17 квітня 2015, 12:50

Геополітична диспозиція Росії Путіна

Повністю стаття тут

Для того, щоб зрозуміти логіку (чи її відсутність) у діях президента Російської Федерації Владіміра Путіна потрібно щонайменше перебігтися в межах короткого тексту по тих геополітичних підходах, що були характерні для політичних формувань, які були прямими попередниками сьогоднішньої Російської Федерації. Геополітика багатьох країн, не лише Росії, значною мірою є стереотипною, вона опирається і на стереотипізовану політичну культуру і на реальну геополітичну диспозицію, яку об'єкти геополітичної гри часто змінити не можуть, а, отже, не можуть змінити і загальної інтенції своїх політичних інтересів.

Не менш важливо на самому початку підкреслити те, що сьогодні, хто б що про це не говорив, у Російській Федерації дійсно логіку розгортання геополітичної гри формує практично одна людина – Владімір Путін. І він не є виключенням з правила – він просто продовжує одвічну традицію російських "самодєржцев" – ханів, великих князів, царів, генеральних секретарів і президентів. "Самодєржавіє" є неодмінною формою здійснення влади у цьому політичному утворенні – воно просто не знало інших форм. Виключенням можна вважати період Тимчасового уряду 1917 року, який радше, трактується як час смути і відсутності влади. Повернення до норми – це повернення до "самодєржавія". При цьому не варто ображатися на неначе старосвітський термін "самодєржавіє" – він дуже точно передає всю суть влади в Росії – саме тому я його й використовую.

Отже, геополітична диспозиція Росії. Географічно Росія є серцевиною Євразійського континенту – Світового острова. Вона і усвідомлює себе як Континент. Весь Континент. Але звідки в неї з'явилася ця самоідентифікація? Як пройшов процес ідентифікації периферійного Московського царства з Континентом від Тихого океану до Атлантики і від Льодовитого океану до Індійського? Можливо, не настільки "серединним", як Китай, який завжди вважав і вважає себе "серединною державою" – центром світу. Певним чином континентальне положення Росії змікшоване її постійним комплексом периферійності – що і у географічному, і у цивілізаційному сенсах теж правда.

1. Передісторія та історія геополітичного позиціонування Росії

Чи не всі сучасні державні утворення для своєї легітимізації конструюють національні міти. Часто вони кодифікуються як "національні історії".

В Росії є кілька таких мітів:

• створений у XVIII ст. міт Росії як спадкоємиці Русі IX-X ст., коли властиво російські території були не руськими, а угро-фінськими. Творцем цього міту є Ніколай Карамзін (1766-1826);

• створений у ХХ ст. в білій еміграції міт Росії як не Європи і не Азії, а Євразії. Одним з головних творців цього міту є євразієць Ніколай Трубецкой (1890-1938).

• створений у ХХ ст. міт Росії як спадкоємиці Великого Степу – Імперії монголів та Золотої орди. Творцем цього міту є Лєв Ґумільов (1912-1992);

• сучасний міт Росії як нордичної континентальної країни Арктогеї. Творцем цього міту є неоєвразієць Алєксандр Дуґін (1962);

• паралельний до неоєвразійського міту міт "руского міра", творцем якого стала Російська православна церква та її куратори з російських спецслужб. Можливо, цей міт можна приписати його патрону Патріарху РПЦ Кірілу (Владімір Гундяєв, 1946).

Все це, звісно, міти і дуже віддалено стосуються реального стану справ. Я не сумніваюся у цинізмі провідної верстви сучасної Росії. Звісно, вплив цих конструкцій не безпосередній. Однак їхні дії, мотивовані головно чимось іншим, часто прикриваються цими умоглядними конструкціями.

А з іншого боку, попри весь цинізм російських сучасних "самодержців", логіка їхніх дій лягає у прокрустове ложе цих взаємосуперечливих конструктів.

Міт неоєвразійства 1991-2015 рр...

Сучасний міт Росії як нордичної континентальної країни Арктогеї створив неоєвразієць Алєксандр Дуґін.

