Про червоний прапор або нехитра гра бім-бом...
Кожної весни, ближче до 9 травня, в Україну неодмінно вкидується чергова доза провокацій. Вкидують кому не ліньки. А оскільки принципова схема всіх провокацій є приблизно однаковою, то наші ліниві провокатори просто запозичують ідеї у сусідів.
Сьогодні, звичайно ж, у старших братків. У них досвід багатющий. Коли Владімір Путін прийшов до влади він "для сосредоточения страны" сконструював специфічну двоголову ідеологію поєднавши і царську і комуністичну парадигму – царські прапор та орел, зате гімн та КГБ-ФСБ совєтські.
Звісно, що цей ідеологічний покруч не має нічого спільного з логікою. Але дозволяє сакралізувати клептоманську владу російського олігархату. Дуже істотним елементом цього антинародного режиму є узурпація права бути спадкоємцями Перемоги у Другій світовій війні у Європі. Ну звісно в окопах гинули тільки бійці невидимого фронту прямими спадкоємцями яких і є режим в Росії. А також власники паспортів Російської Федерації. Нещодавно виявилося, що вони є єдиними спадкоємцями – принаймні так вже зовсім пустившись берега нещодавно висловився Путін.
Одним з елементів такого ідеологічного прикриття для влади в сусідній країні і є створення міфологеми "Знамени Победы" – комуністичного червоного прапора, який більшовики зробили прапором совєтської імперії. Ці знамена вітер рвав і над ГУЛАГом, і над арміями зеків, яких гнали в бій без зброї, і над хлопцями з Лівобережжя та Правобережжя, а також Галичини, яких необстріляними, як гарматне м'ясо, кидали у різні "котли". Щоправда і над переконаними чи задурманеними – теж правда. І чи не під цим червоним "Знаменем победы" 1 вересня 1939 року Сталін з Гітлером і розпочали цю криваву війну?
На цьому прапорі стільки крові, що аж сочиться. Воно стало знаменням жаху, нелюдського відношення до своїх солдатів. Якщо Вермахт втратив 4 мільйони солдат, то військові втрати Червоної армії склали 26,4 мільйонів солдат! Ось так воювали "отцы-командиры" – трупами закидували! Під червоним прапором! Прапором кровавих сліз. Тому й змінили його у 1991 році на російський триколор та українське синьо-жовте знамено, щоб кривава комуністична бійня не повторювалася – ні через гітлерівсько-сталінські зговори, ні через некомпетентність червоних командирів. (Б.В.Соколов "Цена войны. Людские потери СССР и Германии, 1939-1945 гг.": http://www.infran.ru/vovenko/60years_ww2/demogr8_1.htm)
Та вернімось до сьогодення – маючи неабиякі геополітичні плани у "блиском зарубежье", тобто у країнах, що колись входили до СССР, – російські політики та політтехнологи, що працюють у цих країнах почали накидувати цю почварну самодержавно-кагебістську дурню й іншим країнам. Тим більше, що за останні десять років вони натворили там чимало п'ятих колон, які не без радості прийняли цю ідеологічну суміш.
Тому й готуються в Україні марші колон під червоним "Знаменем Победы" та московськими попами з хрестами та хоругвами. Сюрреалізм якийсь – хто-хто, а комуністи вирубали тих самих попів без ліку. Хоча, які священники з підвербованих ще КГБ "служителей культа"?
Ту саму технологію цього року пробують застосувати в Україні і місцеві політичні "разводилы". З "покращенням життя вже вчора" не вийшло – найтупіший зрозумів, що "щось не теє". Тому увагу суспільства потрібно відвернути. Безкінечний танці бенкердорфа з арфушем та лохотрони шустерів-кисельових вже нікого не цікавлять. Потрібне щось нове, щоб відволікти увагу клієнта (тобто народу) від спритних рук шулерів, які, попри вже повальне зубожіння, встигають прикуповувати найбагатші апартаменти десь у Лондоні чи Парижі. Головне, щоб за руками не встигали дивитися...
А тому розробляється нехитра схема – гра у бім-бом. Бім та Бом – це два джокери, по-народному – клоуни, з одного рукава, рукава Великого Шулера – здогадайтесь кого.
Одним Бімом є такі собі грізні одесько-кримські партії "Родина" та "Русское единство", які за кілька місяців до 9 травня анонсують свою переможну ходу вулицями "вражеского бандеровского Львова" – просто таки "поверженого нацистського Берлина".
Другим Бомом є грізне Всеукраїнське об'єднання Свобода, яке дає гідну відсіч підступам ворогів нації – очевидно відстоює "обложений Львів". Устами пануючої у обласній раді фракції ВО Свобода забороняє використовувати червоний прапор та готується до "бойових дій" на вулицях Львова.
Все це повторюється в інших радах – і гра запущена. Знову ми займаємося чим завгодно, тільки не справді істотними справами. Б'юсь об заклад, що наступним "розводіловом" буде ламання списів довкола Великого герба України – бо ж це сьогодні головне...
А питання лавиноподібного зубожіння під проводом всіх цих борців та професіоналів – дурниця. Проблема єдності країни, яку вони роздирають – дурниця. Жирування професіональних захисників народу на тілі того ж народу – дурниця.
Вся ця веремія "врагів з супостатами" супроводжується спектакулярними поданнями у найоб'єктивніші в світі українські суди, які відміняють рішення бунтівних обласних рад. Окреме соло відведене прокуратурам.
А крім того Верховна рада по-панськи про всяк випадок підвішує це питання – вносить у порядок денний Верховної ради, але не вирішує остаточно – президент тягне кота за хвіст. І весь народ губиться у здогадах, що ж буде – нестимуть червоне комуністичне знамено по Хрещатику знову – підморгуючи та евфемічно називаючи його "Знаменем Победы" чи ні? "Вот в чем вопрос – бить или не бить!" Просто Шекспір якийсь.
Все це були б чергові мерзенні політичні трюки, якби за цим не стояли дійсно мільйони жертв тієї м'ясорубки, яка й закінчилася не то 8, не то 9 травня. А для вояків УПА ще на кілька літ пізніше. А також старі люди, що доживають віка. З усіх армій – і Червоної і Повстанської. І гидко дивитися, як мордаті мужлани використовуватимуть їх, вкотре прикриватимуться ними тільки для того, щоб і далі грати у свої наперстки та жирувати на тілі України.
Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.
