Суддям не варто забувати про свій законний інтерес – презумпцію компетентності та доброчесності
Схоже, нескінченні реформатори судової влади щиро вірять, що їм в руки вклали щит і меч рідної держави. Адже і ухвалювані закони, і практика їх застосування доволі часто визначаються миттєвими політичними потребами. Принцип верховенства права, визнаний Конституцією, на жаль, не діє. Або діє не за призначенням.
7 років невизначеності
Свого часу Європейська комісія "За демократію через право" (Венеційська комісія) у своїй доповіді вивела (п.16) аксіому верховенства права, яка полягає в тому, що усі, хто відповідальний за прийняття рішень, ставилися до будь-якої людини з повагою до гідності з дотриманням принципу рівності раціонально і відповідно до закону, а також щоб кожен мав можливість оскаржити незаконні рішення в незалежних и неупереджених судах за справедливою процедурою.
Саме незалежність судів та справедливість судової процедури бралася забезпечити кожна нова влада в Україні. Втім, конституційна реформа 2016 року упродовж усіх наступних років лише доводить неефективність цих спроб. Писали та говорили про це чимало. Але мабуть найбільш красномовними фактами сьогодні є очевидний дефіцит кадрів у суддівському корпусі, кримінальне переслідування за корупцію екс-Голови Верховного Суду (який пройшов усі перевірки на доброчесність та так званого оцінювання). І, звісно ж, відверте публічне знущання над суддями ліквідованого Верховного Суду України – суддями вищих спеціалізованих судів, яке тривало сім (sic!) років.
У цих політичних ігрищах брали участь політики, законодавці, члени суддівського врядування. А також окремі судді, які, ухвалюючи рішення іменем України, забували про свій особливий статус та гарантовану їм незалежність і дозволяли собі жонглювати нормами Конституції та законів.
Це дійсно втрачені роки як для держави, так і для самих судів. Адже замість конструктивної роботи у найвищому суді йшла боротьба. Цькування, зневіра, професійна бездіяльність, марні очікування справедливості, – усе це відчували ті, хто був покликаний здійснювати правосуддя на засадах верховенства права, забезпечувати той самий справедливий суд, а також повагу до прав і свобод людини.
Зрештою, 26 березня Конституційний Суд ухвалив Рішення N3-р (ІІ) /2024 про єдиний статус суддів в Україні. Тих суддів ліквідованих в ході реформ вищих спеціалізованих судів, що не були звільнені з посади чи повноваження яких не були припинені, визнали суддями системи судоустрою України. Вони здійснюють судочинство, тому за своїм юридичним статусом не відрізняються від інших суддів. Оспорюваний припис Закону "Про судоустрій і статус суддів" був визнаний таким, що звужує гарантії суддівської незалежності, відтак, суперечить Конституції України. Упевнена, що на черзі аналогічні за змістом рішення Європейського суду з прав людини.
Презумпція доброчесності
Сучасний етап судової реформи дійсно супроводжується лавиною законів, які зберігають тенденцію правової невизначеності у ключових моментах.
Для прикладу візьмемо питання суддівського оцінювання. З урахуванням положень Конституції, виключно законом мають визначатися зрозумілі і чіткі процедури для всіх залучених субʼєктів: і для кандидатів на посаду, і для Вищої кваліфікаційної комісії суддів, і для Вищої ради правосуддя, і для чинних суддів, у тому числі тих, хто має розглядати спори, повʼязані з оцінюванням.
Так, відповідно до п. 4 ст. 16-1 Розділу ХV (Перехідні положення) Конституції порядок та вичерпні підстави оскарження рішення про звільнення судді за результатами оцінювання встановлюється лише законом (тут йдеться про суддів, призначених на посаду строком на п'ять років або обраних суддею безстроково до набрання чинності конституційною судовою реформою 2016 року).
