Два принципи формування політичної нації
(розгорнута версія статті тут)
Спостерігаючи за складним процесом становлення української політичної нації, важко не дійти до висновку, що ті зіткнення, які відбуваються у нашому суспільстві значною мірою витікають з того, що різні частини народу України по-різному бачать, якою повинна бути держава з назвою Україна. І до того часу, поки ми не дійдемо до розуміння, що це справа істотна, ми не розумітимемо, що ж насправді з нами відбувається, чому ми так і не можемо прийти до тієї прагненної єдності. А тому наш український проект так і залишиться недобудованим. Бо ж одні будують одне, тоді як інші – інше. І найбільшою проблемою тут є не лише так званий територіальний поділ України на "помаранчеву" та "синю". Проблема глибша – вона значною мірою світоглядна. У цьому сенсі українські та російські традиціоналісти чи націоналісти ближчі один одному – вони хочуть бачити один і той самий тип суспільства і держави – правда з різним забарвленням. Тоді як інша частина суспільства, умовні демократи, засадничо хоче розбудовувати інший тип спільноти та держави.
Гадаю, що час на хоч якусь дискусію з цього приводу. Чому саме тепер? Та тому, що Україна йде на чергове коло у пошуках своєї самості. Сьогодні потрібно визначатися, що ж ми хочемо побудувати, щоб знову не залишитися коло розбитого корита. Суспільство повинно бути готовим як до наступної зміни влади, так і до наступноїї зміни форми влади. Повинні бути розроблені пропозиції, якою має бути наступна Українська республіка. Сьогодні всі зрячі бачать, що ця Українська республіка догасає. І ці пропозиції повинні мати як філософське, так і політичне наповнення. Бачення наступної Української республіки має бути світоглядним, а не тільки передвиборчим планом чи програмою – це вже було і ні до чого воно не привело і не призведе. Мова має йти про перезаснування країни на інших світоглядних засадах. Не біймося перезасновування нашої Республіки. Он Франція вже має V Республіку, а Польща III Республіку. Важливо, щоб наступна Рес Публіка (Res Publica) – справді стала нашою "спільною справою, "справою народу", а не жменьки людей.
Мені здається, що є дві концепції творення, формування та консолідації політичних націй. Значною мірою вони опираються на те, звідки нація черпає мотивацію для свого існування, енергію для свого розвитку і у якому напрямку вона хоче розвиватися. Як не парадоксально, є нації чи їх частини, які черпають свою енергію тільки у минулому і дивним чином пробують розвиватися у минуле. А є нації, чи їх частини, які черпають енергію у майбутньому і розвивається у майбутнє.
Я про те, як та чи інша нація, або її частина (як от політичне середовище чи партія) конструюють своє місце у історії, яке майбутнє планують, і яке сьогодення, виходячи з цього конструкту, мають. Найістотніше, що я хочу сказати полягає у тому, що є не тільки дві концепції часу – концепція, яка окреслює час, що плине з минулого через сьогодення у майбутнє та концепція, яка окреслює час, який струменить з майбутнього через сьогодення у минуле, але є й тісно пов'язані з цими двома концепціями часу концепції творення єдностей, які ми називаємо націями. Зрозуміло, що концепції творення націй є тільки наслідками, причому частковими наслідками концепцій часу. Та перейдімо до концепцій творення, формування та консолідації політичних націй:
Перша з них, як вже заявлено, пов'язана із концепцією, яка окреслює час, що плине з минулого через сьогодення у майбутнє. Джерелом і сьогодення і тим більше майбутнього у такому випадку є минуле. Таким чином минуле відіграє набагато більшу роль, ніж навіть сьогодення та майбутнє. У минулому, якщо нація розбудовується за цією парадигмою, криється сенс її сьогодення та майбутнього. У цьому минулому криється і план розгортання її сьогодення та майбутнього. Тому минуле бачиться як еталон, зразок. У сьогоденні чи майбутньому не може нічого постати, що не витікало б з минулого і що не було б закладене у цьому ж минулому цієї нації, що розвивається.
