Чому в Україні вже рік буксують реформи?
Чому в Україні вже рік буксують реформи
Ось уже невдовзі рік, як Україна з чималою кров'ю таки позбулася режиму Януковича. Відкрилися нові можливості. Та як ми їх реалізували? Можна підбивати певні підсумки. І, відповідно, ставити не завжди приємні запитання. Найнеприємнішими але посутніми є два з них:
1) Чому ми не надто успішні у війні з Росією?
2) Чому ми так і не змогли почати трансформацію системи влади в Україні?
Що стосується війни, то заради справедливості все ж варто наголосити на тому, що мало хто воював з Росією впродовж року і не зазнав поразки. Тому не все так погано.
Що стосується реформ – то тут проблема. І вона дедалі очевидніша. Реформи буксують попри бажання суспільства, попри однозначне стимулювання реформ нашими західними партнерами, які від м'яких натяків перейшли до жорсткої формули: спершу реформи, а потім гроші.
З'ясуймо, у чому ж справа.Спочатку кілька здогадок:
Перша. Та частина політичного класу, яка є зараз при владі, виросла у теплій і комфортній епосі кучми-ющенка (не йдеться тут про їхні політичні преференції), коли головне було попасти у владний чи коловладний пул (навіть у формі опозиції), і можна було розслаблено та радісно користати з благ завжди щедрого бюджету. Тобто "пиляти" бюджет і не надто задумуватися про майбутнє. Суть зміни влади для людей, що там народилися, завжди полягала тільки в тому, що одна команда "пиляльщиків" бюджету ставала до того бюджету ближчою, а інша трохи віддалялася. Проте недалеко. Це ще були часи відносно лагідні. Жорсткість внесла епоха януковичів, які різко відсунули всіх інших від цієї теплої лагуни. Це й призвело до вибуху Майдану 2013-2014 рр. Однак за цей рік утвердилася підозра, що для тих, хто стояв на сцені Майдану, а не під нею, підспудним і невитравним бажанням було повернення до кучмівсько-ющенківського status quo – теплої лагуни "дерибанщиків бюджету". І всупереч тому, що вони проголошували зі сцени, потрафляючи бажанню Майдану. Тому є глибока і, здається, обґрунтована підозра, що значна частина політичного класу, який зараз є при владі, насправді не хоче жодних реформ. Він інстинктивно хоче повернутися у блаженну лагуну кучми-ющенка.
Друга. Однак змінилися об'єктивні обставини. У внутрішньополітичному, зовнішньополітичному й економічному сенсі в Україні відбулися незворотні зміни. Тому повернутися у батьківське кучмісько-ющенківське лоно немає жодної можливості. Просто немає тих ресурсів, які можна дерибанити, як колись. І так само суспільні настрої вибухові – "эти глаза напротив". Сьогодні політики ходять по лезу бритви. Хоча, правди ради, маю сказати – гіперуспішно: декому вдається з "кулею в лоб" чудесно виглядати от вже рік, не провівши досі жодних реформ... Так само, як декому з "миром вже завтра"... Ще однією проблемою є жорсткий пресинг Заходу, якому остогидли клептократичні та сибаритські звички нашого політичного класу. Кілька разів він доволі жорстко попередив наших сибаритів: або реформи, або... Правда, не надто успішно. Ті й далі продовжують вдавати, що не чують.
Та все це, так би мовити, особливості нашого національного політичного класу. А є справді істотні причини:
Перша. Реформи – це травма. Травма і для суспільства, і для політичного класу. Реформи – це зміна, яка не може не бути дискомфортом. Не всі виходять з реформ із бонусом. Дехто просто випадає з суспільного чи економічного життя. Напевно, всі знають, як реформи відбувалися у країнах центральної Європи. Недарма їх назвали шоковою терапією. Однак без неї пацієнт би не вижив. І постсовєтські країни центральної Європи не лише вижили, але й досягли значних успіхів. Хоча при цьому були відсунуті від суспільної активності і посткомуністи, і компрадори, і кримінал. А саме з посткомуністів, компрадорів та криміналу й рекрутувався український політичний клас. Не весь, звичайно. Проте... Десь близько...
Та повернімося до травми. Україна вже не має амортизуючого ресурсу (окрім допомоги Заходу). Тому травма буде жорсткою. Вона вже є жорсткою – більш ніж 100% інфляція гривні знову заганяє українське суспільство у темні 1990-ті.
Друга. На реформи політична верства може наважитися, коли має підтримку. І то не з Заходу, а всередині країни. Тут є два варіанти:
1) Може бути масова підтримка всього народу. Як правило, за цих обставин народ, власне, й не розуміє, про що йдеться і чого йому коштуватимуть ці реформи. Як-от при розвалі СРСР – мало хто, а я переконаний, що ніхто не розумів, як ситуація розвиватиметься далі і чого коштуватиме підтримка такого розвитку ситуації. Однак за політичною верствою була воля народу йти на розвал СРСР. І добре. Однак підкреслюю – за такої підтримки народ хоче змін, однак не знає їх наслідків. Чи є така підтримка реформ в Україні? Хоч це й печально, гадаю, що немає. Народ не готовий. Як слоган "хочемо реформ" це працює. Однак народ уже знає, що таке шокова терапія – пройшов 1990-ті, бачив, як це відбувалося у сусідів. Сьогодні народ "хоче реформ", однак не готовий за це платити аж таку ціну. Тобто, ми – за реформи, але щоб вони мене і моїх близьких не зачепили. А це неможливо. Тому наш добрий народ теж лукавить.
2) Якщо ж масової підтримки як готовності до посвяти немає, то є другий варіант – можна опертися на найактивнішу частину суспільства. Як Ататюрк, коли реформував Османську імперію в сучасну національну країну – Турецьку республіку. При дрімоті чи пасивності значної частини суспільства. Але ця суспільно найактивніша частина суспільства має бути консолідована у політичні структури, якими можуть бути рухи чи партії, і крім того, об'єднана консенсусом щодо проведення всього цього комплексу реформ. Чи має наш владний політичний клас опертя на таку консолідовану і рішучу меншість, політичну партію чи рух? Теж, на жаль, ні. Бо їх просто немає.
Водночас ми бачимо, що українське суспільство не є пасивним. Ми ж бачимо, як вибухнув волонтерський рух, що сформував паралельне до агонізуючої армії військо з добровольчих батальйонів. Як вибухнув волонтерський рух, який почав допомагати армії.
Але як можна ці суспільні рухи залучити до підтримки таких потенційно болючих реформ?
На жаль, тут і криється фатальна системна помилка.
Далі тут
Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.