Повторюючи класиків геополітики Рудольфа Челлена та Гелфорда Джона Маккіндера, Дуґін чітко ідентифікує Московію, Російську імперію, СССР, РФ з усім Євразійським континентом. І геополітичну диспозицію сучасної Росії зводить до описаної ними боротьби Суші і Моря: "В основі геополітики лежить розподіл всіх держав і культур на два типи – сухопутні і морські. Це – перший закон геополітики. Геополітики помітили, що морські цивілізації, культури засновані на мореплаванні, найчастіше мають ринкову економічну систему та тяжіють до ліберально-демократичного устрою в політиці. Сухопутні держави, навпаки, віддають перевагу неринковій (плановій або частково плановій) економіці та обмеженій демократії, або взагалі ієрархічному устрою суспільства" ("Философия Войны", Геополитика как судьба, Москва, 2004).

Ідея Росії – розширення без кінця

Експансія і розширення стали ідеєю Росії. Однак ця ідея призвела до дивного результату – імперія втратила відчуття меж – вона розширювалася і розширювалася, а тому втратила свою конкретику – що ж, власне, є Росією? Територія між імперією Цинь на сході та Німецькою імперією на заході? Між Іраном і племенами самоїдів? Чи, може, далі? Практика покаже, що меж немає. Російська ідея – безкінечне розширення. До "исконно русских земель", якими оголошуються будь-які землі – хоч би й імперії Цинь.

Чи, може, стара Московія? Але Московія – це простір до Уралу. До Уралу й сягає легітимність Московського царства, власне минулого Росії. Вийшовши за Урал Московія відрізала свої зв'язки з Московією. За Уралом постала інша Росія. Можливо, там її майбутнє. При цьому Урал не обов'язково трактувати як Уральські гори. Хоча, як гори також.

І навіть не зрозуміло – що ж розширюється – якась московськість, російськість, православ'я, слов'янство, комунізм, "скрєпи" (хоч ніхто не знає, що це таке)? Що приноситься на ці землі, крім домінації, які сенси? Дуґін, звісно, пояснює, описуючи свою мітичну Арктогею – арктичну ідеальну землю.

Відсутність меж – "предєлов" – перетворює і Сибір, і Далекий Схід у напів-Росію чи недо-Росію. Ще більшою недо-Росією в очах росіян є й території за розмитими межами – так зване "близьке зарубіжжя". В тім числі і Україна.

Чіткі межі творять чітку ідентичність. Розмиті межі не творять однозначної ідентичності.

У філософському сенсі Росія кинула виклик простору – і програла. Безмежність російських просторів і відсутність їхніх меж (а тим більше – кордонів) розмиває саме поняття Росії до Євразії і далі у філософському сенсі – до мітичної Арктогеї. У цьому сенсі ідея безкінечного і перманентного розширення просто безсенсова. Вона позбавляє народ ідентичності і власного місця, робить народ бездомним. Хоча, може у цьому і суть філософії номадів-кочівників. А опричники Путіна – справді кочівники, для яких власне Росія у всіх сенсах – порожнє місце. Вони кочують з Чукотки до Великої Британії (Роман Абрамович).

І тим не менше Росія бачить себе у цьому безкінечному і безсенсовому "прирастанию Сибирью" (за Міхаїлом Ломоносовим). Сьогодні Росія "прірастаєт" Кримом та Донбасом.

Однак одна справа філологічні чи філософські вправи, а інша – реальна політика, яка якимось невидимим чином з цими неначе невинними вправами пов'язана. Так як і долі людей, що гинули і гинуть в реальних геополітичних конфліктах.

Геополітична диспозиція сучасної Росії

Борюкаючись з просторами Континенту, Росія пробувала прорватися до Світового океану. Континентальний аутизм, що б про це не говорили Хомяков, Трубєцкой та Дуґін не давав Росії розвиватися. Тому впродовж історії, кожного разу на свій спосіб і відповідно епосі, вона пробувала вирватися до цивілізаційних центрів.

Історичними спробами вирватися з сухопутної ізоляції були:

• вихід Петра І (Пётр І Алексеевич 1682-1725) до Балтійського моря – 1700-1721 рр.;

• вихід Єкатєріни ІІ (Екатерина ІІ Алексеевна 1762-1796) до Чорного моря – 1774 р.;

• вихід Алєксандра ІІ (Александр ІІ Николаевич 1855-1881) до Тихого океану – 1858-1860 рр.;

• прорив Льва Троцького та Йосифа Сталіна до Європи з "світовою революцією" 1919-1943 рр.;

• спроба Нікіти Хрущова прорватися в Атлантику – Карибська криза, 1962 р.;

• невдалі спроби Міхаїла Ґорбачова вписати СССР у світову систему після поразки у "холодній війні" (1989-1991 рр.);

• пропозиція Владіміра Путіна прийняти Росію у НАТО і створити тим самим у північній півкулі "Північне кільце безпеки" – НАТО+РФ – 2000 р.;

• пропозиція Владіміра Путіна створити "Велику Європу" – виступ у Бундестазі 25 вересня 2001 р.:

Єльцин не захоплювався євразійськими геополітичними конструкціями. Лише з приходом до влади Путіна ситуація змінилася. З Путіним почався процес повороту від "цивілізованого розлучення" до "нової інтеграції".