Якщо говорити про історичний зріз цього минулого, то для нації це минуле, яке є для неї зразком, є так звана "золота ера" – ідеальний період існування світу чи цієї конкретної спільноти. Такий світогляд базується на переконанні, що ця "золота ера" детермінує весь подальший розвиток людства чи цієї конкретної спільноти, наприклад українського народу. У подальшому після "золотої ери", звісно, йде деградація і ми отримуємо наше печальне сьогодення. Щоправда, зорієнтовані на цю "золоту еру" інтелектуальні, суспільні та політичні нурти чинять зусилля, щоб до нього повернутися. Цим поверненням до "золотого віку" вони неначе планують своє майбутнє. Причому майбутнє, яке в ідеалі мало б бути поверненням у минуле, у той самий "золотий вік". По-суті такий спосіб бачення минулого, сьогодення і майбутнього насправді цього майбутнього немає – у найкращому випадку це повернення у минуле.
Але якщо не всі нації, то їхня більшість, принаймні частково, схиляються до такого способу позиціонування себе у часі. "Час" в реальності нашого існування ми називаємо "історією". А "позиціонування у часі" ми називаємо "нашим місцем у історії".
Але "наше місце в історії" потрібно якось описати. Для того існують кодифіковані національні історії. Кодифіковані – означає прийняті як такі, що відповідають "дійсності", відповідають "тому, що насправді було". При цьому ніхто не звертає ані найменшої уваги на те, що ця кодифікована історія періодично переписується – тим не менше всі, кому її подають як "справжню" історію, переконані, що все, що на даний момент вона описує, і відповідає "справжній історичній дійсності".
Та кодифікована історія це розгорнутий текст, якого мало хто читав. Для широкого загалу, щоб ввести історичний канон у політичну площину, потрібно її спростити. Причому навіть не до максимально спрощеної шкільної історії – того конструкту, з яким ми мали справу у дитинстві, а буквально до набору знаків, які й окреслюватимуть "наше місце у історії". Ці знаки це галерея героїчних чинів певної спільноти, нації. Причому байдуже, що сучасні політичні нації здебільшого постали у XVIII-XX століттях – їхні героїчні чини сягають глибокого Середньовіччя і навіть далі.
Як правило це спектакулярні військові перемоги. Вже стало майже традицією, що історія національних спільнот подається виключно як мілітарна історія того чи іншого народу. Як правило галереї військових перемог подаються ще більш спрощено – персоніфіковано. Бо ж кожна з битв мала свого воєначальника, вождя, героя. І мова йде про ще простіший символ – символ національного героя. І тоді "наше позиціонування у часі", "наше місце у історії" постає як "пантеон національних героїв".
У нашому українському варіанті це пантеон князів, королів, гетьманів, як правило військових діячів УНР, ЗУНР, Карпатської України, УПА – від князя Володимира до Бандери.
"Пантеон національних героїв" формують історики. Здебільшого історики доби романтизму чи post-романтики. Далі ідуть драматурги, кінорежисери, мультиплікатори і т.д. Процес творення "пантеону національних героїв" не зупиняється.
Однак використовується цей "пантеон національних героїв" політиками чи, точніше, творцями політичних націй. "Пантеон національних героїв" формує сітку опірних точок на якій монтується, моделюється, твориться такий конструкт як політична нація.
Як правило "пантеон національних героїв" твориться саме напередодні формування політичної нації. А це власне була, як правило, доба Романтизму. Коли я пишу про монтування, моделювання, творення такого конструкту як політична нація, то це не означає, що це робить якась одна особа чи група осіб. Вони беруть участь. Але творення політичної нації це великий суспільний процес. Однак без цих окремих осіб чи груп осіб він теж може не відбутися – це і є так зване "місце особи чи групи осіб у історії".
