Про любов та смерть
Продовжимо нашу тему.
Полтава – серце України. Але коли приїздиш до цього міста, у тебе виникає враження "колишньої величі". Проте важливо підтримувати цей статус міста і у наш час.
У Полтаві живе бізнесмен та філантроп Тарас Гунченко. Він є власником арт-галереї та сучасного центру освіти "JUMP". У цьому просторі митці створюють художні проекти, які розпалюють цікавість українців до сучасного мистецтва.
Тарас розуміє, що для свого міста потрібно створювати простір смислів. І щоб це місце було доступним для мешканців Полтави. Це – дуже цінно.
Колись у цій галереї я читав лекцію. І я бачив, що для тих людей, які прийшли того дня, такі події є справді цікавими та важливими. Я бачив, що це важливо і для самого Тараса та його команди. А це – головне. Бо тоді з'являється діалог про щось справжнє.
Ось такі пасіонарії-ентузіасти як Тарас є дуже цінними для кожного міста. Я пишаюсь, що знайомий із цією людиною.
У Києві живе дивовижна дівчина – Мирослава Которович. Вона – донька видатного музиканта Богодара Которовича. І вона гідно продовжує справу свого батька. Мирослава – професійна скрипалька, чудова музикантка. Ця дівчина робить дуже круті музичні проекти – справді цікаві та творчі.
Мирослава викладає у Національній музичній академії України ім. П.І. Чайковського. Разом із батьком вона організувала цикл студентських зустрічей та концертів "Violino solo". А зараз разом зі своїми студентами вона грає сучасні та класичні музичні твори у ансамблі "АРТЕХАТТА". Таким чином відбувається творча синергія та взаєморозвиток. І це – неймовірно.
Також у Києві живе одна з найкращих драматургів та сценаристів України Наталія Ворожбит.
Наталія робить дивовижні проекти. До прикладу, вона заснувала "Театр Переселенця", у якому мешканці Донбасу, які поїхали звідти після окупації, розповідають реальні історії свого життя.
Родзинкою проекту стали тексти дітей-переселенців, над якими працювали професійні режисери та зіркові актори. Із цього вийшли чудові п'єси та вистави. І коли ці діти з розбитих війною сіл раптом приїхали у Київ, вони побачили свої маленькі п'єси на "великій сцені". І це – дуже важливо як для дітей, так і для нас.
Дивовижна, талановита, сильна, красива жінка. Я дуже радий, що ми знайомі, і що багато її проектів починались у "Даху". Це – дуже круто.
Мені здається, що всім цим людям інколи дуже не вистачає підтримки. Щоб хтось просто сказав: "Дякую! Ти – молодець!". Адже тоді можна легше пережити усі негаразди у житті.
У мене інколи виникає враження, що цьому світу дуже бракує любові. Люди весь час кудись біжать, якось "виживають"... І виникає питання: "А жити коли?". Адже можна не дочекатись тієї миті, коли, власне, й відбувається наше життя. І через це нехтування моментом, у якому ми живемо, ми не цінуємо навіть найближчих нам людей, не згадуючи вже про решту.
Чому ми такі безжальні до довколишнього світу? Чому хвиля ненависті та недбальства переповнює наш медіапростір і звичайне спілкування між людьми?
У мене є мрія, щоб кожен, хто це прочитає, хоча б декілька разів на день посміхався іншій людині. Щоб кожен подивився на свого ближнього (маму, дружину, чоловіка, дитину) і раптом побачив ту людину, якою він/вона є зараз.
Чому ми не бачимо цього моменту? Тому що ми живемо, як безсмертні. Кожен думає: "Я, звісно, помру. Але не зараз". Тому люди просто "вбивають час", хоча це – єдиний безумовний божий дар. І ми не цінуємо мить, яка відбувається зараз. Ми відтерміновуємо наші справи, зустрічі з близькими. І, як писав KLIM, за цим незначним відстроченням – "величезне ніколи".
Ми відкладаємо "на потім" – на нереалізоване життя. І це, насправді, гірко. Бо, як би це не було смішно, варто пам'ятати, що смерть – завжди поруч. І ти у будь-який час можеш її зустріти. Тому будь спраглим до свого життя.
Інше питання – любов. Німецький філософ Еріх Фромм у свій час дуже влучно підмітив, що любов вимагає праці. Ти повинен бачити близьку тобі людину щодня по-новому. Не звикати до неї.
Це не так просто. Інколи потрібно змусити себе побачити іншого. Щоб навчитись цьому, першочергово, потрібно попрацювати над собою.
Ти можеш продовжувати помічати лише "погане". Це легший та доступніший шлях: потрапити під вплив негативу, відповісти на агресію агресією. Але діалог "сам дурень" – він ж ні до чого путнього не доведе. Окрім того, що "обидва дурні".
Мова не про пацифізм. Звісно, деякі свої принципи треба вміти відстоювати. Але не агресивно.
Можна виправдовувати свої погані вчинки (підлість, зраду) тим, що, мовляв, "усі так роблять". Трапляється, що людина хоче позитивних змін, але їй кажуть: "Ти що тут, найрозумніший? Тобі що, найбільше треба?". І ось тут важливо вистояти та не зламатись. Не боятись відповісти: "Так, мені найбільше треба". Лише це дає тобі можливість та право на зухвальство.
Загальновідомою є цитата Серафима Саровського: "Врятуйся сам і тисячі довкола тебе також врятуються". Я точно знаю, що це працює. Я бачу це в "Даху". Буквально за місяць-другий молоді актори перетворюються у красивих людей, персон. І коли ти дивишся на них на сцені, розумієш: "Ось – людина. Смілива, глибока. Яка не боїться дивитись всередину себе. Яка не боїться відкритись світові".
Не варто намагатись бути "як всі" у суспільстві, де всі лише тим і займаються, що поливають одне одного брудом. Можливо, варто відійти трішки вбік і побудувати свій маленький храм? Можливо, саме у цьому й полягає твоє призначення: "храм довкола тебе"? Але тоді ти повинен тримати і храм всередині себе: порядність, повагу, любов до іншої людини.
"Я не вмію любити" – це "індульгування". Виправдання того, що ти не готовий докласти зусиль. Спитай себе: "Чи можу я співчувати?". Я не вірю, що існують люди, які не можуть співчувати. Сумніви виникають, коли ти бачиш, що людина просто дарма витрачає свій час, своє життя. І ти можеш своїм активним співчуттям, діями (не жалістю) змінювати картину світу.
Бо все це – прості речі: поговорити з офіціантом у кафе, чи посміхнутись продавчині в магазині. Ти даруєш свій хороший настрій іншій людині, і вона також відкривається. Ви обмінюєтесь дрібкою тепла, якого так бракує нам у житті. І ця, здавалося б, елементарна річ дає людям усвідомлення поняття "поваги". Бо любов без поваги – неможлива. Це ж не пристрасть.
Вся ненависть – через наші страхи. Стань прозорим для ненависті, приймай світ та шукай близьких собі за духом людей. Але тих, кого зустрінеш, бережи. Бережи той момент близькості, ніжності та трепету. Не бійся сказати: "Я люблю".
Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.