І він почав діяти, реалізовуючи євразійські геополітичні плани. Почав з створення "митного союзу" з п'яти країн СНД – Росії, Білорусі, Казахстану, Киргизії, Таджикистану. Черговим етапом економічної інтеграції стало створення ЄврАзЕС, розширюючи модель митної інтеграції до рівня більш широкого економічного партнерства. Це, на його думку, мало б стати відродженням євразійського полюса, який має протиставитись атлантичному світовому центру. Після економічної інтеграції почалася інтеграція військово-стратегічна. Далі буде поставлене питання про загальну систему "Євразійської Безпеки". А потім про тіснішу адміністративну інтеграцію країн-членів – аж до втрати суверенітету чи суб'єктності. А паралельно ще амбітніші, однак крайньо небезпечні альянси – заснування Шанхайської Організації Співробітництва (ШОС), в яку, окрім постсовєтських країн входить Китай – Китайська Народна Республіка, Російська Федерація, Республіка Казахстан, Киргизька Республіка, Республіка Таджикистан і Республіка Узбекистан з центром у Пекіні (!). Мало б насторожити. Однак – ні. Євразійська ідея змусила режим Путіна лізти навіть у пащу Дракона... Одним словом планів маса.

На ринку ідей у Росії Путіна конкурували і взаємно доповнювали себе дві політичні ідеї:

• геополітична ідея Євразії, яка полягає у політичному та ідеологічному об'єднанні всієї Євразії. З огляду на це в Росії навіть заснували євразійський рух з його інституціями:

• культурологічна ідея "Русского мира" – цивілізаційного, соціокультурного та наднаціонального простору, що охоплює близько третини мільярда російськомовних людей або майже кожного двадцятого мешканця планети, які володіють духовними та ментальними ознаками російськості і небайдужі до долі і місця Росії в світі. Ось так, "Русский мир" – це не лише територія колишнього СССР, він всюди, де є російськомовні чи хоча б православні. "Русский мир" також інституціоналізований, має представництва по цілому світі і міцно зрісся як з державою, так і з Російською православною церквою.

Отож Дуґін бачить світ дуже контрастним – чорно-білим.

• з одного боку є безсумнівний супротивник – країни моря на чолі з США – Світовий океан. Інструментом океану є НАТО:

• з іншого боку є Континент, Євразія з її головними промоторами – Росією Путіна, Китаєм та Іраном, які контролюють свої частини Континенту:

А загальна диспозиція світового протистояння Світового острова та Світового океану, за Дуґіним, і можемо підозрювати, що і за Путіним, виглядає так:



Однак це бачення загальної геополітичної ситуації. Виходячи з цього бачення світу і вибудовується реальна політика. Отож, як вона вибудовується?

Маючи незначні ресурси, Росія Путіна пробує вибудовувати архітектуру Світового острова в опорі на Китай. Але не тільки – донедавна однією з опорних точок був Іран – однак, здається, Іран таки пішов на поступки Світовому острову в обмін на пом'якшення санкцій. Так само вона розраховує на латентну підтримку Франції та Німеччини.

Але такий розрахунок на інших геополітичних гравців за відсутності власних ресурсів призводить до узалежнення від того ж Китаю, а також і від ЄС (основного споживача російського експорту). Розрахунок на Іран не виправдав себе – Іран пішов своїм шляхом – принаймні ситуативно – і російські сподівання його не надто цікавлять.

Ця схема не враховує змін, що відбуваються у світі. Неоєвразійці зрозуміли, що світовий центр після ІІ Світової війни перемістився з Лондона до Нью-Йорка, однак неначе не зауважують, що на наших очах він переміщається до Лос-Анджелеса і Шанхаю – десь посередині. І тоді вага Китаю у євразійській конструкції, яку вони пробують вибудовувати, буде домінантною. Вони не зауважують переміщення центру ваги США з атлантичного на тихоокеанське узбережжя. На це слід реагувати і теж виходити на цей геополітичний простір.

