Що таке український радикалізм сьогодні?
Позачергова сесія, вочевидь, не відбудеться. Але успіх опозиції буде залежати не лише від роботи в парламенті.
Чому парламентська трибуна важлива?
Перше – це спосіб донесення до виборців альтернативних шляхів розвитку країни. І нехай ті законопроекти, які висуває опозиція, не мають шансів бути ухваленими за нинішньої парламентської більшості. Головне, що ця альтернатива буде, і вона означатиме, що, суспільство матиме стратегії, відмінні від того смислового глухого кута, який нині нав'язує влада.
Друге – це шанс для опозиції показати, що вона якісно інша від представників влади. Особисте голосування, відвідування засідань, прозорість у прибутках і видатках, відмова від пільг – ті критерії доброчесності, які дають депутатам унікальну можливість бути іншими від депутатів провладної більшості.
Для опозиції дуже важливо відновити довіру громадян, – ту довіру, яка зазнала нищівних втрат через відсутність реформ у 2005-10 роках та "тушок" в партійних списках. Принципова поведінка депутатів ВР – шанс показати, що опозиція нині інша і що, на відміну від влади, вона елементарно дотримується законів країни та має моральний стрижень.
Але, треба розуміти, що вирішальні політичні рішення нині ухвалюються поза парламентом.
Коли в суспільстві все добре, парламент, справді, виконує роль основного форуму узгодження інтересів між різними групами суспільства. Але, коли суспільство перебуває у кризі, роль рішення можуть ухвалюватись у інших центрах.
Для влади такими центрами впливу є АП, олігархічні угрупування та Сім'я, для опозиції – центром впливу має стати вулиця.
Саме у безпосередній мобілізації виборців і має полягати важлива складова діяльності опозиції. Після того, як влада перейшла всі рубікони і спалила всі мости, стає очевидним, що у 2015 році роль громадян буде не менш значимою, ніж діяльність ЦВК.
Відтак, аби перемогти, опозиція вже зараз зобов'язана створювати осередки безпосередньо у робітничих колективах, в середовищі незалежних профспілок, студентства, підприємців, будь-яких інших структурах, які можуть стати точками мобілізації громадян.
Ці мережі потрібно не просто створити, а працювати над ними щодня, тренуючи теорією і практикою щоденного захисту громадянських прав.
Проблемою всіх українських партій є відсутність системної роботи у міжвиборчий період. Одразу після закінчення виборів штаби розпускаються, і партійні структури переходять у режим standby.
Особливість нинішнього моменту полягає в тому, що, зважаючи на нинішню електоральну динаміку, для того, аби зробити вибір 2015 року чесним, опозиції вже зараз потрібно почати масову позапарламентську підготовку до виборів. 2004 рік був би неможливим без кампанії протестів 2000-2001 рр., і якби не було акції "Україна без Кучми", навряд чи була б можлива "помаранчева революція". Підготувати системну і ефективну кампанію по захисту результату президентських виборів неможливо за кілька місяців до виборів, підготовка такої кампанії може забрати кілька років.
Втім, для опозиції польова робота може виявитись набагато складнішою роботою, ніж відвідування сесій парламенту.
Це означає щоденну роботу без вихідних і без мандрівок "на острови" у міжсесійний період. Це означає постійне спілкування з виборцями, які роздратовані несправедливістю суспільства, які зневірені у всіх і у всьому, і які завжди говоритимуть це будь-яким обранцям, які потраплять на їхні очі. Це означає терпляче і мужнє пояснення виборцям їхньої ролі в суспільстві, а, особливо, тим виборцям, які мало користуються інтернетом, але без масової участі яких успішний 2015 рік буде неможливий.
Надзавдання будь-якої позапарламентської партії – це потрапити в парламент. Надзавдання будь-якої української парламентської партії – не втратити зв'язок з тими, хто завжди поза парламентом – виборцями.
Якщо вважати, що найбільш послідовних противників будь-якого режиму називають радикалами, то можемо точно стверджувати, що нинішній український радикалізм має бути не в тому, щоби обізвати когось не тим етнословом, навіть не в тому, щоби набити морду бридкому політичному супротивнику. І не лише в тому, щоби просто ходити на роботу та голосувати особисто. І, на жаль, не лише в тому, аби пропонувати країні інноваційні реформаторські закони. А в тому, щоби щодня стверджувати свою правоту перед громадянами та конвертувати цю правоту у дієві самоорганізовані структури.
Чи зможе це зробити нинішній опозиційний тріумвірат – відкрите питання. Але якщо не зможе, його рано чи пізно замінять інші опозиційні сили. Дієвіші.
