30 грудня 2011, 11:06

Новорічний подарунок

Україна на очах змінюється. Особливо чим ближче до Нового року. От і влада підклала під новорічну ялиночку свій милий подаруночок – етапувала Юлію Тимошенко до колонії на східних рубежах нашої країни. Саме час – коли народ перейнятий "елкамі", новорічними поздоровленнями та подарунками. Свого часу незабутній Леоінд Ілліч теж у своєму старечому маразмі під Новий рік 1979 року розпочав ідіотичну, криваву та ганебну Афганську кампанію. Теж хотів бути Дєдушкой Морозом для совєтського народу.

Але я не про те. Я не про Скруджів з відомого різдвяного оповідання Дікенса. Хоча теж хочу подарувати різдвяне оповідання. На жаль не моє, а відомого львівського математика Михайла Зарічного. Він подарував його минулої середи, як передчуття майбутнього України та Львова, Ротарі-клубу "Львів-Леополіс", членами якого ми обоє є. Саме про цей клуб і йдеться в оповіданні. А також про Львів, але Львів розділений, як свого часу Берлін "Львівським муром". Бо виглядає на те, що до цього все, на жаль, йде.

Отож – з Новим роком вас, з новим щастям:

Клуб

- Куди ти вже збираєшся? – дружина застала мене за незвичним заняттям – я зав'язував краватку. Краваток у мене за всі роки зібралося чимало, та попри це, коли треба допасувати якусь до сорочки, то належного кольору чи текстури не знаходиться. Мабуть, сьогодні знову саме такий випадок...

- Що, взяти іншу?

- Куди ти збираєшся? – запитання було повторене вже цілком іншим тоном.

- Ну ти ж знаєш – сьогодні середа...

- То й що, що середа?

- А в середу – клуб...

- Який клуб? А кордон? Та ж кордон тепер так охороняють, що муха не перелетить! Ваші перелізання через дірки закінчились.

Нарешті я дав собі раду з краваткою і почав знімати з плечиків піджак.

- Ти що, не чуєш, що я кажу?!

- Чую-чую. Я все чую, що ти кажеш. І завжди прислухаюсь до твоїх слів... Не те, що інші чоловіки, які, буває, взагалі, слухають тільки себе. Візьми, наприклад, Миколу...

- Іване, я тебе прошу...

Я можу нормально опиратися, коли на мене натискають. Дія дорівнює протидії – третій закон Ньютона. Та благальні інтонації мене обеззброюють, тому треба негайно надати розмові веселості і оптимізму.

- Та ж я минулого разу пропустив засідання, а наступного тижня може й не вийти, бо ж ми запрошені до Олеся на день народження. Так мене можуть і з клубу вигнати за пропуски. Але ти не хвилюйся, я сьогодні ненадовго. Ми вже не будемо, як колись, дорогою з клубу додому заходити у всі кав'ярні...

- Кожен раз ти таке обіцяєш, а коли аж приходиш додому?! Минулого місяця, наприклад, ...

Та я цьомнув її в щоку і вже буквально біг, на ходу одягаючи піджак.

Лише вибігши з будинку, завважив, що забув клубний значок. От тобі й на! Втім, про те, щоби вертатись, не могло бути й мови, хоча я і не забобонний.

За відсутність значка у нас у Клубі штрафують, як і за відсутність краватки. Зараз уже невідомо, хто ж це таке придумав, та воно і не дуже важливо. Головне – це традиція, бо з дотримання традицій в основному і складається наше клубне життя.

Я перебіг через Кульпарківську – перепрошую, тепер Культпартработников – і на зупинці, що на вулиці Владимира Владимировича (раніше – Володимира Великого), встиг заскочити до автобуса. Біжучи, я повторював "тільки би встигнути!", бо нічого іншого просто не йшло в голову. Власне, я саме так влаштований: коли кваплюся – не можу взагалі ні про що думати.

Коли я заходив через задні двері до автобуса, саме в той момент якийсь дядько вирішив з автобуса вийти. Мені дісталося його тепле (у буквальному сенсі) місце, я на нього плюхнувся, передав монетку за квиток і скористався змогою заглибитись у свої думки.