Однак, що ми спостерігаємо – цілком протилежну картину. Росія евакуйовується з перспективного Далекого Сходу та Сибіру. Там відбувається просто цивілізаційний занепад. Московія діє інерційно і далі зосереджується у самій Москві.

Російська Федерація крайньо асиметрична:

• ментально – і далі центрами є стара столиця Московського царства – Москва та Російської імперії – Санкт-Петербург;

• демографічно – за Уралом мешкає 15% населення країни;

• ресурсно – більшість ресурсів Росії – у Сибірі;

• військово – головні військові ресурси спрямовані на Захід;

• релігійно – надмірне фаворитизування православ'я призведе до значних проблем з ісламом, який динамічно поширюється в Росії;

Якщо вдатися до метафор, то Московія вичерпується. Потрібно будувати власне Російську Федерацію, яка мусить мати інші геополітичні орієнтири. Можливо, режим Путіна – останній чи передостанній москвоцентричний режим в Росії. Можливо, майбутня геополітична орієнтація Російської Федерації мала б бути радше не на вичерпану "среднюю полосу", а на Сибір, Далекий Схід і навіть Арктику.

Однак чи є політична воля так переформатовувати Росію? У режиму Путіна волі до цього немає. Він думає про дві речі – самозбереження і негайне збагачення. А тому він все ще мислить застарілими категоріями "повернення" Криму та виходу до Чорного моря.

Якщо Росія не переформатується на Схід, то порожнечу, що утворюється так чи інакше заповнить Китай. Невдовзі питання може бути поставлене так – або Нова Росія, або Новий Китай. Здається, час Сполучених Штатів Сибіру, про які говорили сто років тому, минув – немає ресурсів. Можна сказати, що це футурологія. Так, звичайно. Але саме з такої футурології і витікають подальші політичні програми та дії.

Тоді як потрібно готуватися до перенесення центру ваги країни на Північ, Схід і навіть на Далекий Схід:

• головні ресурси Росії (нафта, газ, безпека) невдовзі будуть в Сибірі та Арктиці;

• головна політична перспектива, з огляду на міграцію цивілізаційних центрів, на Далекому Сході.

Тому Росії потрібне нове геополітичне мислення спрямоване на Арктику, Сибір і Далекий Схід. Можливо, саме на Далекому Сході постане новий симбіоз Китаю та Росії.

Чи були спроби такого мислення про переформатування Росії? Звичайно були. Однак нічим не закінчилися. Російським "самодєржцям" комфортно жити в Москві і визискувати країну за Уралом. Що в результаті веде до стагнації і неуспіху цього формату Росії.

Чи є в Росії досвід зміни формату? Звісно є. І завжди він здобувався як відповідь на зовнішні виклики:

• Петро І переформатував цивілізаційно відстале Московське царство у Російську імперію;

• Лєнін, з огляду на поразку у І Світовій війні, переформатував Російську імперію у СССР;

• Ґорбачов-Єльцин, з огляду на цивілізаційну відсталість, технологічну революцію 1980-х і поразку у "холодній війні", переформатували СССР у відносно демократичну РФ І;

• Путін, з огляду на інформаційну революцію, зміну технологічних платформ 2000-х переформатовує РФ І у авторитарну РФ ІІ.

Таким чином ми бачимо якийсь неадекватний геополітичний зсув РФ ІІ – авторитарної Росії третього президентства Путіна. Вона не реагує на зовнішні виклики і не пробує ввійти у світ в адекватному до викликів часу форматі, а неначе виходить з нього. Замість того, щоб прориватися і переорієнтовуватися до нових перспектив – на Тихий океан, Росія самоізолюється, повертається до регресивних форм суспільних відносин, будує чистої води автократію. Зрештою, така реакція для Росії теж характерна. Лєнін у 1917 р. завів країну у комуністичну ізоляцію, Сталін 1945 р. у "холодну війну". Путін заводить Росію у ексКҐБістську ізоляцію.

Що є причиною такої неадекватної поведінки Путіна? І чи впливає на його політику російська еліта чи російський народ?

Як правило російські "самодержавці" змінюють державну конструкцію з огляду на якусь політичну чи геополітичну катастрофу. Російська імперія трансформувалася в СССР, а СССР – в Російську Федерацію. Однак нафтовий бум 2000-2013 рр. приніс зовсім іншу якість ресурсів. Єльцин виживав усі 1990-ті. Натомість Путін, отримавши такий ресурс, почав діяти традиційним російським трибом – прирізувати території та збільшувати кількість "руських" (Чечня, Абхазія, Південна Осетія, Крим, Донбас). Саме тому у 2000-х ожило неоєвразійство, з'явилася концепція "Русского мира".