Таким чином "пантеони національних героїв" формувалися тоді ж, коли почали формуватися і локальні етнічні націоналізми. Націоналізми, байдуже які, неодмінно потребують цих "пантеонів національних героїв", "галерей національних чинів". Ними вони обґрунтовують право на життя, право на територію, право на домінування тієї чи іншої національної спільноти, тієї чи іншої політичної нації, як вони її розуміють.
Ясна річ, що ні князь Володимир, ні навіть гетьман Іван Мазепа навіть уявити собі не могли, що буде така спільнота, як сучасна українська політична нація – включно з Кримом та кримськими татарами. А тим більше, що вони стануть його опорною точкою – ввійдуть у "пантеон національних героїв України". До речі – якщо ми вважаємо кримських татар учасниками сьогоднішньої української політичної нації, то чому ханський рід Гіреїв не представлений у нашому пантеоні?
Сьогоднішнє розуміння українства, яке набирає своєї форми у вигляді сучасної української політичної нації, є конструкцією, яка стала реальністю у 1991 році. Ще раз прошу не плутати з українським народом, етносом як в Україні, так і поза Україною сущим. Сьогоднішню українську політичну націю творять всі ті, хто у силу тих чи інших обставин стали чи згодилися стати громадянами України. Навіть 1990 року української політичної нації не існувало. Був український народ. Та 1991 року появилась реальність, яка сьогодні називається по-різному. Я називаю її "сучасною українською політичною нацією". Хтось – "народом України" – це всі громадяни України. Поняття і реальність "народу України" зафіксована у Конституції України – угоді всіх тих, хто є громадянином України.
Однак в українському суспільстві функціонує і етно-національне та етно-націоналістичне розуміння української нації. Очевидно, що вона включає всіх етнічних українців (хоча це теж питання не до кінця строге) як в Україні, так і поза Україною сущих.
У чомусь ці дві концепції співпадають, а у чомусь і конкурують. Якщо концепція "сучасної української політичної нації" чи "народу України" відображає реальний стан, то концепція "етнічної української нації" є радше проектом чи мрією. Однак проектом, зверненим у
Та досі ми вели мову про конкуренцію "місць у історії" та "пантеонів національних героїв" різних етно-національних проектів.
Але є ще й внутрішньо національна полеміка щодо свого позиціонуваня щонайперше щодо часу, а потім вже й щодо "пантеону національних героїв".
Друга концепція формування націй, як вже заявлено, пов'язана із концепцією, яка окреслює час, що плине з майбутнього через сьогодення у минуле. Джерелом і сьогодення і, тим більше, минулого є майбутнє. Ми поступаємо так чи інакше саме тому, що хочемо здобути щось надзвичайно важливе для нас у майбутньому. Як от справжні християни всі свої кроки у минулому і сьогоденні чинили і чинять тільки з огляду на Спасіння, яке гряде. Гряде з майбутнього. Так само позитивісти організовують всю свою діяльність з огляду на процвітання, яке неминуче буде. Буде у майбутньому. Таким чином для них майбутнє відіграє набагато більшу роль, ніж сьогодення чи, тим більше, минуле. У майбутньому для них криється сенс сьогодення та минулого. У цьому майбутньому криється і план розгортання сьогодення та його осідання у минулому. Тому майбутнє задає еталон, зразок того, як має жити людина. У сьогоденні чи минулому не може нічого постати, що не променилося б з майбутнього. Майбутнє визначає минуле і сьогодення, а не навпаки.
Якщо говорити про історичну реалізацію цього майбутнього, то це шлях світу чи якоїсь спільноти до ідеалу чи своєї повні. Історія розгортається з огляду на те, що Спасіння, чи "вік процвітання" попереду – у майбутньому. Воно й детермінує весь подальший розвиток людства чи якоїсь спільноти. Сьогодення, як для особи, так і для спільноти, це шлях до майбутнього. Зорієнтовані на Спасіння чи "вік процвітання" інтелектуальні, суспільні та політичні нурти чинять зусилля, щоб його досягнути чи принаймні рухатися у напрямку до них. Не повертатися у минуле "золотого віку", а піднятися до Спасіння та "віку процвітання". І цим справді відкривають для себе те майбутнє.
