Про ''таргани'' в головах й те, що має значення
Спочатку про позитив. Дуже гарно – про економічні свободи й добробут. "Холодильник" й "шлунок" також є частиною національної ідеї. Бо лише заможні люди можуть бути справжніми громадянами, й не продавати свій голос за гречку. Й не вимахувати впродовж багатьох годин партійними прапорами за обіцяний гонорар. Без багатих громадян неможливе існування сучасної країни. Вони просто будуть виїжджати геть.
Добре, що Володимир Зеленський згадав багатьох українців. Й Сергія Корольова, який в анкеті власноруч писав "українець" (тоді ще була графа "національність"). Й Олега Антонова, для якого Україна стала Батьківщиною. Не віддавати й не знецінювати частину своєї історії – це важливо.
Стосовно того, що "не має значення". Хочу нагадати, що Донецьк був чудовим містом. Із заасфальтованими вулицями й гарним освітленням. Ті, хто туди прийшли із зброєю з далеких бурятських селищ, реально потрапили в Європу. Красиве таке європейське місто. Було. Але – з площею Лєніна й однойменним пам'ятником тому ж вождю російського пролетаріату. В самісінькому центрі європейського міста. Ніби пам'ятник чумі. Таке собі шизофренічне роздвоєння свідомості. Зустрічі закоханих, з поцілунками, за якими пильно спостерігав "великий Лєнін". Він був скрізь, він стежив за закоханими з центральної площі. В його присутності зростали нові покоління молодих людей вже за часів незалежної України. Несли квіти молодята. Ймовірно, цей лєнін – сталін, й всілякі постишеви-якіри-петровські в головах багатьох людей, як елемент спільної, цементуючої культури, також сприяли появі тих самих озброєних чужинців з далеких удмурдських селищ. Які вперше в житті потрапили в гарне, заасфальтоване й освітлене європейське місто. З каналізацією й водогоном. Але, побачивши в центрі українського міста пам'ятник своєму улюбленому Лєніну, бурятські танкісти заспокоїлись. Вони вдома. Лєнін в Донецьку – це не лише брила каміння. Це справжній троянський кінь. І справа тут не в заасфальтованих й освітлених вулицях. Між іншим, лише в якихось 60-ти кілометрах від кам'яної постаті ватажка більшовицького повстання в Пітері, в іншому українському містечку – Добропіллі люди, не вражені вірусом лєніна-сталіна-путіна, не впустили у своє місто банди "днр". Й знесли цей атавізм радянської архітектури. Цікаво, чи існує зв'язок між подіями у Донецьку й Добропіллі? Чому так по-різному склалися долі цих міст? Небайдужі мешканці Добропілля, яким "не пофіг", пообіцяли просто розстрілювати бандформування "ли-ди-ни-ри" при першому ж їх наближенні. "днрівці" та їхні московські куратори засцяли заходити у таке буйне місто. Яке вже жило без лєніна в голові. Чи вам невідомий цей факт?
Київський приклад "співіснування" пам'ятника Лєніну на бульварі Шевченка (ні, ну як вам таке – пам'ятник Лєніну на бульварі Шевченка? Хіба це не знущання над українцями?) ні до чого хорошого не призвів. Таке поєднання було ознакою політичної шизофренії, в якій країна існувала багато десятиліть. Коли стрілка компасу в головах крутиться по колу й рух вперед є неможливим. Бо просто відсутній напрямок цього руху. Ми для всіх хотіли бути хорошими й толерантними. Щоб нікого не образити. Навіть тих потвор, які мільйонами вбивали українців голодом й сталінськими репресіями. І як би ці рептилії з медведчуківського "ящика" не розповідали про зменшення чисельності населення за часів вже незалежної України, хочеться аби маніпульовані ними співгромадяни, у яких стрілка компасу обертається по колу, не плутали хрєн з пальцем. Не порівнювали тих, хто виїхав на заробітки і навіть звідти, з-за кордону, підтримує Україну, з тими, кого ще живими, щоб двічі не возити, вкидали в ями й закопували землею. Невже ми хочемо, щоб під пам'ятниками цим потворам призначали побачення закохані, а в головах людей тривав весь цей маразм? Й інфікувалися цим вірусом наступні покоління, які імперії не бачили в очі, але мовою символів ми їм повідомлятимемо, що там було добре? Щось не дуже романтична картина вимальовується.