І неоєвразійство, і "русский мир" помруть тільки тоді, коли у російських "саможєржцев" заберуть нафто-газовий акселератор – коли остаточно впаде і попит, і ціни на енергоносії.

Тому на найближче майбутнє, піклуючись тільки про збереження режиму, будучи звичайними мародерами, мислячи за інерцією і насправді не переймаючись стратегічним майбутнім Росії, Путін чи його прямі спадкоємці будуть зацікавлені у:

• збереженні монополій на нафто-газових ринках;

• прив'язці своїх клієнтів до нафто-газової залежності;

• утримуванні цін на нафту та газ;

• блокуванні енергетичної революції;

• збереженні Російської Федерації ІІ (третє президентство Путіна) як корпорації її вузького елітного прошарку;

А тому на міжнародному рівні режим Путіна скоріш за все поставив перед собою такі завдання:

• розколоти ЄС по кількох лініях (ФРН contra Південна Європа, ФРН+Франція contra Центрально-Східна Європа так званого "санітарний поясу");

• якщо не повністю позбавити суб'єктності, то хоча б підпорядкувати собі "санітарний пояс" між РФ та її сателітами та ФРН (Фінляндія, Естонія, Латвія, Литва, Польща, Чехія, Словаччина, Угорщина, Румунія, Болгарія, Словенія, Хорватія, Боснія і Герцеговина, Чорногорія, Сербія, Македонія, Греція, Молдова, Україна, Грузія, Вірменія, Азербайджан);

• відтіснити Велику Британію з будь-яких європейських проектів, включно з ЄС;

• ізолювати США, знеохотити їх до участі у європейських справах;

• будь-якими силами втягнути КНР у спільні геополітичні проекти;

• спробувати знову спровокувати ірансько-американське протистояння або скористатися американськими уступками, які укладалися при перемовинах з Іраном;

• активізувати залучення невизначених країн у форматі співпраці БРІКС (BRICS – Brazil, Russia, India, China, South Africa) які до 2050 року неначе мають стати чотирма домінуючими економічними системами світу;

• активізувати фронт протистояння США (Ємен, Газа+Західний берег Йордану, Ліван, Сирія, Ірак, Грузія, Україна, Молдова);

• змінити світову систему безпеки за своїми лекалами у наближеному до путінсько-дуґінського виконання.

Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.

Про мобілізацію та альтернативну службу

Здається, тепер уже всім стало зрозумілим, що російська агресія щодо України – це надовго, якщо не назавжди. Тобто нас чекає всім відома доля Ізраїлю...

"Morituri te salutant!"

Суспільні, політичні, інтелектуальні, мистецькі процеси останнім часом неймовірно прискорилися. Відносно відсторонене споглядання цих процесів (наскільки це можливо) знову і знову повертає мене до начебто знаної досвідченій інтелектуальній спільноті теми народження/розвитку/розквіту/занепаду/смерті величезних історичних культурно-цивілізаційних формацій...

Промова на Межу року

Щороку у Палаці Потоцьких у Львові відбувається особлива церемонія вручення Орденів "За інтелектуальну відвагу" – саме за інтелектуальну... Ця Церемонія відбувається вже чверть століття – тобто вже є давньою традицією про яку можна дізнатися тут...

Як Олег Іванович та Іван Володимирович Церкві землю не давали. Провінційна історія

Нарешті сталося! Всенародно обрана громадою Жовківська міська рада на чолі з самим паном головою, що ним є Олег Вольський, нарешті показали своє єство – у не такій вже й великій справі, але в ній, як у краплині води, відобразилося все наше сьогодення...

Відвага українців дозволила бути відважним світові

Культуролог та політолог, генеральний директор Львівської національної галереї мистецтв Тарас Возняк в інтерв'ю Миколі Вересню на телеканалі Еспресо розповів про убезпечення ціннісних експонатів, український феномен, наслідковість воєн та різницю культурних парадигм України й Росії Пане Тарасе, ми довго знайомі...

Майбутнє вже входить в нас

17 грудня 2022 року Капітула Незалежного культурологічного часопису "Ї" традиційно провела церемонію вручення Ордену "За інтелектуальну відвагу"...