Україна помре без російської книги... або ні:)
"Украине предрекли смерть без книг на русском языке". Десь з такими заголовками вийшли учора числені російські медіа, починаючи від одної з найбільших інформаційних агенцій – РІА "Новости". Що ж, не вперше. Але зазвичай в таких випадках ті, хто глянув далі за заголовок, дізнавалися, що так сказав штатний пропагандист – умовний Володимир Соловйов, чи ще якийсь Юрій Лоза.
Цього разу ні. Цього разу посилання йде на інтерв'ю сайту "Весті.юа" українського книговидавця Олени Лазуткіної. Хотілося зацитувати конкретний пасаж звідти, але виявилося, що цитувати доведеться мало не усе інтерв'ю. Тож для охочих дослідників просто залишу посилання на саме інтерв'ю та авторську підводку до нього у Фейсбук, а сам зупинюся на конкретних тезах.
Олена пише, що як видавець принципово видає саме російськомовні книги, задовільняючи потреби "міст-мільйонників". Що українське видавництво безперспективне, бо через велику вартість прав на видання (в інтерв'ю звучить цифра у 50 тисяч доларів) українські видавці такого собі дозволити не можуть, а от російські – можуть. Що українські видання низькоякісні, і що "заборона російської книги" збагатила контрабандистів та місцевих "метрів", що закидали ринок неякісною продукцією.
Що ж, людина наче має право на власну думку. Людина має право видавати книги російською мовою, людина має право критикувати державну політику – в цьому проблеми нема. У нас вільне суспільство.
Але обманювати читача має бути якось незручно навіть в найвільнішому. А в інтерв'ю пані Лазуткіної багато напівправди, або просто неправди, явно розрахованої на читача, який зовсім не в темі. Або останнього разу був в темі році так в 2007-му.
Ціна прав у 50 тисяч доларів актуальна для найдорожчих книг світу – це рекорди. Зазвичай вона становить до 3 тисяч. Ну, уявімо 5 тисяч – це якщо щось ексклюзивне. З таким же успіхом можна казати, що пити вино дуже дорого, бо пляшка стоїть півмільйона доларів – прецеденти таких продажів були. Отже, аргумент "права задорогі, аж півсотні тисяч!" – просто неправда. З вуст людини, яка лише вчора почула про книжковий ринок, таке ще можна списати на помилку, але перед нами наче видавець.
Твердження "українські книги одноразові" – себто, книги, видані в Україні українською, мають низку якість власне матеріалу, папіру, палітурок – це просто фантастична брехня. У цьому можна переконатися, просто завітавши в будь-яку книжкову крамницю. Якісної різниці між українськими та російськими (тим більш – між україномовними та російськомовними) книгами просто немає.
Твердження, про те, що які книги будуть в державній бібліотеці, вирішує "дядя в міністерстві" – неправдиве (насправді – експертна рада Українського інституту книги). Твердження про те, що в Україні "запретили русскую книгу" – неправдиве (накладено санкції на окремі тиражі та видавництва, що працюють в пропаганді держави-агресора).
В сукупності інтерв'ю виданню, що і так відоме відпрацюванням проросійських наративів, та підводка, що пані видавець лишила до неї на особистій сторінці – тут просто джекпот. Навіть якщо абстрагуватися від фактично неправдивих суджень, оціночні – увесь "Урочистий набір":
- публіка великих міст має попит на російську, а не українську, книгу,
- Україна не виживе без російської допомоги. Або виживе, але вкрай "отупіє",
- українське книговидання економічно безперспективне,
- українські книги низькоякісні,
- в Україні відбувається "насильницька українізація", що призводить до падіння інтелектуального рівня...
-...зокрема, тому, що втрата російської класики – непоправна втрата для українського культурного середовища.
Вишенька на торті – традиційна для російських вкидів обов'язкова згадка ЛГБТ-теми. В тексті згадано потрапляння в українські бібліотеки книжки "Принцеса плюс принцеса".
Зазвичай я вважав би таке за моветон, але сукупність ознак вкиду разом із деякими дивними моментами – наприклад, вкрай... альтернативною грамотністю "професійної книговидавниці" навіть у російськомовних текстах в соцмережі, змусив придивитися не тільки до самих тез, а й до того, хто їх озвучує. Короткий пошук інформації щодо пані Лазуткіної (якщо чесно, людей, які її знають, навіть серед дотичних до українського книговидання виявилося відносно небагато) виявив цікаві подробиці. Народилася в РРФСР. У 2014 році засуджена за шахрайство. Судячи з резюме на Work.ua, власниця видавництва, якій, за її ж словами в інтерв'ю, отримує по 500 доларів за прочитану книгу, ще півроку тому шукала роботу PR-консультанта за 27 тисяч гривень на місяць. І так, це далеко не перший її випад проти "насильницької українізації" та просування відповідних тез в відповідній компанії. От, наприклад, допис від березня 2019 року, за яким можна оцінити як рівень заглиблення в тему, так і рівень володіння стилістикою російської мови.
"ПОЗДРАВЛЯЮ ВСЕХ СВОИХ ПИСАТЕЛЕЙ И РУССКОЯЗЫЧНЫХ АВТОРОВ С ИДИОТИЧНОСТЬЮ СИСТЕМЫ
Только моего нового писателя Svetlana Kryukova начали гнобить за то, что мы издали книгу об украинской политике на русском языке, така те цифры, которые были моими аргументами еще неделю назад, отныне вырастут в разы.
Дорогие русскоязычные украинцы, поздравляю, теперь нас еще ограничивают интеллектуальной пищей, переводимой в соседней стране. Поскольку никто не разбирался в том, ЧТО издается, а просто запретили 11 огромнейших издательств мира, у нас с вами не будет международных новинок еще пару месяцев предвыборной кампании.
Многим журналистам не понравился мой совет, что для успешности первой же художественной книги следует издавать ее на русском языке. Ребят, если первые ограничения вдохнули новую жизнь в украинское пиратство и подпольную торговлю на рынках, то ныне мои авторы будут востребованы в разы более, так как Мозгу многих питаться таки нужно. Конечно, я явно говорю не о политиках, принимающих столь нелогичные решения.
Любому книжнику понятно, что это временная мера и абсолютно политизованное решение, так что, если ты любишь читать много, запасись книгами на пару месяцев вперед.
А, моим любимым Писателям вместе с собой, и всем лидерам мнений, желаю брать мудростью и идейностью подхода, а не вестись на провокации не совсем умных людей. "
Скандали щодо українських видавництв і їхніх контактів із росіянами відбуваються більш-менш регулярно. Але здебільшого вони стосуються сумнівних бізнес-рішень та випадкового співробітництва з різнобарвними упирями. Тут же маємо конкретний випадок відвертої та свідомої дезінформації та просування проросійських наративів.
Можливо, це саме та межа, яку не варто дозволяти переходити без суспільної реакції.
