Divide et impera, або хто кого годує в Україні
У річницю перебування нової президентської команди при владі знову актуалізується теза, з якою вона йшла до влади. А теза дуже проста і розрахована на миттєву відрухові реакцію – при виборчій урні, звичайно. Отже теза – ми вас годуємо. Вона має різні модифікації. Як от – ми створюємо більшу частину національного продукту. Або ж – ми найбільше сплачуємо у бюджет. Ви дотаційні регіони. І т.д.
Звичайно, така риторика мала на меті тільки вибори. Тоді голоси ще відносно ретельно рахувалися. Правда не у всіх регіонах.
Таку риторику винайшли не в Україні. Вона завжди застосовується, коли потрібно мобілізувати виборців свого регіону чи суспільної верстви.
Саме цю риторику застосовували більшовики наприкінці існування агонізуючої Російської імперії. В їхньому виконанні вона звучала так – це ми. пролетаріат, створюємо всі матеріальні блага. Роль тогочасної буржуазії до уваги не бралася. Мета – прийти до влади. І прийшли. А після цього вибори стали нецікавими, а тому нівельованими. І створювач всіх матеріальних благ – пролетаріат та його "союзник" незаможне селянство – отримали по повній програмі – з ГУЛАГу починаючи і крутим "ростом добробуту" та Голодомором закінчуючи.
Цю ж риторику застосовують і тоді, коли потрібно розірвати країну. як от сьогодні у Судані. Звичайно, при цьому приводом є те, що північний Судан переважно мусульманський, а південний – християнський. Та реальною причиною є те, що у південному Судані не так давно виявили чималі поклади нафти. І ними хтось, і відомо, хто цей "хтось", неодмінно хоче оволодіти. Тому такою сильною є підтримка південного Судану. при цьому я поминаю безсумнівно дикі форми придушення цього сепаратистського руху з боку центральної влади. Не про те мова. Обидві сторони протистояння далекі від конвенцій щодо ведення військових дій. В контексті цієї статті важлива причина. А вона зовсім не ідеологічного характеру, а економічного.
Подібний випадок стався навіть у такій цивілізованій країні, як Канада. Як тільки у одній з провінцій появилися чималі перспективи на значні поклади нафти, то одразу в ній, о диво, появилися тверді федералістські і ледь не сепаратистські тенденції. А причина проста – насправді це було питання, а хто ж скористає з цих покладів вуглеводів. Але іронія долі розпорядилася у той спосіб, що ці прогнози не справдилися у об'ємах, на які сподівалися. І сепаратистські тенденції зійшли на пси.
Але є ще й третій спосіб застосування риторики – "ми вас годуємо". Це тоді, коли під прикриттям цієї риторики та чи інша владно-бізнесова група, опираючись на свій регіоналізований електорат, ставить собі за мету опанувати ресурсними потоками країни. Це може відбуватися на різних рівнях. Як от, коли якесь районне регіональне угрупування захоплює владу в області – бо ж ми вас годуємо. А потім підгодовує вже свої підприємства та бізнеси. Виграють тільки лідери цих угрупувань. І у цьому є головна мета застосування цієї технології. Натомість електорат навіть цих районів отримує почесну дірку від бублика. Гадаю. що кожен регіон може навести приклади застосування цієї технології на місцях.
Однак, після опанування районом чи областю, ці угрупування настільки входять у смак, що вже не можуть зупинитися. Прикладів хоч ріку гати.
Почну з найбільш знаного – кар'єр акціонерів кооперативу "Озеро" в Росії. Починали з кооперативу, потім опанували Санкт-Петербургом, а потім і всією Росією, посадивши Владіміра Путіна на трон.
У нас прикладом такого успішного опанування ресурсами країни стала кар'єра Леоніда Кучми і близького до нього дніпропетровського клану. Впродовж років, апелюючи до тези "ми вас годуємо", вони перерозподіляли потоки ресурсів на свою, звичайно ж персонально, користь. На чому і збудували свої статки.
