Ех ungua leonem cognoscimus, ех auribus asinum
Вчора минув рік, як місто Лева і цей світ покинув Ярослав Дашкевич.
Попри вчорашню політичну метушню львів'яни, саме львів'яни, а не метушливий офіціоз, провели пропам'ятну академію.
Над містом з сміттєзвалища поверталися хмари вороння. Символічно? Не знаю.
Але у старій будівлі Наукового товариства імені Тараса Шевченка зібралася повна зала. Справді ті, кого можна назвати львівською громадою.
Я не був учнем академіка.
Я не у всьому з ним погоджувався в дискусіях.
Я дуже мало його знав.
Мої знання є знаннями палеонтолога.
Однак, гадаю, досить на мить побачити лапу лева, щоб зрозуміти, з ким ти маєш справу – ех ungua leonem cognoscimus, ех auribus asinum – лева видно по пазурах.
Вистачало жити в одному місті – місті, яке не даремно називають Містом лева, – щоб осягнути весь огром цієї постаті.
Інтелектуальний контекст Львова десятиліттями, якщо не половину століття, вибудовуватися в опорі на такі реперні точки, як академік Ярослав Дашкевич. Але й на інші, що відійшли, – Ярослава Ісаєвича, Карла Звіринського, Романа Сельського, Михайла Флінти, Магріт Сельської, Станіслава Людкевича, Миколи Колеси, Романа Крип'якевича. Саме вони і були Львовом.
Буде банальністю, якщо скажу, що їх нам дуже бракує – нам, місту і людям. Тому, напевно, так осміліло різного роду шумовиння. Марнотні часи – часи марноти.
Але чому ми, для нього молоде покоління, могли вчилися у Ярослава Дашкевича? Бо ж не кожен з нас історик, не кожен знавець вірменської історії – улюбленої теми Ярослава Романовича – чи історіографії. Не кожен був і є адептом його вкрай цікавої та оригінальної політичної публіцистики.
Мені особисто Ярослав Дашкевич дав урок особистої гідності і шляхетності.
Досить глянути на фото академіка, щоб побачити справді левину гриву. Але і королівську поставу. І причина цьому не лише метафорична – бо був справді шляхетського, королівського походження. Може останній серед українців, що походив з роду Корибутів.
Батько – генерал-хорунжий армії УНР Роман Дашкевич, мати Олена Степанів – хорунжа Українських січових стрільців та Української галицької армії.
Але мав надзвичайно могутній внутрішній стержень, який годі було зігнути. Не можна було зігнути при совєтах, коли його переслідували – і мали рацію – він був їхнім запеклим і затятим супротивником. Але так само його не могли зігнути і в часи незалежності. Таку Україну, яка була ці двадцять років, він не сприймав.
Але разом з тим його незламність супроводжувалася і шляхетністю. А що є шляхетність інтелектуала? А як мислитель він був інтелектуалом найвищої проби. Ярослав Дашкевич умів не лише слухати, але і чути свого vis-à-vis. Він не лише мав переконання, але й розвивав їх у наукових і політичних дискусіях. Він був по-короліськи широким, а не по-сектантськи замкнутим у своїх переконанях. Незламність без широти поглядів зрештою стає простою глупотою, тоді як незламність з вирозумінням – мудрістю. А він був мудрим.
Так він виховував наступні генерації львівської інтелектуальної молоді.
Бо ж розумів, що навіть прочитання всього компендіуму наукових публікацій не виховає гідності та шляхетності. Як писав мій улюблений чілійський поет – людина йде від руки до руки. Тримаючи нас за руку, він вводив у гідність. Вчив мовчазному стоїцизму, вчив бачити те, що істотне, і те, що минуще і дрібничкове. Особливо в сучасній українській політиці. Його мовчання було промовистішим, ніж марнослів'я всієї нашої пишучої братії. Не всі відчитували і відчитують ці його мовчазні послання.
Особливо гіркими були останні роки. І не лише тому, що вітри історії похилили його голову. Зустрівши його на старій львівській вуличці, чомусь завжди в одному і тому ж місці, все одно не можна було не розуміти з якої високості він дивиться на все, що відбувається. Гіркоти додавала неадекватність розвитку України.
Але пам'ятаю і миті блиску.
Дашкевич і Шарль Азнавур. Львів, відкриття Вірменської катедри, але і вірменський коньяк. Двоє достойних чоловіків у гідному місті.
Дашкевич коло Гробу Господнього. Єрусалим. Напевно кожного справжнього лицаря, а він був таким і по духу і по крові, його життєва дорога мала привести сюди. І привела. Бо кожен лицар є лицарем Іменем Його. Про це забуває голота сьогодення, що рветься до новітнього шляхетства.
Дашкевич – Галицький лицар – з якою справді королівською поблажливістю він прийняв це визнання галицької громади у Львівській опері будучи справжнім лицарем крові – бавтеся дітки. Поблажливість це теж чеснота королів – це їх доброта.
Тоді як незалежна Україна вшанувала його орденом "За заслуги" аж III ступеня. Воістину діамантове кольє на свині є діамантовим кольє на свині, а жіноча підв'язка, що злетіла з чарівної ніжки, на шиї короля стає найвищим орденом Імперії.
Це ті кігті лева, по яких відважуюсь судити.
Ех ungua leonem cognoscimus, ех auribus asinum.
Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.
