чітко знає вимоги Основного Закону. Як і те, що після повернення парламентсько-президентської форми правління, ані його попередник Гройсман, ані він сам нічого не зробили, аби привести закон про регламент парламенту до вимог Конституції у частині формування коаліції депутатських фракцій, взаємостосунків з урядом тощо. І саме це дає можливість нині маніпулювати поняттями більшості або коаліції, не звітувати уряду тощо.
Знаючи, що парламент нині працює поза межами правового поля, що немає належно сформованої більшості (і це робить діяльність Ради антиконституційною), глава парламенту відверто знущається і з українського народу, і з європейських партнерів.
І ці люди реформуватимуть систему парламентаризму? Говоритимуть про "інституційну спроможність"? Це навіть не смішно. За три роки – немає закону про імпічмент, не ухвалено законів про тимчасові слідчі комісії, про опозицію тощо. Тут не про інституційну спроможність треба вести мову, а про інституційну кому (не плутати з розділовим мовним знаком). Вийти з якої вже не допоможуть навіть поодинокі спроби "реформаторства".
До прикладу, сьогодні спікер виніс на обговорення анонсований раніше законопроект N6256, згідно з яким у наступному парламентському скликанні буде не 27 комітетів, а лише 20. Із загадковою формулою їхнього "справедливого розподілу" якось розберемось пізніше, зараз цікавий сам запропонований принцип скорочення числа комітетів. На думку спікера, зникнути повинні ті, які не "співвідносяться" напряму з відповідними міністерствами у складі кабінету міністрів.
Цей підхід, який, відверто кажучи, віддає наївним примітивізмом, очікувано не знайшов підтримки в сесійній залі. Після шести (!) спроб проштовхнути проект на перше читання, Парубій вимушений був погодитись із поверненням документу на доопрацювання. Навіть при тому, що скорочення кількості комітетів торкнеться лише парламенту наступного скликання, багато хто помітив, що за дивним збігом обставин комітети, які "не співвідносяться" з міністерствами, сьогодні переважно належать опозиції. Наприклад, комітет із прав людини та нацменшин, який нині очолює представник "Батьківщини", не має прямого співвідношення з жодним міністерством. Це ж можна сказати про комітет регіональної політики та місцевого самоврядування. Але справа навіть не в тому, хто сьогодні керує цими комітетами. Бо взагалі то такого роду парламентські комітети є контролюючими. Тож їхнє скорочення (яке при нинішній конфігурації означало би позбавлення впливу саме опозиційних фракцій) означатиме звуження контролюючої функції парламенту. Тобто, можливо кількість парламентських комітетів і треба було б оптимізувати, але не у такий "лінійний" спосіб прямої прив'язки їх до міністерств, бо це тільки знизить рівень улюбленого спікером суто теоретичного поняття "інституційної спроможності". Та й не зайве знати, що саме парламент згідно і на підставі Конституції України визначає у вигляді законів України організацію, повноваження і порядок діяльності Кабміну, а не кабмінівські структури формують парламентські комітети та визначають їх кількість. Хвіст собакою не крутить. Все якраз навпаки і в природі, і в політиці.
Музей і театр абсурду: два в одному
На цьому тлі спікер нагадує шамана, який голосить про перемогу світла над темрявою. Найсвіжіший набір "реформаторських здобутків" пан Парубій видав під час нещодавньої Другої глобальної конференції відкритості органів законодавчої влади "Розбудова громадянської довіри через відкритість та залучення", яка відбулась у Києві у кінці травня. Знову був багатостраждальний пан Кокс із гуртом європейських партнерів. Знову говорили-балакали про "інституційну спроможність" та "відкритість"...
Але цього разу Парубій освіжив стару прокислу страву "перемог" кількома новаціями. Це був актуальний термін "антикорупційність", розповідь про електронну Погоджувальну раду та закупівлі через систему електронних закупівель ПРОЗОРРО. Аби остаточно вразити публіку, спікер повідомив про намір збільшити кількість екскурсій студентів і школярів до Верховної Ради, а також створити музей вітчизняного парламентаризму...
Щодо школярів, чесно кажучи, ініціатива сумнівна... Пожалів би чисті дитячі душі. Чи все ж новаторські віртуальні екскурсії до крісла Гройсмана спокою не дають, домінуючи над здоровим глуздом?
А от останній пункт можна безперечно вітати. З невеличкою ремаркою. Музей вже створено. Причому дуже креативний – в ньому іноді дають ще й вистави театру абсурду. Є споруда під куполом. Є статисти, що іноді приходять на роботу (коли треба) і мляво виконують ролі депутатів (коли дуже треба). Є спікер, який тужливо зазиває статистів до зали та ставить одне й теж на голосування десятками разів (коли треба). Або не ставить взагалі (коли дуже треба).
От візьмемо річний звіт уряду – кому він треба? Ні самому уряду, ні, виходить, парламенту. А те, що він Конституцією України та законодавством передбачений, то вибачайте – в нас тут вистава політичного гротеску, трагікомічний експромт реформаторського ексгібіціонізму... Тут діють інші правила.
Класний музей і театр теж. Професійних артистів можна не запрошувати.
Експонатів – рухомих і нерухомих – безліч.
Вистави – і сміх, і сльози.
Тільки парламентаризму, даруйте – немає.
Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.