... До клубу мене привів Андрій. Так трапилося, що я був його постійним пацієнтом протягом достатньо довгого періоду. Іноді буває досить порозмовляти 5 хвилин з людиною, щоби пізнати, так би мовити, її сутність, тож нам з великим запасом вистачило для серйозних висновків один про одного тих довгих годин, які я проводив у лікарському кабінеті. Одного осіннього дня (здається, це була субота, бо, пригадую, ніхто нікуди не квапився) він запропонував мені після закінчення процедур келих віскі. Це не суперечило лікуванню – у моєму випадку йшлося про поперек – і ми всілися у крісла, точніше, у солідні шкіряні фотелі, і почали неквапливу розмову. Треба сказати, що лікарі знають про нас доволі багато, іноді навіть більше, ніж ті, хто за службовим становищем повинен про нас знати буквально все. Тому ми з Андрієм бесідували як давні знайомі. Андрій розповів про Клуб, про невимушену атмосферу його засідань, про взаємопідтримку членів Клубу у складні хвилини життя, про добрі справи, якими усі з натхненням займаються, про клубний значок – невеликий зелений квадратик з жовтою облямівкою, про суворі, але вкрай необхідні вимоги до нових членів, які далеко не кожен здатий задовольнити... Він закінчив словами "Ви – наш чоловік!".

Незабаром я вже проходив урочистий обряд ініціації і згодом тодішній президент Клубу вчепив до лацкана мого піджака омріяний квадратик...

...від спогадів мене відірвала сила інерції, що майже відірвала мене від крісла, аж я мусив хапнутися за бильця руками, щоби не вдарити носом у потилицю пасажира на передньому сидінні. Автобус раптово загальмував, зупинився і водій відчинив передні двері.

Я з таким сам ще не зустрічався, та чув про це неодноразово. Гра називалася "Родной город". Щось у підсвідомості підказувало, що сьогодні у цю гру доведеться грати мені.

А може і не доведеться. Для цього лише досить не виділятися нічим серед пасажирів – тоді мене не викличуть з автобуса. Та підсвідомість, на те вона й підсвідомість, щоби знати те, що не лежить на поверхні. Двом, що увійшли в маршрутку, не потрібно було довго думати. Майже одночасно вони вказали на мене вказівними (вони тому так і називаються) пальцями.

- На выход!

- Который в галстуке!

Все стало зрозуміло. Про краватку я ж зовсім забув! Знаючи, що опиратися безрезультатно, я підвівся і вийшов. Вулиця була порожня, ні людей, ні транспорту, якщо не рахувати нашу маршрутку, що стояла з відчиненими дверима, і невелику групу людей, що оточувала мене. Вони були у різностроях – видно, якесь напіввійськове формування. Ніхто з них не мав зброї та я знав, що пробувати втікати марно. Залишається грати в гру.

- Ну и где это мы находимся?

Потрібно було відгадати назву вулиці – очевидно, назву сучасну. Підказок жодних – нова влада спромоглася лише замалювати білою фарбою попередні таблички. Якщо хто знав чи вгадував, то йому дозволялося зайти в маршрутку і їхати далі. Якщо ж ні...

Я почав гарячково думати. "Кирила і Мефодія, а перед тим, здається, Ломоносова... Що б це могло бути зараз? Щось про мову?... " Я перемкнув мислення на невербальне. За секунду з'явилось якесь невиразне відчуття, що виграти мені під силу. У момент, коли я набирав у легені повітря, щоби повідомити відповідь, я ще не знав що скажу, а коли слова все ж вилетіли і я теж їх почув, то вони здивували навіть мене:

- Дупи і Гепи!

Звичайно, я трохи помилився і за цю помилку довелося негайно заплатити. Але спершу поясню свою логіку. Нова влада, щоб не думали, що у неї менше видатних людей, ніж у попередньої, завжди перейменовувала двох на двох або й на більше. Тому це мала бути вулиця "когось двох"... Попередня історія – Кирило і Мефодій, Ломоносов – виразно вказувала на лінгвістику. Яка пара спричинилася останнім часом до збагачення мови? Пригадалися всі перли ("Текст немножко по-дебильному написан", "...!", "..., ...!", "у тебя скучное лицо") Далі все зрозуміло.

- Допи и Гепы!

Отож я помилився на одну літеру. Старший з цієї групи махнув водієві, щоб їхав. Мене ж ніхто в маршрутку не пускав і це означало одне з двох: або мене пустять іти пішки, за невелику провину, або незабаром під'їде транспорт і повезе мене кудись інде. Декілька секунд збігло і я зрозумів, що за неправильну одну літеру аж так дуже не покарають.

Мені теж махнули рукою і я спочатку пішов, а потім майже побіг по щойно згаданій вулиці вниз до перетину з Грушевського (тепер улица ГРУ). Свідомість завела свою платівку: "..., тільки би встигнути, тільки би встигнути...", зі швидкістю 33 1/3 обертів за хвилину.

