Про освіту
Перейдемо до Харкова.
У цьому місті живе дивовижний художник – Гамлет. Декілька років тому він зробив перфоманс на ГогольФесті – добу простояв на табуреті.
До мене навіть ввечері підійшов охоронець і запитав: "Слухай, а що це в тебе там за дивак стоїть?". Довелось пояснювати, що це – художник і не треба його чіпати.
Гамлет робить дуже цікаві художні проекти, малює у Харкові провокативні графіті. У 2013 році він був одним із митців, хто представляв Україну на Венеціанському бієнале. Для Харкова та України це – знакова фігура.
Видатною фігурою для Харкова також є один із найкрутіших режисерів світу Андрій Жолдак.
У 2002 році йому запропонували очолити театр ім. Т. Шевченка ("Березіль") у Харкові. За два роки Андрій зробив так, що про харківський драматичний театр знали не лише в Україні, але й закордоном. "Березіль" почали запрошувати на топові фестивалі світу. Через деякий час Андрія "попросили піти", звісно ж.
У нас так часто буває, на жаль. Проте досягнення цієї людини для України важко переоцінити. І хоча зараз він працює закордоном, це – видатний українець. Ось точно.
Ще один видатний українець жив "із іншого боку" країни – на Закарпатті. Це – Аттіла Віднянський, який колись очолював угорський драматичний театр у Берегово. У той час цей театр був одним із найяскравіших в Україні.
Зараз Віднянський – головна театральна фігура в Угорщині. Він – художній керівник Національного театру в Будапешті – єдиного національного театру Угорщини. І третина акторів там – українці.
Ця видатна людина – частина України у світовому культурному просторі.
В Одесі живе один із найвідоміших художників України Олександр Ройтбурд.
Зараз він керує Одеським художнім музеєм. Взятись за це виявилось ризикованою справою. Скільки ж бруду на нього вилили. Але це його завзяття ("Я зможу!") – це щось неймовірне.
Давай, Сашко! Бо якщо ти зможеш дати ковток свіжого повітря цьому музею – це буде дуже круто! Аби не було так, що діти, ще не зайшовши до музею, вже забули, що вони там бачили.
Зараз в Україні обговорюють дуже серйозну проблему: багато молоді виїжджає закордон. І один із аргументів: "Ми хочемо, щоб наші діти отримали якісну освіту".
Моїй доньці скоро виповниться 11 років. Вона вчиться в одній із найкращих державних шкіл Києва. І я бачу, які жахливі проблеми у нас із освітою. Як зі шкільною, так і з вищою.
Проблема шкільної освіти полягає у тому, що навіть молоді вчителі все рівно відтворюють радянську систему освіти. Дитина повинна завчити знання, зазубрити.
Хоча, частенько, знання самих вчителів теж не дуже якісні. Адже у вчителів, через об'єктиві та суб'єктивні причини, немає ні часу, ні бажання займатись самоосвітою.
Енциклопедичні знання – у твоєму телефоні. Ти у будь-який час можеш отримати довідкову інформацію.
Треба навчити дітей, як її аналізувати та використовувати.
Треба навчити дітей мислити.
Треба навчити вчитись, а не просто повторювати написане у підручниках.
Більшість уроків у школах просто нецікаві. Окей, у Радянському Союзі у тебе не було вибору – ти "повинен". Зараз аргумент "ти повинен" працює, у кращому випадку, років до 12. У 13 років дитина вже може спитати: "Навіщо? Що мені це дає?".
Катастрофічно бракує хоча б одного адекватного освітнього сайту з української мови. Доступного, легкого, з хорошою архітектурою та, головне, цікавого для дітей різного віку.
Є багато іншомовних зразків як це може виглядати та як це можна зробити. Але в Україні цього, чомусь, досі немає. Всі кажуть: "Має бути мова!". Де "мова"? Звідки нам її брати?
Уроки англійської мови у наших школах, насправді, не мають нічого спільного з англійською мовою. Тому що самі вчителі її не знають. У них неправильна вимова, вони не вміють думати англійською.
Але ж зараз світ відкритий, є повно освітніх програм. Треба зробити так, щоб діти справді вчили мову, а не понуро повторювали "часи". Вони мають розуміти розмовну мову. Вони мають вміти читати літературу англійською мовою.
Що стосується історії України – це ще більша катастрофа. Для того, аби зробити проект, присвячений українській історії, ти маєш перекопати безліч джерел. Немає ресурсу, куди я міг би зайти та знайти всю необхідну мені інформацію. Ну, зробіть ж це!
Це може бути навіть завдання для студентів Могилянки, для студентів Шевченка. Нехай розробляють, нехай створюють – це ж круто, цікаво! Це може бути навіть дещо бешкетно, дещо провокативно. Друзі, будь ласка, зробіть! Дуже треба, дуже.
Потім виникають проблеми з вищою освітою. Коли я зустрічаюсь з українськими студентами, я розумію, що у них величезні прогалини у світоглядному ландшафті. Про існування деяких речей вони навіть не підозрюють.
Важливим ж є також розуміння культури. Якщо ти вивчатимеш лише філософію, не розуміючи культурного та гуманітарного контексту, твоя філософія не працюватиме. Ти не розумітимеш, до чого це все.
Вчитись зараз ще можна в Українському Католицькому Університеті у Львові. Але це тому, що УКУ – приватний виш. Від державних "метрів" – КПІ, Могилянки, Шевченка – майже нічого не залишилось.
Могилянка мала потужний міф та зухвальство В'ячеслава Брюховецького – це все "злили" за 10 років, після того, як закрили центр сучасного мистецтва Сороса. А це було культовим місцем для Києва. Цей простір був потрібен для розвитку свідомості у столиці.
Якщо наші викладачі та ректори себе не переосмислять, діти все частіше казатимуть: "Я не хочу витрачати 6 років свого життя ось на "це все". Мені шкода. Це ж мій дивовижний час". І це до добра не доведе.
Вчитель – це покликання. Багато хто вступає до педагогічних вишів, бо "так вийшло". І в цих університетах "позавчорашні" викладачі годують тебе своїми "позавчорашніми" знаннями. А ти потім – дітей.
Але потрібно цікавитись дітьми, включатись у їх історію. Бути вчителем не у радянському розумінні, а, можливо, у східному.
І якщо ви не почнете творити разом із дітьми – у вас немає майбутнього. Ви будете нещасними, пригніченими і вас ніхто не буде любити.
Щоб вчителів любили, вони самі мають любити. А "любити" – це "включатись". З вами дитина часто проводить більше часу, ніж з батьками.
Від вас залежить, яким буде обличчя України. Я не маю на увазі, що потрібно сприймати цю відповідальність як тягар. Насправді, це – цікаво.
Насправді, ви – творці людини. І треба підходити до цієї справи як творець.
Давайте, друзі! Інакше згаєте свій час і всі розумні діти від вас втечуть. А дуже б не хотілось, щоб так вийшло.
Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.