Але є й неуспішні спроби. Як от кар'єра Павла Лазаренка. Йому не вдалося повторити подвиг Кучми. саме Кучма і не дав йому цього зробити.
Прихід до влади донецького клану, у його вузькому і широкому розумінні, теж має не меті перерозподіл ресурсів країни на свою користь. І це не є жодним відкриттям. У молодих країнах з нестійким балансом інтересів між регіонами та суспільними групами, коли відсутня політична культура і немає жодної соціальної та національної солідарності це, на жаль, стає правилом.
Я не даремно згадав ці три засади:
- стійкий баланс сил з відповідними усталеними ресурсними потоками;
- політичну культуру, яка передбачає і процедури прийняття рішень і якийсь "сором", а не дикий егоїзм;
- соціальну і національну відповідальність за тих, хто потребує підтримки.
Баланс сил не дає можливості різко рвати ковдру державного бюджету на себе. У нас його немає. За останній рік кулаками та ламанням не те що права, але навіть і Конституції, в Україні утвердилася одна політична воля. З ресурсами країни можна робити, що заманеться. Ошмётки оппозиции вышвынуты в подворотню.
Політичну культуру та процедуру продемонстрували костоломи з Верховної ради.
З соціальною відповідальністю складніше. У владної колони її немає, звичайно. Але є страх перед злидотою, яка, вивалить на вулицю з своїх донецьких копанок та львівських базарчиків. Тільки цей страх трохи й стримує.
Про національну відповідальність і говорити годі. Українська нація як політична спільнота все ще формується. Важко назвати людей, а їх зовсім не так мало, які на жаль більше живуть болями і потребами сусідньої Росії, і не лишень Росії, свідомими членами політичної спільноти, яка називається українською нацією. Бо ж це питання відповідальності за її майбутнє. А точніше – за своє майбутнє, бо ж живемо ми не у Владивостоці чи Тулі, а у Єнакієвому та Самборі.
Саме так – і у Єнакієвому, і у Самборі. Мислення у державницькій перспективі не може опиратися на регіональний егоїзм. А, отже, технологія "ми вас годуємо" не має сенсу. Бо ж ідеться про те, що всі складові народу абсолютно цінні і необхідні для державного будівництва. Або ж ні. І тоді потрібно розходитися. І таких прикладів теж багато.
Та для тих, хто сьогодні застосовує технологію "ми вас годуємо" розпад країни був би найгіршим з варіантів. Чому? Та вони б залишилися з своїми копанками, старими мартенами та конверторами і сталлю, якої можна продати за такої ціни все менше і менше.
На цю президентську каденцію завдання новітніх володарів Україною переформатувати свої бізнеси на більш перспективні не сировинні галузі. А для того потрібні ресурси. В самому Донецьку їх зась. Галопуюче старіючі виробництва пожирають масу дотацій. А звідки – з державного бюджету, звичайно. А хто наповнює державний бюджет? Тільки Донбас, чи ще хтось? Ось цей хтось, а це вся Україна, і повинні оплатити це переформатування та диверсифікацію бізнесів донецької еліти. З "бідних" Чернівецької та Чернігівської областей вигрібається все, щоб запхати у бездонну прірву дотацій вугільній промисловості. І далі по ланцюжку – аж до труб великого діаметру та продуктів хімії. Це, як у тій казочці, битий небитого везе. А при тому, ще й приговорюється – ми вас годуємо, ми вас годуємо...
Постійне шулерство на ґрунті того, що посполитий люд не дуже розрізняє валовий продукт і добавлену вартість, яка і є внеском того чи іншого виробництва чи регіону. І те, що у металопрокаті левову частку складають приховані і не приховані дотації, що складаються з доданої вартості створеної на Сумщині чи Рівненщині, а не тільки на Донеччині, скромно не афішується. Все одно вершки зберуть свої люди – все піде в належну кишеню. Про об'єми заборгованостей по газу та електроенергії наших східних областей і говорити годі.