Але до грудня 2023 року ніякого закону у розвиток цієї конституційної норми ухвалено не було! Хіба що первинна редакція Прикінцевих та перехідних положень Закону "Про судоустрій і статус суддів" покладала функцію оцінювання на колегії ВККС (але ж перехідні положення апріорі обмежені конкретними термінами і колом осіб). Тож оцінювання на відповідність судді займаній посаді тодішній склад ВККС здійснював на підставі власних актів (що крім іншого також є порушенням ч. 2 ст. 19 Конституції) за процедурою іншого виду оцінювання, а саме – на здатність кандидата на посаду судді здійснювати правосуддя!
Через таку недбалість законодавця понад триста українських суддів опинилися за межами конституційного поля у невизначеній ситуації. Цим, звісно, скористалися чиновники, політики і так звані активісти від правосуддя, які завзято втілювали реформаторські кроки, фільтруючи суддівський корпус на свій смак.
Станом на тепер такий підхід замість зміцнення правосуддя прогнозовано призвів до дефіциту суддівських кадрів та зупинення здійснення правосуддя в окремих судах. Також (що не менш важливо) були порушені права та законні інтереси діючих суддів. Адже за презумпцією статтею 127 Конституції, усі без винятку судді, отримавши цей високий статус, є компетентними і доброчесними. І, якщо не доведено протилежного, їхня здатність бути суддею не підлягає повторний перевірці. Втім, якщо під час реформи 2016 року виходили із винуватості усіх і вся, то цей принцип мав би закладатися безпосередньо на рівні Конституції та законів. Але його, на щастя, немає.
Тож така презумпція є важливою складовою судової влади, оскільки вона покладається на певну довіру до суддів та їх професійних здібностей, а відтак і довіру до правосуддя.
Законний інтерес
Бо наявність у судді (в межах встановленої презумпції) компетентності та доброчесності є законним інтересом цього судді. Більше того, інтерес є також публічним. Йдеться про визначення професійної кваліфікації, здатність здійснювати правосуддя та забезпечувати справедливість судових рішень. І це беззаперечно (якщо, звісно, включати здоровий глузд, правову свідомість) підлягає судовому захисту. І, оскільки такі цінності дозволяють працювати саме в обраній професії, на суддівській посаді, спори щодо цього предмету, мають усі ознаки публічно-правового спору і належать до адміністративної юрисдикції.
Тим не менш, сьогодні спостерігаються спроби витиснути питання оскарження рішень про звільнення судді за результатами оцінювання у площину цивільного права – захисту честі і гідності. Такий підхід "реформаторів" зрозумілий: захист суб'єктивних цивільних прав здійснюється в цивільному, а не адміністративному судочинстві. Тож судитися у відстоюванні прав можна до нескінченності.
Небажання деяких адміністративних судів, зокрема і КАС ВС, розглядати ці спори не витримує жодної критики. Сьогодні вони посилаються на рішення Конституційного Суду від 01.12.2004 N18-рп/2004 у справі про орохонюваний законом інтерес. Але ж це рішення було прийняте ще до появи в Україні адміністративної юстиції, відтак, обмежувалося тлумаченням положень Цивільного та Господарського процесуальних кодексів. Утім, Кодекс адміністративного судочинства, що зʼявився у 2005 році, запровадив умовну презумпцію винуватості держави. Саме вона повинна доводити що права і законні інтереси скаржника не були порушені субʼєктом владних повноважень. А це підводить нас до думки, що спроби адміністративної юстиції (під хибним у своїй основі приводом) усунутися від вирішення проблеми можливих порушень з боку держави та її представників під час процедури доступу до посади судді руйнує справедливий суд у розумінні статті 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод.
Саме тому проблема є спорідненою до проблеми суддів ліквідованих вищих судів, яку нещодавно вирішив КС (та в осяжній перспективі розглядатиме ЄСПЛ). Адже вже інших діючих суддів, які мають не матеріальний, але професійний "законний інтерес", намагаються знову виділити в якусь окрему категорію.
Ця проблема стає особливо актуальною у зв'язку тим, що захист конституційних гарантій компетентності та доброчесності суддів є необхідним елементом забезпечення правової держави та зміцнення довіри громадян до судової влади.
Щоправда з однією ремаркою, якщо судова реформа не має на меті повністю змінити судовий корпус України.
І це мають розуміти всі українські судді.
А також те, що у кожного з них – своя черга.
Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.