Ми весь час були країною розідраної навпіл свідомості – частина як могла, йшла в Європу (навіть виїжджаючи туди на заробітки), а частина зустрічала й зустрічає Новий рік під бій курантів. Наша "різновекторність" означала лише одне: зупинку в просторі й часі й перетворення на територію, яка виглядає легкою здобиччю для агресії та захоплення. Поляки, словаки, чехи й інші наші сусіди не вважали, що все, що не пов'язано із заасфальтованими й освітленими вулицями, не має значення. Й не толерували роздвоєння свідомості нещасних співгромадян під пам'ятниками окупантам й мародерам. Тобто, не сприяли політичній шизофренії. Вони (і влада, й опозиція) чітко знали, куди йдуть і що для цього треба робити. Між іншим, можете подивитись, чого вони досягли. У поляків, чехів, угорців, словаків, литовців, латвійців, естонців (вибачте, якщо когось не назвав) – чудові асфальтовані дороги й освітлені міста.
Дозвольте наведу зрозумілий приклад. У вас є дві руки – права й ліва. Уявімо, що це добробут та культура. Вони обидві для вас цінні й потрібні. Ви ж не ставите питання, яка з них цінніша й від якої ви можете відмовитись? Якщо ви нормальна людина – не віддасте жодної. Ставити собі подібну дилему не можна в принципі. Це дурість. Чомусь згадав Черчіля, який в критичний момент для існування Британії, коли всі ці довбані лєніністи – сталіністи (горіти їм в пеклі, разом з їхніми пам'ятниками) цілувалися в ясна з Гітлером, а Британія самотужки вела війну, запитав у себе й своїх співгромадян: "А за що ж ми тоді воюємо?". Й відповів: "Ми воюємо за наші цінності й свою культуру". Бо без цього все інше втрачає сенс.
І я ще думаю про президента Зеленського. Він же молода людина. З покоління, яке вже значно менше страждає від старорежимних тарганів в голові. Він буває на фронті. У своєму ролику Зеленський приділив увагу нашим солдатам на передовій. І це добре. Головнокомандувач має показувати свою підтримку армії, яка веде бій. Себто, він не міг не помітити, що багато міфів, які намагаються закинути у нашу свідомість, і які, нібито, нас роз'єднують, спростовано життям. Наприклад: там, де йде війна (й не лише там), мовного питання не існує. У бій за Україну пішли україномовні й російськомовні українці. Це факт, який став неабиякою несподіванкою для Путіна. Й змусив його сідати за стіл переговорів у Нормандській четвірці. Й приїхати в Париж.
Так, ми всі радіємо нашим первісткам. Й ми фанатіємо, зриваючи голос, від нашої збірної. Але хочемо, щоб наші первістки, й всі наші наступні діти жили в нормальній країні. Й пам'ятаємо, що Венесуела також непогано грає у футбол. Людина – багатовимірна істота, й вона потребує багатьох складових для повноцінного життя.
Який підсумок? У бажанні об'єднати й зміцнити власний електорат (поки-що це не схоже на спробу об'єднати країну. Бо навряд чи знайдеться достатня кількість людей, готових поріднитися із справжніми людожерами та їхніми історичними привидами), не варто робити спроби роз'єднати українців й прищепити їм вірус пофігізму. Мовляв, пофіг, які пам'ятники, які вулиці. Ми ж знаємо, до чого це, зрештою, призводить.
Й пам'ятайте правило правої й лівої руки: вони нам потрібні обидві. Ми не повинні робити якийсь неприродний вибір.
Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.