Такий "бізнес" нагадує "бізнес" дружин наших скоробагатьків, які, щоб ті від них відчепилися, відкривають для них десь там у Семихатках чи й самому Києві бутіки, накуповують купи секондового модного лахміття. Дружиноньки продають його, якщо продають, і весь виторг гордо називають своїм прибутком. Плутають дохід з прибутком. Ось такий от "бізнес".
Ця каденція дає донецькій олігархії певний часовий ресурс – принаймні ще чотири роки. І ресурс організаційно-фінансовий – бюджет 46-мільйонної країни в їхньому розпорядженні.
Це і є відповіддю на запитання, хто кого годує. Вся Україна тримає на плаву успадковані ще від СССР сталеливарні, хімічні, вугільні монополії і всю інфраструктуру, яка її супроводжує. Якоюсь мірою утримування на плаву цієї застарілої індустрії має сенс – там працюють люди. Не викидати ж їх на вулицю. Але тільки якоюсь мірою – непропорційно більшу частку прибутків отримують не власне донеччани, що стоять коло мартенів, а жменька олігархів. З дотацій користають саме вони.
І не тільки з дотацій. вся держава кинута під їхні ноги. І постійне скигління про ціну на газ це перш за все скигління про те, щоб знизити ціну на газ саме для них та їхніх фабрик, а не для опалення домівок. І Чорноморський флот РФ залишають ще на 25 років, саме для того, щоб вони отримували надприбутки.
Та ресурсів щораз менше. І не лише для наповнення пенсійного фонду. А й для дотування себе коханих. Тому й даються непомірні "рознарядки" різного роду фіскальним органам – вигрібати все. Від Сум до самого Чопа.
Свого часу і під час військового комунізму у 20-х, і під час Голодомору 30-х застосовували ту саму технологію. Тоді теж потрібні були ресурси для побудови сталінського щасливого майбуття. А також повна покора. Тому продзагони вигрібали у селян останнє. Чим прирекли мільйони людей на голодну смерть. А заодно ламали волю цілого народу.
Сьогодні завдання теж двоєдине – згребти всі ресурси і зломити волю до опору. До голоду не дійде, маю надію. Хоча кожен відчуває, наскільки куцими стали сімейні бюджети за останні два роки. Але до витіснення народу по закордонах вже довело. Вже сьогодні половина нашої молоді не хоче жити в країні з назвою Україна. Сьогодні Голодомор здійснюється в інших формах – тихих і непомітних. Ось чому потрібна соціальна відповідальність – і за тих, хто риється у єнакіївських копанках, і за тих, кого викидають на панель у вісімнадцять років десь у Стамбулі чи Мілані.
І не потрібно нас дурити технологіями – ми вас годуємо. Парадоксальним чином, викинуті з України мільйони наших заробітчан і у Європі, і у Росії, і у Америці, пересилаючи гроші до України, тим самим годують не лише свої родини, але й тих, хто верещить, що він нас всіх годує. Якщо проаналізувати навіть "засвічені" об'єми коштів, що від них поступають, то вони цілком співрозмірні з тією добавленою вартістю, яка створюється рештою в Україні сущими.
Те саме стосується і новітніх індустрій, інформаційних технологій, які поки-що розвивалися поза контролем будь-яких угрупувань з України – це ж бо всесвітній бізнес, який більше зав'язаний на замовленнях Силіконової долини у США, ніж Донецько-Криворізького басейну. Саме вони майбутнє України і навіть вже її сьогодення. якщо донецькі барони і його не підімнуть під себе. І тоді він теж переміститься, принаймні формально, до США.
Підсумовуючи – Україні потрібні всі, якщо ми всерйоз збираємося її будувати. Крім тих, хто нас постійно "розводить" різного роду політичними технологіями і натравлює одних на одних послуговуючись давньою як світ технологією – divide et impera – поділяй та володарюй. Ба більше – жируй...
Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.