Але ні, платівка справді грала десь далеко. Втім, може це і не була платівка. Звучала, як би воно не було неймовірно, українська народна пісня і раптом я зрозумів, що це все означає.

Хоча я прискорив крок, мене незабаром на повній швидкості обігнали два спринтери в цивільному. Видно, вони були приставлені стежити за мною після гри в "родной город" і дотепер тримались на певній відстані. Та загроза звучання української пісні за межами резервацій вважалась "загрозою номер 1", людям на службі треба було при її виникненні все кидати і негайно бігти на ліквідацію. Я теж наддав ходу і вже майже біг, лише на декілька метрів відстаючи від бігунів на короткі дистанції.

І тут наче невидимі снайпери влучили у них обох. Бігуни на швидкості попадали долілиць і запороли лицем об асфальт. Моя підсвідомість моментально відреагувала, що снайпери тут ні до чого. Просто це був не просто біг, а біг з бар'єрами, хай навіть виконаними у вигляді міцних ледь помітних жилок, що були натягнуті через усю вулицю на рівні якраз щоби зручно було перечепитися. Навіть не розгледівши добре жилку, я елегантно перескочив через неї, і так через кожних 10 метрів я щось перескакував, аж поки не добіг до ул. ГРУ і не звернув ліворуч. Там, під муром стояв невеликий бенд, троє людей, які безстрашно співали, акомпануючи собі на гітарі та бубні. "Рояль було би не надто зручний при втечі" – здогадався я. Вони помітили мене, та не втікали – видно, щось у мені вказувало на те, що я свій. Я підбіг до них, став поруч і спробував втрапити нижнім голосом:

Дай мені мила хустину,

Може, я в бою загину,

Накриють очі темної ночі,

Легше в могилі спочину".


Такі стріт-бенди нова влада називала, через свою малу обізнаність з іноземними мовами, "уличными бандами" і кидала на боротьбу з ними все більші і більші сили. Оскільки снайперів на горищах не вистачало, та і правозахисники здіймали кампанії про неадекватність "злочину" і

кари, тому повернулись до старих випробуваних глушилок. У престижних районах, де проживала партійна і державна еліта, глушилки, тобто потужні сирени, працювали (тобто завивали) практично круглодобово – не приведи Господи, щоби існувала хоча би теоретична можливість

представникові такої еліти почути українську пісню у виконанні стріт-бенду. Звичайно, за таку розкіш – не слухати українських пісень – належало платити, тому мешканці елітних районів страждали елементами нервового розладу та глухотою, звичайною глухотою, на додачу до душевної, яку вони мали з інших причин.

Я любив співати, хоча і не дуже вмів. Зараз я стояв біля тріо, перетворивши своєю присутністю його у квартет, і боявся лише, щоби не зіпсувати пісню своїми вокальними даними. Гітара і бубон – найпопулярніші інструменти стріт-бендів – чітко вели акомпанемент.

(До речі, я не мав рації стосовно рояля. Його досить успішно використовував стріт-бенд, що виступав біля Обкома партии, недалеко від Стрийського парку. Після кожного виступу рояль закочувався за найближчі паркові кущі, звідки потім його при нагоді знову викочували.)

Залишалося ще раз повторити останній куплет. Це було важливо – ті, хто нас чує, повинні знати, що небезпеки ми не боїмося...

З-за повороту, що вів з вулиці Интербригад (так називалася вулиця, перпендикулярна до ул. ГРУ; видно прізвище Франко у попередній її назві нова влада сприйняла як Франко і перейменування здійснила за принципом "аби навпаки"), вибігло кілька постатей, та вони теж

раптово попадали ниць. Почувся неприємний звук "писком по асфальту". Ще десяток-другий секунд у нашому розпорядженні.

Та все ж, ми розуміли: ті, що побіжать наступними, будуть обережнішими і їм вдасться подолати бар'єри. Потрібно було думати про втечу.

Та я не встиг подумати. Заледве прозвучав останній акорд, як увімкнулася підсвідомість і ми усі четверо побігли через вулицю. Замкнена брама у старому будинку навпроти ніби сама привідчинилася і ми один за одним прошмигнули у двір. Тим, хто майже наздоганяв нас, не дуже пощастило: їм перед носом брама зачинилася.

У дворі ми лише трохи відхекались і встигли обмінятися декількома словами:

- Ну як?