Але при чому тут формування сучасних політичних націй? А ось при чому: багато політичних націй свого часу було збудовано не на "галереях національних чинів" та "пантеонів національних героїв", а на вірі у Спасіння чи майбутнє процвітання ще на землі. З огляду на християнську природу Спасіння воно побудоване на жертві. Тому для таких спільнот дуже важливим є "пантеон спільних поразок". Як от для гнаних та переслідуваних протестантів у іспанських Нідерландах, пуритан, що рятувалися від переслідувань у Північній Америці. Але при чому тут поразки, запитаєте ви? А при тому, що Спасіння без жертви не буває. Або ми не християни, мусульмани, юдеї... Причому жертва може бути різною. І жертва, яка веде до Спасіння, відкриває майбутнє.
Напевно, не потрібно пояснювати, що таке консолідація з огляду на трагічну спільну долю. Спільними можуть подаватися як перемоги, які персоніфікуються у національних героях, так і поразки, які мають своїх героїв, яких називають мучениками чи подвижниками.
Для українців перелік поразок – це вервиця навал – від монголо-татарської навали, до більшовицької, нацистської, хортистської, антонесківської і т.д. Ці поразки також мають свої знакові події. Як от падіння Києва у ХІІІ ст., Руїна ХVІ ст., Крути 1918 р., Голодмор 1932-1933 рр., репресії 1930-1950-х, ГУЛАГ.
Абсолютно очевидно, що героїчна традиція "золотого віку" виводиться з поганства, тоді як парадоксальна традиція перемог через поразки має своє коріння у профетичних релігіях, релігіях, що опираються на пророцтво, яке стосується майбутнього.
Тут ніяк не оминеш парадигми, заданої Христом – "смертію смерть поправ". Його чином є жертва, але не героїчний чин воїна-вікінга, а жертва як упокорення. Не дивно, що всі, хто задивлений у минуле, у "золоту еру" предків, неминуче стають супротивниками Спасіння через упокорення, творення на поразках.
Пантеон поганських богів і є пантеоном інтелектуальних та політичних середовищ, які апелюють до спільного минулого – духа землі ("священної", "споконвічної" території, місця), духа предків (роду, племені, народу), культури (мови, пісні, звичаїв і т.д.). Пантеон поганських богів, який секуляризувався до "пантеону національних героїв", і є пантеоном всіх традиціоналістів, консерваторів та націоналістів – людей землі та крові.
Натомість ті, хто апелює до віри чи розуму, до профетичних, відкритих до майбутнього релігій, чи, у їхній світської формі, до – просвітництва, космополітизму, громадянства світу мусять опиратися на цілком інший пантеон, "пантеон мучеників чи подвижників.
Для традиціоналістів, консерваторів та націоналістів "золота ера" була у минулому. Тому вони на неї і зорієнтовані. Для українців це мітичні часи Аскольда і Дира, вже історичні часи Русі з її часто мітологізованими князями, легендарні часи Козаччини, героїзовані часи Визвольних змагань ХХ ст. (УНР, ЗУНР, Карпатської України, УПА).
Традиціоналісти, консерватори і націоналісти пробують зберегти і навіть відтворити у сьогоденні ті цінності, які, як вони гадають, є "втраченими", "забутими", "упослідженими" цінностями землі та предків. Хоча насправді ці цінності так само здебільшого сконструйовані нещодавно. Звідси всі ці спроби "відродити" козацтво, національні звичаї, національну етнізовану культуру взагалі – всі ці милі нам Коляди, Гагілки, Гаївки, Івани Купали і т.д. Звісно, що двічі у одну і ту ж річку ввійти не вдасться. Для наших предків всі ці дійства не були етнографічними театралізованими постановками, а таїнствами, метафізичними актами. Та старі боги померли. Цих таїнств не повториш.