- Мені здається, чудово!

- Як тебе звати?

- Іван.

- Іване, у тебе навіть без репетиції добре вийшло. Прийдеш ще з нами поспівати?

- Аякже, тільки зараз мушу бігти... Ого! Скоро півшоста!

- Стій! Куди бігти?! Цей район уже весь оточено...

Та я їх не слухав. Знову закрутилася платівка "тільки би встигнути", а підсвідомість тим часом шукала вихід з будинкового колодязя назовні. Видно їй це вдалося, бо незабаром я вже опинився на вулиці Саксаганського. Точніше, так вона називалася раніше. Я навіть не завважив, як вона тепер. Саксонського? Сакса? Саксмана? Заксмана? Рабіновича? Чи Карла Саганського? Не знаю. Так виглядає, що вже і ніколи не довідаюся. Після об'єднання Львова документів про цей період залишилося вкрай мало, а на замальованих білим табличках з'явилися нові (іноді добре забуті старі) назви.

Отак студент університету пропустить щось на лекції через неуважність, а потім решту життя мучиться: а що ж воно таке сказав тоді викладач? Невідомо. І до кінця життя цього вже не з'ясуєш – іспит складений, конспекти давно на смітнику.

З цих думок, треба сказати, зовсім недоречних у даній ситуації, мене буквально висмикнув патруль, що назустріч крокував хідником. Я знав, що у випадку небезпеки варто про себе мугикати щось неукраїнське...

"Speak softly, love and hold me warm against your heart

I feel your words, the tender trembling moments start..."
- та слів цієї чудової пісні я тоді не знав, довелося замінити їх murmurando.

Старший з патрулювальників, як тільки ми порівнялись, негайно розпізнав мелодію і не міг втриматись:

"Ждет Севастополь, ждет Камчатка, ждет Кронштадт,

Верит и ждет земля..."
- затягнув він. Двоє інших взялися було підтягувати, та десь неподалік видно не надто слухали, що за пісня, а просто ввімкнули глушилку, тож вокальний номер довелося припинити. Старший погрозив у їх бік кулаком, мене ж поплескав по плечі:

- Да, это любимая группа Владимировича...

І відпустив, навіть без перевірки документів. А між тим, це вже була пристінна зона.

"От і плагіат на щось знадобився!" – подумав я, – "таки виглядає, що нічого не зайве у цьому світі... І ніхто не зайвий.". Та тут же і заперечив собі: "Як то ніхто?! А серійні вбивці, маніяки різних сортів, педофіли, українофоби, патологічні садисти? Невже вони колись комусь бувають потрібні?!"

Я перейшов на ул. Таки Герцена (колишня просто Герцена), перетнув Интербригад, і отак поволі дістався до вул. К. Левицького, яка за радянської влади називалася вул. Маяковського, та і тепер майже так само, тобто 2-я улица Владимира Владимировича.

Вже було досить близько до Стіни. Її сірість гармоніювала з нашим життям по сей бік. З того боку хоч графіті були (деякі з них, кажуть, малював сам Бенксі), а тут лише кілометри сірої бетонної смуги.

Як же ж перебратися на той бік? До засідання клубу залишилося зовсім небагато часу. Я став на перехресті у хвилинній розгубленості, можна було вибирати один з двох напрямків. Не будучи зовсім упевненим у правильності, я вибрав лівий. Підсвідомість незабаром підказала, що я таки помилився. Однак, лише я задумав вернутися, як почув трохи позаду себе звук дверей під'їзду, що зі скрипом повільно відчиняються. Тут же відчув глухий удар по тім'ї і втратив свідомість...

...а у невтраченій підсвідомості проминала історія мого перебування у Клубі. Несподівано для себе, у своєму аж ніяк не юному віці, я знайшов у Клубі чимало добрих приятелів, а навіть і друзів. Досить часто мені з ними було краще, ніж з Миколою та Олесем, моїми університетськими товаришами. Середа, день засідань Клубу, поступово ставав для мене днем напівсвятковим. На наші зібрання приїжджали цікаві гості з інших міст – вони теж належали до нашого Клубу і носили клубні значки...

... коли я опам'ятався, то виявив, що лежу горілиць на підлозі в невеликій кімнаті. Наді мною схилився чоловік у цивільному, може хотів обшукати. Ще один чоловік у формі стояв неподалік.

- Зелений квадрат, – ледве промовив я.

- Что?

Я завважив на його піджаку невеликий відбиток, ледь помітний, квадратної форми, з маленьким отвором посередині. Отак і я, за словами дружини, псував піджаки, то причеплюючи, то відчеплюючи значок Клубу.

-...значок..., – ледве прошепотів я.

Чоловік випростався і віддав розпорядження тому іншому, в уніформі, мабуть, вартовому:

- Оставьте меня с преступником наедине, здесь государственное дело.

Коли конвоїр зачинив за собою двері, він прошептав швидко:

- То ти теж з Клубу?

- Аякже. Не встигаю на зібрання. Та ще й значок забув.

Він з розумінням, характерним для всіх членів Клубу, поставився до моїх проблем. І швидко, по військовому, запропонував вихід з ситуації.

- В'яжи мені руки, чим небудь, можеш своєю краваткою. Ключ у кишені піджака, значок у шухляді. Далі клич конвойного і, лише він зайде, лупни його так само, як перед тим він тебе...

Очима показав на кийок, що на столі.

Ми ще трохи поторгувались, чи варто. "Варто", – наполіг він, – "ти ще не знаєш, що тобі грозить за перебування у пристінній зоні. Вони збираються стріляти по порушниках львівсько-львівського кордону. А я викручусь – в разі чого, скажу начальникові, що ти дав хабар і з ним поділюсь. А конвоїра, мовляв, трохи стукнули, щоб ще з ним не довелося ділитися."

Врешті я все так і зробив. Далі вже була справа техніки: через потаємні двері – у підвал, звідти – у "Криївку" (перейменовану на "Землянку"), а вже з "Криївки/Землянки" – вузьким підземним

коридором, що його залишили колись археологи – у закуток "Італійського подвір'я". Саме тоді годинник на Ратуші почав бамкати.

Я зайшов у залу засідань з останнім ударом. Скосив очі на лацкан піджака. Ніби все добре, значок на місці. Але президент клубу не відводив від мене очей.

- Іване, чому без краватки?

А де ж краватка? Я її точно зав'язував, коли виходив з дому. Події останньої години у прискореному темпі прокручувалися у моїй голові. Так, усе зрозуміло. Я ж використав краватку для зав'язування рук...

Президент тим часом продовжував уїдливим тоном:

- А може ти сьогодні збирався не на Клуб, а на дискотеку?...

Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.

Це український солдат зробив Америку великою, а Росію – малою

У передріздвяний період прийнято говорити про щось добре. Для нас, в Україні, нашим найкращим є Україна у її якнайширших сенсах. Тому я приготував промову про Україну, але на перший погляд присутнім може здатися, що цьогорічна промова про США...

Вручення ''Ордена Незалежного культурологічного Журналу ''Ї'' ''За інтелектуальну відвагу'''' та прийняття ''Межа року''

Рівно чверть століття тому, у 1999 році, у Львові під Різдво вперше відбулося унікальне не лише для України, але й для всього центрально-східного регіону Европи дійство – своєрідне підведення суспільних та політичних підсумків року, що минув, і вшанування тих, кого цього року середовище Громадської організації "Незалежний культурологічний журнал "Ї"" вважали знаковими для України і регіону публічними діячами, діячами, які особливо заслужилися в царині інтелектуального осмислення часу і мали відвагу це своє бачення відкрито задекларувати та обстоювати...

Про мобілізацію та альтернативну службу

Здається, тепер уже всім стало зрозумілим, що російська агресія щодо України – це надовго, якщо не назавжди. Тобто нас чекає всім відома доля Ізраїлю...

"Morituri te salutant!"

Суспільні, політичні, інтелектуальні, мистецькі процеси останнім часом неймовірно прискорилися. Відносно відсторонене споглядання цих процесів (наскільки це можливо) знову і знову повертає мене до начебто знаної досвідченій інтелектуальній спільноті теми народження/розвитку/розквіту/занепаду/смерті величезних історичних культурно-цивілізаційних формацій...

Промова на Межу року

Щороку у Палаці Потоцьких у Львові відбувається особлива церемонія вручення Орденів "За інтелектуальну відвагу" – саме за інтелектуальну... Ця Церемонія відбувається вже чверть століття – тобто вже є давньою традицією про яку можна дізнатися тут...

Як Олег Іванович та Іван Володимирович Церкві землю не давали. Провінційна історія

Нарешті сталося! Всенародно обрана громадою Жовківська міська рада на чолі з самим паном головою, що ним є Олег Вольський, нарешті показали своє єство – у не такій вже й великій справі, але в ній, як у краплині води, відобразилося все наше сьогодення...