Для есхатологів, які спрямовані у майбутнє і відштовхуються від етосу жертви, опорою може слугувати і відмова, і поразка. Це і жертва Христа як відкуплення гріхів та передумова Спасіння, але також і трагедія Голодомору. Жертва Христа об'єднала всіх живих – він не лише відкупив, але й об'єднав всіх нас своєю кров'ю. Голодомор теж об'єднав нас, але вже як українців, як тих, проти кого у першу чергу і був спрямований. Але Голодомор і об'єднав нас з людьми взагалі, бо він, як і Голокост, це не лише злочин проти одного з народів, це ще і злочин проти людей взагалі. І не лише тому, що, попри спрямований проти євреїв Голокост, у нацистських таборах нищили не лише євреїв, І не тому, що при Голодоморі гинули не лише українці. Навіть, якщо б там були тільки євреї та українці, це все одно були б злочини проти всього людства. Голодомор відкупив нас, хоч це й не була добровільна жертва. Голодомор парадоксальним чином освятив відродження України, духовно і морально заклав неминучість Незалежності. Так, це парадокс для банального мислення. Так, це метафора. Та жертва і трагедія відкрила для українців як спільноти їхнє майбутнє. І тому не праві ті, хто каже, що незалежність впала на Україну випадково. Зовсім ні – "смертію смерть поправ".
Якщо говорити про Україну, то її есхатологічний духовно-інтелектуальний нурт теж має свій "пантеон жертв". Для України тими, хто "смертію смерть попрали" є і Шевченко, і Шашкевич, і Леся Українка, і Шептицький), і бл. Омелян Ковч, і, можливо, Ґія Ґонґадзе.
Цей "пантеон жертв", попри все, що будуть говорити, явно чи не явно протистоїть "пантеону національних героїв" – від князя Володимира до Степана Бандери та Романа Шухевича. Це два підходи і два різні пантеони.
І про морально чисту жертву – греко-католицького пароха з Перемишлян під Львовом блаженного Ковча. Капелан Українських Січових Стрільців у часи Визвольних змагань 1918-1920 рр., під час ІІ Світової війни, рятуючи євреїв, здійснив неймовірний чин – залишився з своєю паствою, яка шукала порятунку у його церкві, перемишлянськими євреями, до кінця – коли їх повезли до нацистського табору смерті у Майданеку на знищення, він пішов з ними до печі крематорію. Пішов вільною волею. Не допомагали ніякі вмовляння, навіть прохання Митрополита.
У зрілому, і, що головне, толерантному суспільстві мають право на життя обидва інтелектуальні та політичні нурти. Потрібні і традиціоналісти, і консерватори, навіть консерватори наближені до націоналізму (прошу не плутати з нацистами), але так само мають право на існування і есхатологісти, профетисти, і post-просвітники (хоча і тут є свої ексцеси).
Суть цих моїх зауваг до такої розгалуженої теми полягає у тому, щоб не лише зробити декілька кроків до прояснення духовно-ідеологічних підстав нашого суспільно-політичного життя, але й показати, що духовно-ідеологічний ландшафт сьогоднішньої України не є унікальним і укладається у загальносвітові тренди. А з іншого боку підкреслити, що для успішного функціонування всякого сучасного европейського суспільства потрібна наявність обох тенденцій. Найбільшою проблемою для такої европейської та все ж національної держави з поліетнічним, різномовним, багатоконфесійним суспільством, як Україна, може стати домінування одного з цих способів мислення та діяння. Найкращим варіантом, варіантом непослідовним, еклектичним є конкуренція цих обох способів бачення, щодо того на якому фундаменті слід розбудовувати сучасну українську політичну націю. Має право на існування та своє місце і тенденція, яка охороняє минуле, підтримує культуру, національну ідентичність. Але так само має право на існування та своє місце і тенденція, що відкрита до майбутнього, яка дозволяє відкритися до людства, до універсальності, до модерності, відкритися до раціональності і врешті до Спасіння.
Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.
